Александер Флемінг став відомим завдяки відкриттю лізоциму (антибактеріального ферменту, що його виробляє   людський  організм) і виділенню першого відомого антибіотика пеніциліну з плісняви Penicillium notatum.

     Обидва відкриття відбулися в 1920-ті роки та, значною мірою, випадково. Одного разу Флемінг чхнув в чашку Петрі, в якій перебували бактерії, і через декілька днів виявив, що в місцях, куди впали краплі слини, бактерії було знищено. У результаті був відкритий лізоцим. Першу статтю про це відкриття було опубліковано в 1922 році.

     Безлад в лабораторії Флемінга ще раз став йому у пригоді. У 1928 році він виявив, що на агарі в одній з чашок Петрі з бактеріями Staphylococcus aureus виросла колонія цвілевих грибів. Колонії бактерій навколо цвілевих грибів стали прозорими внаслідок лізису (руйнування) клітин. Флемінгу вдалося виділити активну речовину, що викликала лізис бактеріальних клітин – пеніцилін. Опис пеніциліну був опублікований у 1929 році.

     Флемінг недооцінив своє відкриття, вважаючи, що отримати ліки з пеніциліну буде дуже важко. Його роботу продовжили Говард Волтер Флорі та Ернст Боріс Чейн, що розробили методи очищення пеніциліну. Масове виробництво цієї речовини було налагоджено під час Другої світової війни та врятувало життя багатьом пораненим та хворим.

     У 1945 році Флемінг, Флорі та Чейн були удостоєні Нобелівської премії з фізіології або медицини.

     Помер Олександр Флемінг в 1955 році в лікарні від інфаркту міокарду.

     Вільям Альфред Фаулер народився 9 серпня 1911 року у Пітсбурзі (штат Пенсильванія) в родині бухгалтера Джона Маклеода Фаулера й Дженні Саммерс (Вотсон) Фаулер. Коли Вільямові було 2 роки, родина переїхала до великого залізничного вузла Ліму (штат Огайо), де він на все життя полюбив паровози. 1929 року Фаулер вступив до університету штату Огайо на спеціалізацію з прикладної фізики, яка щойно відкрилася. Фаулер закінчив університет 1933 року з відзнакою, на останньому курсі він виконав дипломну роботу «Фокусування електронних пучків». Після закінчення аспірантури в Каліфорнійському технологічному інституті. У 1936 році Фаулер став доктором філософії у фізиці, захистивши дисертацію «Радіоактивні елементи з малою атомною масою». З того часу Фаулер – співробітник Келлогівської лабораторії, де 1970 року він став першим інститутським професором фізики. 1940 року Фаулер одружився з Ардієн Фой Олмстед, у них народилися дві доньки. Під час Другої світової війни Келлогівська лабораторія провадила військові дослідження, і Фаулер розробляв вибухові пристої, реактивні й торпедні гармати, а також атомну зброю.

     З 1936 року працював у Каліфорнійському технологічному інституті (з 1946 року - професор, у 1963 – 1967 роках - президент), в 1954-1955 і 1961-1962 роках – у Кавендішській лабораторії Кембриджського університету (Велика Британія).

     Помер Фаулер у Пасадені (штат Каліфорнія) 14 березня 1995.

     Перші роботи Фаулера присвячено експериментальному вивченню ядерних реакцій з участю легких ядер (літій, берилій, бор, азот, фтор). У наступні роки (1947 – 1954) він досліджував реакції, що відбуваються в надрах зір і призводять до синтезу гелію з водню (протон-протонний цикл). Результати цих досить складних і трудомістких вимірювань, а також уточнення вмісту важких елементів у зоряній речовині дозволили побудувати кількісну модель генерації енергії в надрах Сонця.

     У 1955 – 1957 роках Фаулер у співпраці з англійськими астрофізиками Маргарет і Джеффрі Бербіджами та Фредом Хойлом («четвірка B2FH») створив теорію синтезу важких елементів. Було доведено, що синтез може відбуватися в результаті захоплення вільних нейтронів двома шляхами: під час так званих s- і r-процесів. 1960 року Фаулер запропонував механізм вибуху наднових. Ці грандіозні процеси збагачують міжзоряний простір важкими елементами, які потім входять до складу нових зірок і планет. 1962 року Фаулер спільно з Дж. Грінстейном і Ф. Хойлом виконав детальні розрахунки, які дозволили зрозуміти механізм утворення легких елементів (літію, берилію, бору, важкого ізотопу водню дейтерію) на ранніх етапах еволюції Сонячної системи. 1967 року проаналізував шляхи утворення цих елементів на ранніх стадіях розширення однорідного та ізотропного Всесвіту.

     Роботи Фаулера з походження хімічних елементів і термоядерних джерел зоряної енергії, що складають основу сучасної ядерної астрофізики, відзначено численними преміями. 1965 року науковця нагороджено медаллю Барнарда Колумбійського університету, 1977 року – медаллю Еддінгтона Лондонського королівського товариства, 1979 року – медаллю Кетрін Брюс Тихоокеанського астрономічного товариства. 1970 року він отримав премію Боннера Американського фізичного товариства, 1976 року його було обрано президентом Американського фізичного товариства.

     На честь науковця названо астероїд.

     Жан Піаже народився 9 серпня 1896 р. у швейцарському місті Невшателе. У дитинстві він захоплювався механікою, птахами, копалинами. Його перша наукова стаття була опублікована, коли авторові виповнилося лише десять років, – це були спостереження за горобцем-альбіносом, побаченим під час прогулянки в парку.

     У 1906 р. Жану Піаже вдалося влаштуватися лаборантом у музей природної історії до фахівця з молюсків. Впродовж чотирьох років він працював там після занять у середній школі. За цей час у різних журналах було опубліковано 25 його статей, присвячених зоології.

По закінченні школи Піаже вступив до Невшательського університету, де в 1915 р. одержав ступінь бакалавра, а в 1918 р. – ступінь доктора природничих наук. Під час навчання він читав багато книжок з біології, психології, а також філософії, соціології і релігії.

     Після закінчення університету Жан Піаже виїхав з міста і впродовж деякого часу подорожував, ненадовго зупиняючись в різних місцях. Він попрацював у лабораторії Решнера і Ліппса, у психіатричній клініці Блейєра, а також у Сорбоні. Нарешті у 1919 р. він отримав пропозицію працювати в лабораторії Біне у вищій Паризькій школі, йому було доручено обробляти стандартні тести на мислення, виконані дітьми. Спочатку Піаже вважав таку роботу нудною, але поступово зацікавився і став сам брати участь у проведенні досліджень. Трохи видозмінивши той метод психіатричного обстеження, якого він навчився в клініці Блейєра, Піаже незабаром став з успіхом застосовувати «клінічний метод». Результати своїх досліджень він виклав у чотирьох статтях, опублікованих у 1921 р.

     У тому ж році Піаже одержав запрошення обійняти посаду наукового директора в інституті Жана-Жака Руссо в Женеві. Він погодився і наступні два роки свого життя присвятив дослідженню дитячої психології: особливостям дитячої мови, причинновому мисленню дітей, їхнім уявленням про повсякденні події, мораль і природні явища. На основі дослідів він зробив висновок про природжений егоцентризм дитини і про її поступову соціалізацію в процесі спілкування з дорослими.

     Говорячи про соціалізацію, Піаже згодом дійде висновку, що соціальні фактори повинні визначатися психологічно. Соціальне життя, на його думку, не може розглядатися загалом в її відношенні до психіки, замість цього потрібно розглядати низку соціальних відносин. У зміст цих відносин Піаже ввів психологічний фактор — рівень розумового розвитку взаємодіючих індивідів.

     У 1923 – 1924 pp. Піаже спробував пов'язати структуру неусвідомлюваного мислення дорослого й усвідомлюваного мислення дитини. У тлумаченні дитячих міфів він використовував висновки Фрейда, але в міру розвитку своїх ідей дедалі рідше застосовував психоаналіз.

     Піаже запросили викладати до Невшательського університету, він погодився, і в період з 1923 р. до 1929 р. працював у двох навчальних закладах одночасно, постійно переїжджаючи з Женеви до Невшателя і назад. Він не залишив наукову роботу. За активної участі своєї дружини Валентини Шатені Піаже проводив досліди зі своїми маленькими дітьми, вивчаючи їхню реакцію на зміну форми шматка глини за незмінної ваги та об'єму.

     Отримані результати надихнули його на проведення експериментів з дітьми шкільного віку, у процесі яких він застосував завдання не лише словесного характеру. Проте Піаже не кидав і дослідів зі своїми дітьми, спостерігав за їхньою поведінкою та реакціями на зовнішні подразники. У цей час він завершив свої розробки в області малакології.

     До цього періоду в Жана Піаже склалися погляди на зв'язок живих організмів із середовищем. Підходячи до цієї проблеми з психологічної точки зору, Піаже приділяє увагу й біологічним факторам.

     Наступних десять років свого життя Піаже присвятив розробці такої сфері знань, як генетична епістемологія. Епістемологія, або теорія пізнання, досліджує пізнання з погляду взаємодії суб'єкта та об'єкта. Колишні спроби створення епістемології виходили зі статичних позицій, але Піаже вважав, що тільки генетичний та історико-критичний підхід може привести до наукової епістемології. На його думку, генетична епістемологія має розробляти питання методології і теорії пізнання, виходячи з результатів експериментальних психічних досліджень і фактів історії наукової думки.       Крім цього, у епістемології Піаже широко використовувалися логічні і математичні методи. Це масштабне дослідження завершується тритомним твором «Вступ до генетичної епістемології» (І том – «Математична думка», II – «Фізична думка», а III – «Біологічна, психологічна і соціальна думка»).

     У 1941 p. Піаже припинив усі свої досліди з дітьми, його дослідження тепер стосувалися інтелектуального розвитку більш дорослих дітей. Він досліджував такі образи пізнавальної діяльності в дітей, як число і кількість, рух, час і швидкість, простір, вимір, імовірність і логіка. Логіко-алгебраїчні моделі Піаже, у своїх дослідженнях використовували багато відомих психіатрів того часу.

     У цей час він визначив основні стадії дитячого інтелекту. У віці до двох років сенсомоторна діяльність дитини ще не стала цілком зворотного, однак така тенденція вже простежується.

     Інтелект дітей віком від 2 до 7 років Жан Піаже назвав дооперативним. У цей час у дітей формується мовлення, уявлення про навколишні предмети, образ і слово як метод пізнання витісняють рух, розвивається «інтуїтивне», образне мислення. Після цього і до 12 років інтелект дитини проходить стадію конкретних операцій. З розумових дій формуються операції, що уже повною мірою зворотні та виконуються тільки на реальних предметах.

     З 1942 р. Жан Піаже жив у Парижі, де читав лекції, а після закінчення Другої світової війни переїхав до Манчестера.

У Парижі вчений продовжував розробляти генетичну епістемологію і випустив кілька публікацій на цю тему. У 1955 p., одержавши субсидії від Рокфеллерівського фонду, Піаже заснував Міжнародний центр генетичної епістемології.

     Жан Піаже помер 16 вересня 1980 р. у Женеві. Його внесок у сучасну науку величезний. Розробки Піаже у сфері дитячої психології дотепер використовують психологи та педагоги всього світу.