Англійський натураліст Роберт Гук народився у Фрешвотер, графство Айл-оф-Уайт (острів Уайт) в родині священика місцевої церкви. У 1653 році вступив до Крайст-Черч-коледж Оксфордського Р. Бойля. У 1662 р був призначений куратором експериментів при тільки що заснованому Королівському суспільстві; член Лондонського королівського товариства з 1663 г. З 1665 г. - професор Лондонського університету, в 1677-1683 рр. - секретар Лондонського Королівського товариства. Різнобічний вчений і винахідник, Гук торкнувся в своїх роботах багато розділів природознавства. У 1659 побудував повітряний насос, спільно зХ. Гюйгенсом встановив (близько 1660 г.) постійні точки термометра - танення льоду і кипіння води. Удосконалив барометр, дзеркальний телескоп, застосував зорову трубу для вимірювання кутів, сконструював прилад для вимірювання сили вітру, машину для ділення кола і інші прилади.

     Велике значення мало відкриття Гуком в 1660 р закону пропорційності між силою, прикладеною до пружного тіла, і його деформацією (закон Гука). Гук висловив ідею, що всі небесні тіла тяжіють один до одного і дав загальну картину руху планет. Він передбачив закон всесвітнього тяжіння І. Ньютона ; в 1679 р висловив думку, що якщо сила тяжіння обернено пропорційна квадрату відстані, то планета повинна рухатися по еліпсу.

     За допомогою вдосконаленого ним мікроскопа Гук спостерігав структуру рослин і дав чіткий малюнок, вперше показав клітинну будову пробки (термін «клітина» був введений Гуком). У своїй роботі «Мікрографія» (Micrographia, тисяча шістсот шістьдесят п'ять) він описав клітини бузини, кропу, моркви, привів зображення вельми дрібних об'єктів, таких як очей мухи, комара і його личинки, детально описав клітинну будову пробки, крила бджоли, цвілі, моху. У цій же роботі Гук виклав свою теорію кольорів, пояснив забарвлення тонких шарів віддзеркаленням світла від їх верхньої і нижньої меж. Гук дотримувався хвильової теорії світла і оспорював корпускулярну; теплоту вважав результатом механічного руху частинок речовини.

     Гук висловлював думки про зміну земної поверхні, яке, на його думку, спричинило зміну фауни. Гук вважав, що скам'янілості - це залишки колись жили істот, за якими можна відтворити історію Землі.

     Гук був відомий також як архітектор. За його проектами було побудовано декілька будівель, головним чином в Лондоні. Останнім винаходом Гука був морський барометр.

     3 березня 1703 Роберт Гук помер у своїй квартирі в Лондоні.

     Карл Густав Юнг народився 26 липня 1875 р. у швейцарському містечку Кесвіль. Закінчивши Базельську гімназію, він у 1895 р. вступає до університету. Юнг бачив себе в майбутньому лікарем, прагнучи серйозно займатися хірургією. Але через якийсь час він змінив своє рішення. Коли Юнг практикував у клініці й готувався до державного іспиту, до його рук випадково потрапив підручник з психіатрії, з якого він дізнався, що психіатрія — «наука про особистість». Він одразу вирішив серйозно зайнятися цією наукою.

     1900 р. Карл Юнг працює як асистент у клініці Бургхельцлі. За роки роботи в цій клініці Юнг багато досяг, зокрема покращив стан багатьох хворих. Він поставив собі за мету змінити структуру психіатрії, оскільки до нього психіатри ігнорували психологію душевнохворих. А з 1905 р. він читає курс психіатрії в Цюріху й у цей час обіймає посаду головного лікаря в університетській клініці. У цьому ж році він засновує лабораторію експериментальної психопатології при психіатричній лікарні, де разом зі своїми студентами вивчає психічні реакції.

Психологія стала для Юнга наукою наук — саме вона, на його думку, має дати сучасній людині цілісне уявлення, світогляд. Крім «філософії життя», його приваблював і модний на той час окультизм. Упродовж кількох років Юнг брав участь у спіритичних сеансах, ознайомився з літературою з астрології та інших «таємничих» наук.

     Розквіт творчості Юнга припадає на період початку Першої та кінця Другої світової війни. Восени 1913 р. його глибоко стривожили жахливі видіння кривавої Європи. У серпні наступного року вибухнула світова війна, немовби явивши собою категоричне заперечення раціональних основ культури і цивілізації. Тоді Юнг поставив перед собою завдання якнайглибше досліджувати духовну історію людини, щоб виявити й подолати те, що штовхає її до ірраціонального саморуйнування.

     Плоди юнгівських міркувань побачили світ у 1921 р. у монументальній праці «Психологічні типи, або психологія ікдивідуаци». Обсяг цієї книги перевищував 700 сторінок, з яких перші 470 являли собою найширшу панораму філософської думки — західної і східної, давньої і сучасної. Решта 240 сторінок були викладом концепції Юнга. Слід зазначити, що його наступні досліди в наукових колах були оцінені по-різному, однак концепція психологічних типів була визнана в усьому світі й принесла Юнгу велику популярність.

     Карл Юнг уперше запропонував ряд філософських концепцій: архетип, колективне несвідоме, комплекс, синхронічність. Значно поглибив і розширив уявлення про несвідоме. Нині широку популярність має його система психологічних типів, інтроверсія — екстраверсія.

Вивчав медицину в університетах Базеля (1895—1900 роки) і Цюриха (1902 рік). З 1906 року був учнем і близьким соратником Зигмунда Фрейда. Однак у процесі практичної роботи з пацієнтами Юнг поступово розійшовся думками зі своїм учителем. 1913 року стосунки Фрейда з Юнгом зазнали кризи й закінчилися розривом. Надалі став учнем Ойгена Блейлера.

     На думку Карла Юнга, несвідоме зовсім не є «темним океаном» пороків і плотських потягів, які були витіснені зі свідомості в процесі історичного розвитку людини; швидше, це — склад втрачених спогадів, а також апарат інтуїтивного сприйняття, який значно перевершує можливості свідомого мислення.

     Спочатку Юнг розвивав гіпотезу, згідно з якою мислення переважало над чуттям у чоловіків, а у середовищі жінок чуття, у порівнянні з мисленням, мало значно більший пріоритет. Згодом Юнг відмовився від цієї гіпотези.

     Він заперечував ідеї, згідно з якими особистість повністю визначається її досвідом, навчанням і впливом оточення. Юнг вважав, що кожен індивід з'являється на світ із «цілісним особистісним ескізом, який потенційно представлений з самого народження», і що «оточення зовсім не дає можливості особистості нею стати, а лише виявляє те, що вже було в ній закладено», таким чином відмовившись від низки положень психоаналізу. Водночас Юнг виділяв декілька рівнів несвідомого: індивідуальне, сімейне, групове, національне, расове і колективне несвідоме, яке охоплює універсальні для всіх часів і культур архетипи. Юнг вважав, що існує певна спадкова структура психіки, яка розвивалася сотні тисяч років, яка змушує нас переживати й реалізовувати наш життєвий досвід цілком визначеним чином. І ця визначеність виражена в тому, що Юнг назвав архетипами, які впливають на наші думки, почуття, вчинки.

     Відкриття К. Г. Юнга колективного несвідомого проливає світло для науковців XXI століття на структуру й модель пам'яті людини.

Карл Густав Юнг перед входом до психіатричної лікарні у Бурггельці в Цюриху

     Юнг є автором асоціативного тесту, у ході якого піддослідному пропонують ряд слів і аналізують швидкість реакції при називанні вільних асоціацій до цих слів. Аналізуючи результати тестування людей, Юнг припустив, що деякі сфери досвіду в людини набувають автономного характеру й не підкоряються свідомому контролю. Ці емоційно заряджені частини досвіду Юнг назвав комплексами. В основі комплексу, як він припускав, завжди можна відшукати архетипне ядро.

     Юнг припускав, що частина комплексів виникає внаслідок психотравматичних ситуацій. Як правило, це моральний конфлікт, що цілком витікає з неможливості повного включення сутності суб'єкта. Проте достеменно природа виникнення й розвитку комплексів невідома. Образно, травмувальні ситуації відколюють від его-комплексу шматочки, які заходять глибоко в підсвідомість і далі набувають деякої автономії. Згадування інформації, пов'язаної з комплексом, посилює захисні реакції, що заважають усвідомленню комплексу.

     Комплекси намагаються проникнути у свідомість через сни, тілесні та поведінкові симптоми, відтінки стосунків, марення чи галюцинації в психозі, переважаючи наші свідомі наміри (свідому мотивацію). При неврозі межа, що розділяє свідоме й несвідоме, ще збережена, але підточена, що дозволяє комплексам нагадувати про своє існування, про глибокий мотиваційний розкол особистості.

     Лікування за Юнгом відбувається шляхом інтеграції психологічних складових особистості, а не просто як опрацювання несвідомого за Фрейдом. Комплекси, що виникають як уламки після ударів психотравмувальних ситуацій, приносять не лише нічні жахи, хибні вчинки, забування необхідної інформації, але і є провідниками творчості. А отже, поєднати їх можна за допомогою арттерапії («активної уяви») — свого роду спільної діяльності між людиною та її рисами, несумісними з її свідомістю в інших формах діяльності.

     Через різницю у змісті й тенденціях свідомого й несвідомого, їхнього кінцевого поєднання не відбувається. Замість цього з'являється «трансцендентна функція», що робить перехід від однієї установки до іншої органічно можливим без втрати несвідомого. Її поява є високо афективним явищем — набуттям нової установки.

     Юнг продовжував публікувати книги до кінця свого життя, у тому числі «Про літаючі тарілки. Про речі, що спостерігаються в небі» (1959), в яких він аналізував архетипове та можливе психологічне значення спостережень НЛО. Він також подружився з англійським римсько-католицьким священиком Віктором Уайтом, з яким листувався протягом 15 років, починаючи з 1945 року. Уайт захоплювався Юнгом, проте часом піддав його досить жорсткої критики, зокрема, за його роботу «Відповідь Йову» (1952).

     1961 року Юнг закінчив останню працю — першу частину колективної роботи «Людина та її символи» (опублікована 1964 року) під назвою «До питання про підсвідомість». Співавторами Юнга були Марі-Луїза фон Франц, Джозеф Л. Хендерсон, Аніела Яффе та Іоланда Якобі.

Помер 6 червня 1961 року у Кюснахті після нетривалої хвороби.

      Народився 31 липня 1850 р. у с. Ярославка (нині Шполянського району на Черкащині) в родині поміщиків. Закінчив у 1871 р. природничий факультет Київського уні-¬верситету й після захисту дисертації здобув ступінь кандидата природничих наук. Дещо пізніше, склавши іспити на медичному факультеті цього самого університету, отримав диплом лікаря. У листопаді 1871 р. виїхав за кордон. У 1876 р. після захисту дисертації на тему «Розщеплення білків ферментами підшлун¬кової залози» отримав диплом Бреславського (тепер Вроцлавського) університету. Входив до складу Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, Географічного І товариства і Товариства розвитку науки у Франції.

Перебуваючи за кордоном, разом з П. Лавровим брав активну участь в організації журналу «Вперед!», зблизився з представниками міжнародного соціалістичного руху, прогресивною українською інтелігенцією. Намагався організувати у Відні український соціалістичний журнал, створити всеслов'янський осередок, сло¬в'янську читальню. Повернувшись улітку 1874 р. на батьківщину, проводив активну роботу щодо створення Української соціал-демократичної партії, брав участь у діяльності київської Громади. У 1875 р. разом з О. Терлецьким організував у Відні видання перших соціалістичних брошур українською мовою, а в 1880 р. з М. Драгомановим та М. Павликом видавав у Женеві часопис «Громада». Програма Громади, складена в основному С. Подолинським, ста¬ла значним етапом у розвитку української соціалістичної думки.

      Переважна більшість суспільствознавчих праць С. Подолинського присвячена історії, теорії й практиці соціалістичного руху в Європі, а також укоріненню інтернаціональних ідей на українському ґрунті. Головні з них: «Нарис розвитку Міжнародної асоціації робітників» (залишилася незакінченою), «Парова машина. Казка», «Про бідність» (обидві 1875), «Про те, як наша земля стала не наша» (1877), «Ремесла й фабрики на Україні», «Нігілізм в Росії», «Соціалізм, нігілізм та тероризм», «Соціалісти-українці в Австрії» (всі 1880), «Громадівство й теорія Дарвіна», «Громадівський рух в Англії і Ірландії», «Перегляд громадівського руху в Західній Європі» (всі 1881) та ін.

     У низці праць, зокрема «Життя й здоров'я людей на Украї¬ні» (1879), «Села на Україні. Демографічний етюд» (1880—1881), «Замітка по етнографії, статистиці й санітарному стану Украї¬ни» (1881), виступив як фундатор української соціоетногігієни. Ідеї С. Подолинського про енергетику життя знайшли відображення в оригінальному дослідженні «Праця людини та її відно¬шення до розподілу енергії» (1880), яке у певних модифікаціях було надруковане німецькою, французькою та італійською мовами (цю роботу високо оцінював В. Вернадський). Праці С. Подолинського сприяли творчому зростанню багатьох видатних діячів української культури, зокрема І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького. Перекладені російською, сербською, білоруською, польською, французькою, німецькою, італійською мовами, вони засвідчили високий рівень української суспільно-політичної та наукової думки другої половини XIX ст.

     Напружена праця, смерть дітей, матеріальні нестатки при¬звели у 1882 р. до тяжкої хвороби вченого (прогресивного паралічу мозку).

     Помер 12 липня 1891 р. у Києві.