Народився 4 червня 1910 у місті Кембридж (Велика Британія). Його батько Сідней Кокерелл працював у Музеї Фітцвільяма, а раніше був секретарем поета і художника Вільяма Морріса.

     У 1931 Крістофер Кокерелл закінчив машинобудівний факультет Кембриджського університету і пішов працювати в інженерну компанію, але потім знову повернувся в Кембридж, щоб краще вивчити електроніку.

     Працюючи в компанії Марконі в період з 1935 по 1950 роки, Крістофер Кокерелл зробив великий внесок у розвиток авіаційних систем радіонавігації та систем зв'язку. Протягом цього періоду він зареєстрував 36 патентів.

     Будучи інженером-конструктором, він поставив перед собою завдання спробувати збільшити швидкість морського судна. Спочатку він експериментував з повітряним мастилом корпусу, але зробив висновок, що істотне скорочення тертя могло б бути отримано тільки тоді, коли корпус підтримувався б на воді дійсно товстою повітряною подушкою.

     У 1953 Кокерелл почав роботу над судном на повітряній подушці, виконав свої початкові експерименти на Оултон Броуд, Норфолк.

12 грудня 1955 він подав патентну заявку на периферійну соплову схему для судна на повітряній подушці. Ця принципово нова конструкція з повітряними струменями, що нагнітаються від окружності днища до його центру, в кілька разів підвищила «підйомну силу» повітряної подушки і вперше зробила судно подібного типу придатними практично. Кокерелл назвав судно «hovercraft» («ширяючий апарат»).

     Він переглянув різні способи досягнення стійкості на повітряній подушці. У 1957 до нього прийшла ідея про застосування гнучкої спідниці в кораблебудуванні, яка викликала велику кількість насмішок, тому що ніхто не міг припустити, що частина тканини здатна підтримувати велике судно.

     У 1958 Кокерелл знайшов комерційну підтримку. Перше виконане в повний розмір судно на повітряній подушці було побудовано в 1959 і перетнуло протоку Ла-Манш.

     Поява апарату SR-N1 викликало сенсацію. Газотурбінні двигуни приводили в рух вентилятори, які закачували повітря в простір під днищем. Повітряна подушка була обгороджена гнучкою спідницею з прогумованого матеріалу.

     Рух вперед забезпечували авіаційні пропелери, апарат був дуже маневреним і міг досягати швидкості понад 100 км/год. Перший прототип важив 7 т. Велика версія апарата могла перевозити більше 400 пасажирів і 60 автомобілів. У 1969 Кокерелл був посвячений у лицарі за заслуги в техніці.

     У 1970-ті роки він цікавився витягом енергії з морських хвиль, пробував виготовляти гідравлічні пристрої, які могли б у майбутньому використовуватися для виробництва електроенергії.

    Помер сер Крістофер Кокерелл 1 червня 1999 в графстві Гемпшир у віці 88 років.

     Народився 6 червня 1850 р. у м. Фульді в родині Конрада та Франціски (Герінг) Браунів. Батько був гессенським чиновником. У 1868 р., по закінченню місцевої гімназії, вступив до Марбурзького університету, де вивчав фізику, хімію та математику. У 1869 р. переїхав до Берліна, де працював у приватній лабораторії Г. Г. Магнуса. Після смерті Магнуса навесні 1870 р. продовжив дослідження у Георга-Германа Квінке, причому особливо цікавився коливанням струн і пружних стержнів. По цій темі написав дисертацію на ступінь доктора фізики під керівництвом Г. Квінке та захистив її в 1872 р.

     Оскільки у Брауна не було коштів, щоб зайняти посаду асистента, а пізніше і приват-доцента, він 1873 року склав державний іспит на звання вчителя гімназії і наступного року став працювати другим учителем математики і природознавства в одній зі шкіл Лейпцига. 1874 року Браун став директором гімназії Томаса в Лейпцизі. Там, окрім основної діяльності, він досліджував коливання та провідність струму та зробив перше відкриття. На цю тему він написав 1874 року в Analen der Physik und Chemie: «… велика кількість природних і штучних сірчаних металів мала різний опір в залежності від напрямку, величини і тривалості струму. Відмінності становили до 30 % від повної величини.»

     Цей ефект випрямовувача в кристалах суперечив закону Ома, і на нього майже не звернули уваги. Проте це відкриття підтвердило наукову репутацію Брауна. Пояснити цей ефект, незважаючи на інтенсивні дослідження, Браун не зміг — йому бракувало фундаментальних знань з фізики. Це знайшло пояснення тільки в XX столітті з розвитком квантової механіки.

     У 1877 р. Браун став професором теоретичної фізики в Марбурзі. У 1880 р. він переїхав до Страсбургу і обійняв посаду професора фізики в Технічному університеті Карлсруе. У 1887 р. він переїхав до університету ім. Ебернарда Карла в Тюбінгені і взяв там активну участь у заснуванні та будівництві фізичного інституту. У 1895 р. він став директором інституту і професором у Страсбурзькому університеті.

     Браун був відомим серед студентів своєю майстерністю зрозуміло розповісти складний матеріал та зрозумілі навіть дилетантам експерименти. У такому ж вільному, місцями гумористичному стилі він написав підручник «Молодий математик і природодослідник», виданий 1875 року.

Серед його учнів найвідоміші Джонатан Ценнек — основоположник вивчення іонів, Мандельштам Леонід Ісаакович і Папалексі Микола Дмитрович — засновники російської школи високочастотної техніки.

     Популярним Браун став завдяки винаходу катод-променевої трубки. Нині цим приладом вважається вакуумована трубка з горизонтальними і вертикальними котушками, що відхиляють катодні промені. Перша версія, яка була розроблена в 1897 р. в Карлсруе, була не такою досконалою: у неї був холодний катод та помірний вакуум, що вимагало прискорюючої напруги в 100 кіловольт, щоб світловий слід відхиленого магнітним полем променя було видно. Крім того, магнітне відхилення було зроблено тільки в одному напрямку. Другий напрямок розгортався за допомогою дзеркала, яке оберталося і було розміщене перед кулею, що світилася. Проте промисловість відразу зацікавилася відкриттям і тому воно швидко модифікувався. Вже в 1899 р. асистент Брауна — Ценнек — ввів магнітне вертикальне відхилення, потім з'явився розжарюваний катод, циліндр Венельта та високий вакуум. Після цього ці трубки застосовуватися не тільки для осцилографів, але і як основна деталь телевізорів, виробництво яких розпочалося з 1930 р.

     Після винаходу кінескопа Браун розпочав дослідження в області бездротового телеграфу з метою створити вправний радіоприймач. Проблема радіотехніки того часу полягала у відсутності надійного приймача. Як фізик, Браун звик покладатися на відтворювані умови експериментів. Звичні у той час приймачі на основі когерера не могли забезпечити цього. Тому Браун замінив когерер на кристалічний детектор, що дозволило здійснити стрибок у розвитку чутливості приймача, попри те, що кристалічний детектор повинен був постійно наново налаштовуватися. Тільки електронні лампи змогли замінити кристалічний детектор, який і після цього продовжував використовуватися в простих приймачах. Кристалічний детектор використовувався і в перших УКХ радарах.

     Браун також зробив вклад у розвиток радіотехнічних передавачів. Гульєльмо Марконі зібрав свій передавач переважно методом проб та помилок, і Браун зміг його вдосконалити, завдяки фізичним міркуванням. Спочатку коливальний і антенний контури становили єдине ціле. Браун розділив їх. Тепер з'явився первинний контур, що складався з конденсатора й іскрового проміжку, і індуктивно зв'язаний антенний контур. У такій системі було набагато легше підвищити енергію передавача. Тому вже в 1899 р. з'явилися настільки потужні передавачі, що поняття далека телеграфія отримало виправдання: якщо до того могли робити передачі тільки на 20 км, то в 1901 р. Марконі зміг здійснити передачу з Англії до Північної Америки.

     Водночас, намагався Браун знайти заміну технології пробійної іскри, яка виробляла лише затухаючі коливання. Йому вдалося це за допомогою генераторів змінного струму, які виробляли незгасаючі коливання. Здійснити те ж саме за допомогою зворотного зв'язку на електронних лампах йому не вдалося.

     Браун також займався проблемою спрямованості радіопередач. Він був одним з перших, кому вдалося побудувати спрямовану антену.

1904 р. Брауну вдалося продемонструвати, що електромагнітні хвилі і світло однаково відбиваються та поглинаються. Це свідчило про те, що світло є електромагнітним коливанням і підтверджувало теоретичні висновки, зроблені Максвеллом в 1860 р.

     У 1909 р. Браун отримав, спільно з італійцем Гульєльмо Марконі, Нобелівську премію «за видатний внесок у створення бездротової телеграфії».

Браун був співзасновником ТОВ «Радіотелеграфія Кельн» (1898) і Товариства по бездротовій телеграфії «Telefunken» в Берліні (1903). Остання компанія привела його у віці 64 років з підірваним здоров'ям у Нью-Йорк: велика радіостанція в Сегвілі мала припинити свою роботу через патентну суперечку. Процес затягувався, причому вступ США в Першу світову війну застав Брауна зненацька і він не міг більше повернутися до Німеччини. Він продовжував проживати як інтернований в Брукліні, поки в 1918 р. не помер через нещасний випадок.

     Тім Бернерс-Лі народився в Лондоні (Англія). Його батьки, Конвей Бернерс-Лі та Мері Лі Вудс були математиками і працювали над створенням «Manchester Mark 1», одного з перших комп'ютерів. Тім навчався (1969—1973) в престижній школі Емануель в передмісті Лондона Вондзверті, потім у Королівському коледжі в Оксфорді. Там він склав свій перший комп'ютер на базі мікропроцесора M6800 з телевізором замість монітора. Одного разу Тім і його друг були спіймані при проведенні хакерських дій, за що вони були позбавлені права користуватися університетськими комп'ютерами.

     Після закінчення з відзнакою Оксфордського університету в 1976 році за спеціальністю «фізика» Бернерс-Лі поступив на роботу в компанію «Plessey Telecommunications Ltd» у графстві Дорсет, де пропрацював два роки, займаючись головно системами розподілених транзакцій, засобами розсилання повідомлень та технологіями штрих-кодування.

     У 1978 році Бернерс-Лі перейшов до компанії «DG Nash Ltd», де займався програмами-драйверами для принтерів і створив модель багатозадачної операційної системи.

     Потім він півтора року пропрацював у Європейській лабораторії з ядерних досліджень ЦЕРН (Женева, Швейцарія) консультантом з програмного забезпечення. Саме там він для власних потреб написав програму «Енквайр», яка використовувала випадкові асоціації та заклала концептуальну основу для Всесвітнього павутиння. З 1981 по 1984 рік Тім Бернерс-Лі працював у компанії «Image Computer Systems Ltd» системним архітектором.

     У 1984 році він отримав стипендію в CERN і зайнявся там розробкою розподілених систем для збору наукових даних. У цей час він працював над системою «FASTBUS» і розробив свою систему RPC .

     У 1989 році, працюючи в CERN над внутрішньою системою обміну документів ENQUIRE, Бернерс-Лі запропонував глобальний гіпертекстовий проєкт, нині відомий як Всесвітнє павутиння. Проєкт було затверджено і реалізовано.

     З 1991 по 1993 рік Тім Бернерс-Лі продовжував роботу над Всесвітнім павутинням. Він збирав відгуки від користувачів і координував роботу Павутиння. Тоді він вперше запропонував для широкого обговорення свої перші специфікації URI, HTTP і HTML.

Ця робоча станція марки NeXTcube була першим вебсервером. Нею користувався Тім Бернерс-Лі. Зараз вона експонується в музеї CERN, кантон Женева 

     У 1994 році Бернерс-Лі перейшов працювати на кафедру «3Com» в Лабораторії інформатики Массачусетського технологічного інституту. Він і зараз є там провідним дослідником і обіймає посаду «засновника». Після злиття Лабораторії інформатики з Лабораторією штучного інтелекту в МТІ утворилася Лабораторія інформатики і штучного інтелекту (CSAIL).

     У 1994 році він заснував Консорціум Всесвітньої павутини при Лабораторії інформатики МТІ. Відтоді і до сьогодні Тім Бернерс-Лі очолює цей консорціум. Консорціум займається розробкою і впровадженням стандартів для Інтернету. Консорціум ставить перед собою завдання повністю розкрити потенціал Всесвітньої павутини, поєднуючи стабільність стандартів з їхнью швидкою еволюцією.

     У грудні 2004 року Тім Бернерс-Лі став професором Саутгемптонського університету. За вагомої підтримки університету він сподівається здійснити проєкт семантичної павутини.

     У червні 2009 року прем'єр-міністр Великої Британії Гордон Браун призначив Бернерса-Лі радником при кабінеті міністрів. На цій посаді він протягом шести місяців займався питаннями поширення відкритої урядової інформації. За підсумками цієї роботи на початку 2010 року у Великій Британії розпочав роботу портал «data.gov.uk», на якому у відкритому доступі перебувають найрізноманітніші дані: від зведень погоди, які складаються державною метеорологічною службою Метеобюро, до статистики подій, інформації про транспортні потоки й бюджетні витрати.

Він взяв участь у церемонії відкриття Лондонської олімпіади, де сидів за своєю старою робочою станцією «NexSTcube» і передав з неї твіт «Це для кожного».

      У 1989 році, працюючи в ЦЕРНі, Бернерс-Лі запропонував проєкт, відомий під назвою «ВсесВітня паВутина» (англ. World Wide Web, скорочено WWW). Проєкт мав на меті публікацію гіпертекстових документів, пов'язаних між собою гіперпосиланнями, що полегшило б пошук і консолідацію інформації. Проєкт Павутини був призначений для вчених ЦЕРНу й спочатку використовувався у внутрішній мережі центру. Для здійснення проєкту Тімом Бернерс-Лі спільно з його помічниками були розроблені ідентифікатори URI (і, як окремий випадок, URL), протокол HTTP і мову HTML. Ці технології покладено в основу сучасної Всесвітньої павутини. У період з 1991 до 1993 рік Бернерс-Лі удосконалив технічні специфікації стандартів й опублікував їх.

      У рамках проєкту Бернерс-Лі розробив програмне забезпечення першого у світі вебсервера «httpd» і першого у світі гіпертекстового веббраузера, що називався «WorldWideWeb». Цей браузер був одночасно і WYSIWYG-редактором (англ. WYSIWYG від What You See Is What You Get, «що бачиш, те й отримаєш»), його розробка була розпочата в жовтні 1990 року, а закінчена в грудні того ж року. Програма працювала в середовищі «NeXTStep» і почала поширюватися по Інтернету влітку 1991 року.

     Перший у світі вебсайт Бернерс-Лі створив за адресою http://info.cern.ch [Архівовано 5 січня 2010 у Wayback Machine.]. Тепер сайт зберігається в архіві [Архівовано 7 листопада 2010 у Wayback Machine.]. Цей сайт з'явився онлайн в Інтернеті 20 грудня 1990 року. На цьому сайті описувалося що таке Всесвітня павутина, як встановити вебсервер, як роздобути браузер тощо. Цей сайт також був першим у світі інтернет-каталогом, тому що пізніше Тім Бернерс-Лі розмістив і підтримував там список посилань на інші сайти.