Ющенко Катерина Логвинівна  

 8 грудня - 105 років від дня народження (1919-2001),

     Катерина Логвинівна Ющенко доктор фізико-математичних наук, ця ступінь була присвоєна за новаторські роботи з програмування. Вона, використовуючи досвід експлуатації "МЕСМ”, розробила одну з перших в світі мов програмування високого рівня «Адресна мова», з непрямою адресацією при програмуванні. Саме завдяки цій мові зникла залежність від місця розташування програми в пам'яті. Катерина Логвинівна започаткувала першу школу теоретичного програмування.

     К.Л. Ющенко народилася 8 грудня 1919 року в колишній столиці запорізьких козаків місті Чигирині. Її батьком був вчитель історії та географії Логвин Федорович Рвачев. У 1937 році його визнали українським націоналістом і заарештували. У цей час Катерина Логвинівна вчилася на першому курсі фізико-математичного факультету Київського університету. Як дочку «ворога народу» 17-річну Катерину виключили з університету. Мати Катерини намагалася довести невинність батька і принесла чекістам документи про його участь у революційному русі. Більше вона не повернулася. Її, як і батька, засудили до 10 років тюремного ув'язнення. Принесені матір'ю документи спалили на її очах. Тільки в 1954 році після смерті Сталіна батьки Катерини Ющенко були реабілітовані посмертно за відсутністю складу злочину.

     Влітку 1938 року, Катерина вирішила вступити до Узбецького державного університету в Самарканді. Коли під час війни Узбецький університет об'єднали зі Середньоазіатським державним університетом в Ташкенті, молода студентка була перенаправлена туди. Одночасно Катерина влаштувалася на роботу на військовому підприємстві, яке випускало приціли для танкових гармат.

     Після закінчення війни Катерина Ющенко повернулася до України. У цей час у Львові відкрилась філія Інституту математики АН України. Майбутній академік АН України Борис Володимирович Гнеденко запропонував Ющенко роботу в його відділі теорії ймовірностей.

У 1950 році Катерина Логвинівна успішно захистила кандидатську дисертацію. У тому ж році Гнеденко обрали дійсним членом АН України, а його відділ перевели до Київського інституту математики АН України. Він тут же запропонував К.Л. Ющенко переїхати до Києва.

     Інститут математики був в ці роки у розквіті. Його директор - академік Олександр Юрійович Ішлінський - займався теорією гіроскопів - дуже актуальною проблемою в часи, коли будівництво супутників перебувало на початковій стадії. Під час своїх досліджень Ішлінському потрібно було робити складні розрахунки. Для цього  було закуплено комплект лічильно-аналітичних машин, які встановили в підвалі будівлі президії АН України. Катерину Логвинівну призначили керівником цієї обчислювальної лабораторії.

     У 1954 р. за ініціативою академіка Б.В. Гнеденко лабораторія Лебедєва, де був створений перший в континентальній Європі комп'ютер "МЕСМ”, була переведена в Інститут математики. До її експлуатації підключилася група вчених, серед яких опинилася і Катерина Ющенко.

     Обмеженість внутрішньої пам'яті "МЕСМ” і її невисока швидкодія, нестійкість роботи, викликана великою кількістю електронних ламп, змушували розробників програм знаходити витончені способи використання внутрішньої мови комп'ютера. Складання кожної програми розглядалося як вирішення індивідуальної задачі. Програмісти шукали економні рішення, майстерно використовуючи ті чи інші особливості системи команд комп'ютера.

     Так виникла необхідність у розробці мови програмування «високого рівня» і виникла проблема створення відповідного транслятора для кращого спілкування людини з комп'ютером.

     У процесі роботи з'ясувалося, що більш складні завдання важко вирішувати шляхом написання просто машинних програм. Так виникла необхідність у розробці мови програмування «високого рівня» і виникла проблема створення відповідного транслятора для кращого спілкування людини з комп'ютером. Істотно вплинув на розуміння цієї проблеми професор Київського університету Л.І.Калужнін, який читав в 50-70-ті роки курс математичної логіки і запропонував формальний апарат граф-схем програм.

     Під впливом робіт О. А. Ляпунова, який запропонував операторний метод програмування, в Києві почало розвиватися теоретичне програмування.

     У результаті в 1955 році B.C.Королюк і К.Л.Ющенко розробили адресну мову, яка на мовній основі втілила два загальних принципи роботи комп'ютера - адресність і програмне керування. Створюючи зручну систему понять для опису архітектури комп'ютера і його системи команд, автори ввели в «Адресну мову» засоби маніпулювання адресами другого рангу.

     Саме створення «Адресної мови» стало першим фундаментальним досягненням наукової школи теоретичного програмування. Випередивши створення перших мов програмування Фортран (1958), Кобол (1959) і Алгол (1960), адресна мова передувала появі не тільки мов програмування з апаратом непрямої адресації, але й асемблерів, а її конструкції увійшли до складу сучасних мов.

     Катерина Логвинівна спільно з Б.В.Гнеденко і В.С. Королюком написала підручник з програмування «Елементи програмування». Книга була видана в 1961 році і перевидана в 1964 році. Побачили світ і її переклади: в 1964 році в НДР і Угорщині, а в 1969 році - у Франції.

     У наступні роки вона підготувала 45 кандидатів і 11 докторів наук. Київська школа теоретичного програмування стала відомою далеко за межами Радянського Союзу. К.Л. Ющенко були присуджені дві Державні премії України, а за теоретичні розробки в області комп'ютерної алгебри - академічна премія імені Глушкова. Також К. Ющенко була нагороджена Орденом княгині Ольги.

     Талановитий програміст, Катерина Логвинівна отримала 5 авторських свідоцтв. Вона є автором понад 200 наукових праць, у тому числі 23 монографій і навчальних посібників, частина яких була перекладена і видана в Німеччині, Чехії, Угорщині, Франції та Данії. 

     Самойлович Данило Самійлович 

  

     Самойлович Данило Самійлович - (справжнє прізвище — Сушковський) - великий український учений-медик, засновник епідеміології, фундатор першого в Україні наукового медичного товариства Данило Самійлович Самойлович (справжнє прізвище – Сушковський). Першим довів можливість протичумного щеплення. Разом з іншими українськими вченими-медиками (О. Шумлянським, С. Андрієвським, П. Шумлянським, М. Тереховським та іншими) опрацював методику, навчальні програми та плани для медичних шкіл.

     Народився в родині священика Самійла Сушковського. Перші знання отримав у Чернігівському колеґіумі. У 1756-1761 навчався у Київській академії. При вступі до Київської духовної академії була традиція міняти прізвище, як і при зарахуванні в монастир. Мати записала Данила під новим прізвищем Самойлович (по імені батька), під нею лікар і залишився в історії медицини. В академії хлопчик познайомився з майбутніми світилами медицини Н.Максімовічем-Амбодіком, А.Італінскім, І.Руцкім, М.Трохімовскім, з якими дружив усе своє життя. Разом вони потрапили і в число небагатьох студентів академії, які продовжили навчання за казенний рахунок у Петербурзькому Адміралтейському госпіталі.

     1761-1765 навчався у Петербурзькій адміралтейській шпитальній школі. У 1767 отримав звання лікаря, очолив жіночу венерологічну лікарню. 

У 1770-1771 разом з колегою і співвітчизником Петром Погорецьким (доктор медицини, один із найближчих соратників засновника вітчизняної епідеміології Самойловича) добровільно взяв участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві, був членом протичумної комісії та завідувачем чумними шпиталями. Одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, здійснив першу в росії (а, можливо, і в Європі) спробу виявити збудника чуми, існування якого передбачав. Самойлович запропонував робити протичумні щеплення. А коли при монастирі була відкрита лікарня для чумних, Самойлович почав впроваджувати перші методи епідеміології: сортував хворих, видав медперсоналу спеціальні халати та взуття, ратував за профілактичні заходи при транспортуванні хворих. Звичайно, під час досліджень, лікар і сам не уникнув хвороби - тричі він заражався чумою, але вижив.

     У 1776 року на власні кошти виїхав на навчання до Страсбурзького, а згодом — до Лейденського університету, де 1780 року захистив докторську дисертацію «Tractatus de sectione symphyseous ossium pulis et… sectionem Caesareum» (Трактат про розтинання лонного зрощення та про кесарів розтин), яка була перевидана двічі. Самойлович опублікував за кордоном не лише докторську дисертацію, а й інші свої наукові праці. Він опублікував у Парижі декілька своїх розвідок, у яких висунув деякі нові пропозиції у сфері профілактики, діагностики та лікування чуми. Крім цього, Самойлович писав дисертацію з акушерства. У 1778 році вийшов його посібник «Міська і сільська повитуха». Лікар був членом 12 зарубіжних академій наук, але вітчизняні правителі ставилися до нього завжди прохолодно. Однак в історії медицини Самойлович по праву вважається одним із засновників вітчизняної епідеміології.

     За свої досягнення Самойлович був обраний членом Паризької, Марсельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Турінської, Падуанської та інших (загалом 13-ти) хірургічних академій, а також Російської медичної колегії. Продовжував свою діяльність на Заході до 1783 року.

1784-1799 керував боротьбою проти чуми в Кременчуці, Єлисаветграді, Одесі та в Криму (за енергійні заходи з ліквідації чуми 1785 року отримав чин колезького радника). У липні 1784 заснував «Собрание медицинское в Херсоне», яке було першим медичним науковим товариством на українських землях.

     У червні 1768 р. був направлений у Дунайську армію, що воювала на Балканах. Перебуваючи на посаді військового лікаря в Оренбурзькому батальйоні та в Капорському полку, вперше зіткнувся з наслідками захворювання на чуму. Лікуючи поранених та хворих, Д. Самойлович захворів сам. Упродовж 18 місяців його виснажувала пропасниця. У 1771 р. був демобілізований з Дунайської армії і направлений до Москви. Його зарахували до Московського генерального шпиталю, проте він виявив бажання працювати в Симоновому, Даниловому та Новодівичому монастирях, які було перетворено на ізольовані лікарні для хворих на чуму. Тут він уперше в історії вітчизняної медицини запровадив клінічні спостереження за розвитком чуми і розробив своє вчення про методи боротьби з нею. Для зупинення епідемії запропонував протичумні щеплення і розробив нову систему епідеміологічних заходів, які виявилися надзвичайно ефективними і значно прискорювали ліквідацію епідемії.

Д. Самойловича включили до складу спеціальної комісії, яка координувала діяльність щодо боротьби з чумою в країні. 

     У 1776 р. виїхав за кордон. Перебував у Франції, Німеччині, Нідерландах, Англії та інших країнах. У 1780 р. закінчив Страсбурзький університет, захистив у Лейденському університеті дисертацію (з питань хірургічного акушерства) і здобув ступінь доктора медицини.

Дослідження Д. Самойловича про чуму друкувалися російською, латинською, французькою та німецькою мовами. 12 іноземних академій визнали його своїм членом.

     Проте, коли у 1783 р. повернувся з-за кордону, його позбавили всіх привілеїв, установили таємний нагляд, не брали на державну службу.

У 1784 р. він виявив активність у ліквідації спалахів чуми в Херсоні та Кременчуці. Створив сухопутний шпиталь.

    Під час російсько-турецької війни (1787—1791) Д. Самойлович перебував у районі театру бойових дій. Брав участь у Кінбурнзькій операції.

У 1788 р. у Вітовці (пізніше — Богоявленську, а нині Корабельному районі м. Миколаєва) з ініціативи Д. Самойловича було засновано польовий лазарет на 400 хворих. При шпиталі було відкрито трирічну фельдшерську школу.

    У 1790 р. Д. Самойловича усунули з посади головного лікаря шпиталю. Він повернувся до рідного села і продовжив наукові дослідження. У 1791 р. поїхав до Петербурга, щоб надрукувати свої праці. У 1792 р. працював лікарем у Московському шпиталі, у 1793 р. був призначений головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва (резиденція в Очакові).

     У 1797 р. отримав титул статського, в 1799 р. - дійсного статського радника. 1800 р. дістав призначення інспектором (керівником) Чорноморської медичної управи. Згодом переїхав до Миколаєва.

     У 1793 - 1804 рр. під його керівництвом були ліквідовані спалахи чуми в Очакові, Одесі, Ольвіополі, Балті, Єлизаветграді, Дубоссарах, Феодосії, Євпаторії, Керчі, Кам'янці-Подільському, Тамані.

     Д. Самойлович - автор фундаментальних праць з хірургії, питань лікування чуми та запобігання їй.    Помер 4 березня 1804 р. Похований у м. Миколаєві.

Герхард Герцберг  

     Народився в Гамбурзі. Його ранні шкільні роки пройшли в Гамбурзі, ступінь бакалавра (1927) і доктора (1928) він отримав в дармштадтською технологічному інституті.

     Його дисертація, завершена, коли він був ще студентом, у Ханса Pay, була присвячена взаємодії речовини з електромагнітним випромінюванням. У наступному році він працював під керівництвом Макса Бора і Джеймса Франка в Геттінгенському університеті, а ще через рік - з А.М. Тіндалем в Брістольському університеті в Англії. У 1929 р у віці 24 років він вже опублікував 20 наукових статей. У 1930 році він отримав посаду приват-доцента (позаштатного лектора) і старшого асистента з фізики Дармштадтського технологічного інституту.

     Переслідування нацистами євреїв змусило Герцберга емігрувати в 1935 р в Канаду, де він став професором Саскачеванського університету. Хоча в той момент, коли він приїхав, можливостей для експериментальної роботи не було, йому вдалося створити спектральную лабораторію. Так як він був іноземцем і підданим ворожої держави, Герхард Герцберг не брав участі у виконанні військових досліджень в роки другої світової війни.

     У 1945 р. Герцберг став громадянином Канади і зайняв посаду професора Йоркської астрономічної обсерваторії Чиказького університету (США). За допомогою студентів останнього курсу йому вдалося швидко обладнати згодом прославлену лабораторію по дослідженню молекулярних спектрів зірок, комет і планет. Використовуючи інфрачервону техніку, він довів, що в атмосфері деяких планет є водень, а також підтвердив присутність води в кометах. Через три роки він повернувся в Канаду в відділення фізики Оттавського Національної дослідницької ради в якості провідного дослідника. У наступному році він стає директором цього відділення, а в 1955 р. - директором відділення фундаментальної фізики. У 1969 р він визнається науково-дослідницькою радою Інституту астрофізики видатним вченим-дослідником.

     Протягом 50-х років Герхард Герцбер. вивчав структуру і властивості стабільних молекул. Починаючи з 50-х років він займається важким спектральним аналізом вільних радикалів (атомів і молекул принаймні з одним неспареним електроном). Герцберг був нагороджений в 1971 році Нобелівською премією з хімії за «його внесок в розуміння електронної структури і будови молекул, особливо вільних радикалів». У своїй промові під час презентації Стіг Классон, член Шведської академії наук, сказав, що «воістину витончені експериментальні дослідження Герцберга разом з їх теоретичної інтерпретацією внесли вклад в розвиток квантової механіки, що було вирішальним моментом для швидкого розвитку молекулярної спектроскопії». Классон зазначив, що близько 1950 р. «молекулярна спектроскопія прогресувала так швидко, що з'явилася можливість почати вивчення набагато складніших систем, які багато в чому визначили подальший розвиток хімії. Це блискуче було продемонстровано в новаторських дослідженнях Герцберга з вільними радикалами. Знання їх властивостей має фундаментальну важливість для розуміння того, як відбуваються хімічні процеси».

     Герцберг є автором деяких класичних робіт у галузі атомної та молекулярної спектроскопії, в тому числі чотиритомної енциклопедії «Молекулярні спектри та молекулярні структури», яку часто називають «Біблією спектроскопіста». Три томи «Молекулярних спектрів та молекулярних структур» були перевидані в 1989 році, з додаванням численних зауважень Герцберґа. Том IV цієї серії, «Константи двоатомних молекул», є суто довідником, збірником відомих на 1978 рік спектроскопічних констант двоатомних молекул. Також він є автором великого числа журнальних публікацій зі спектроскопії.

     Герхард Герцберг помер 3 березня 1999 року у місті Оттаві.