3-го вересня виповнюється 145 років з дня народження визначного  українського  педагога-реформатора, вченого, засновника  школи  з методики викладання математики, професора,  автора  підручників, навчальних і методичних посібників з геометрії, алгебри, арифметики

     Народився 3 вересня 1879 р. у м. Лубни (тепер Полтавської області) в учительській сім'ї з Лемківщини. По закінченні гімназії (1899 р.) вступив до Київського університету Св. Володимира на фізико-математичне відділення природничо-історичного факультету. В 1904 р. він завершив навчання з дипломом першого ступеня. Початок педагогічної діяльності Олександра Матвійовича пов'язаний з м. Глухів, куди його призначили викладачем фізики й математики чоловічої та жіночої гімназій.

     Інтерес до питань реформування викладання шкільної математики привів Олександра Матвійовича до київського "Першого товариства викладачів”, членом якого він став у 1905 році і разом з педагогом-новатором М. М. Володкевичем взяв участь в організації навчального процесу першого в Україні комерційного жіночого училища нового типу.

     Так, за пропозицією О. М. Астряба було розширено курс математики, введено до програми основні відомості з тригонометрії та аналітичної геометрії. Найважливішою інновацією у викладанні математики стало запровадження пропедевтичного (вступного підготовчого) курсу наочної геометрії, розробленого Олександром Матвійовичем. Цьому передувало творче відрядження молодого педагога до Франції (1907 р.) для вивчення шкільної математичної реформи. Це стало можливим завдяки доброму знанню ним мови та глибокій зацікавленості в удосконаленні шкільної математичної освіти. Значний науковий вплив справила на молодого педагога також участь (з 1907 р.) у роботі відомого Київського фізико-математичного товариства, що існувало при університеті і ставило на меті „слідкувати за новими навчально-педагогічними течіями, сприяти розробці й поширенню фізико-математичних наук, а також допомагати встановленню правильних поглядів їх викладання...”. Усі ці чинники й привели до створення О. М. Астрябом у 1909 р. одного з перших у Російській імперії підручника „Наглядная геометрия”, що витримав 13 перевидань, був перекладений польською, німецькою, татарською, болгарською, єврейською мовами, а „Задачник” до нього перевидавався тричі.

     З 1910 по 1917 р. О. М. Астряб викладав математику й методику математики на Вищих жіночих курсах, у народному університеті, на Київських вищих педагогічних курсах, брав активну участь у роботі комісії Київського навчального округу зі складання проекту програми з математики і фізики для гімназій (1910–1916 рр.).

     Підготовці учительських кадрів О. М. Астряб віддавав усі свої знання і сили. З кінця 1919 р. він викладав алгебру й геометрію на Київських вищих трирічних українських педагогічних курсах ім. Б. Грінченка.

     З початку 20-х років О. М. Астряб викладав елементарну математику на робітфаках політехнічного та сільськогосподарського інститутів у Києві, а згодом Київського інституту народної освіти (КІНО), де з 1925 р. став викладачем методики математики факультету соціального виховання.

Постановою кваліфікаційної комісії Державного Науково-методичного комітету України від 1 вересня 1927 р. за досягнення у розробці актуальних питань методики математики О. М. Астрябу було присвоєно звання професора.

      У 1927–1932 рр. учений активно співпрацював з авторськими колективами, які створювали новаторські, узгоджені з комплексною системою навчання, підручники для молодшого концентру трудшколи – „Робочі книжки з математики”, „До світла”. Він долучався також до роботи з підвищення кваліфікації освітян: брав участь у наданні методичної допомоги досвідно-педагогічним станціям, вивчав стан викладання елементів математики у дошкільних закладах. Згодом працював (1932 р.) у Науково-методичній комісії Наркомосу України, яка під керівництвом академіка ВУАН М. П. Кравчука укладала словник української математичної термінології для середньої школи (був виданий у 1933 р.). Комісія розробляла й програми з математичних дисциплін для техніко-математичних відділів інститутів соцвиху. В рамках цієї роботи педагог склав програму з методики математики.

     Наукова діяльність Олександра Матвійовича у довоєнний період була сконцентрована не лише на поглибленому викладанні геометрії і створенні методичних посібників з геометрії для вчителів „Як викладати геометрію в середній школі” (1934 р.), „Розв'язування стереометричних задач” (1936 р.), „Методика стереометрії” (1939 р.), „Методика розв'язання задач на побудову в середній школі” за редакцією О. М. Астряба і О. С. Смогоржевського (1940 р.), а й на розробці актуальних питань дидактики математики, що стосувалися наочності у викладанні цього предмета, фактичної підготовки учнів з математики, особливостей іспитів з нього. В його доробку також знайшли відображення часткові проблеми викладання алгебри, навчальний посібник „Перші уроки з алгебри” (1940 р.) й арифметики, навчальний посібник „Арифметична задача” за редакцією О. М. Астряба (1941 р.) та історико-математичні статті. Вчений продовжував дослідження з методики: він не тільки поглиблював розробку початкового курсу геометрії у своїх працях: „Наочна геометрія у 4–5 класах: Методичний посібник для вчителів” (1950 р., 1953 р.), розділ „Методика викладання наочної геометрії” у книзі Н. М. Бескіна „Методика геометрії” (1947 р.), а й зініціював введення цього курсу до шкільних програм 1946–1953 рр. У 50-ті роки він розробляв основні вимоги до викладання геометрії, тригонометрії, питання зв'язку викладання геометрії та креслення, досліджував особливості та основні завдання курсу арифметики.

    О.  М. Астряб організував і очолив першу в Україні кафедру елементарної математики і методики математики (1947) у Київському державному педагогічному інституті ім. О. М. Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова). Багато сил віддав учений підготовці аспірантів. Більш як 20 учителів, викладачів вузів захистили під його керівництвом кандидатські дисертації.

     Помер О. М. Астряб 18 листопада 1962 р. в Києві. Він залишив значну педагогічну спадщину (більш як 80 праць), вдячних учнів і послідовників.

     Народився в сім'ї чиновника. Початкову освіту він одержав у Дармштадской гімназії.

Будучи дуже обдарованим хлопчиком, він говорив на чотирьох мовах, дивуючи вчителів глибиною та оригінальністю думок. Друг сім'ї архітектор Бауман вчив Кекуле креслити і малювати. Батьки пророкували йому кар'єру архітектора, тому після закінчення гімназії Кекуле вступив до Гіссенскій університет, де став вивчати геометрію, математику, креслення і малювання. У університеті він почав відвідувати лекції Ю. Лібіха, хоча і не цікавився хімією. Навесні 1848 р. Кекуле вперше увійшов до лабораторії Лібіха. З кожним днем хімія захоплювала його все більше і більше. За наполяганням рідних він був змушений залишити університет і вступити до Дармштадское вища ремісниче училище. Але й тут Кекуле продовжував займатися хімією. Переконавшись у його остаточному виборі, рідні, нарешті, погодилися на продовження навчання в університеті, і в 1849 р. він продовжив роботу в лабораторії Лібіха. У 1851 Кекуле на гроші дядька поїхав до Париж, де вивчав хімію під керівництвом А. Вюрца, Ж. Дюма і Ш. Жерара. Після повернення в Гіссен (1852 р.) Кекуле було присуджено ступінь доктора хімії. Після закінчення університету за рекомендацією Лібіха Кекуле переїхав до Рейхенау, де почав працювати асистентом у приватній лабораторії Адольфа фон Планта. У цей період Кекуле вивчав алкалоїди, склад вод мінеральних джерел, місцеві вапняки. Якийсь час він працював у Англії, в лабораторії Д. Стенхауза, де займався аналізом лікарських коштів. Поступово Кекуле почали захоплювати теоретичні проблеми хімії. Його надзвичайно цікавило питання про валентності елементів. У 1854 р. він вперше висловив ідею про двовалентність сірки і кисню. Професор О. Вільямсон представив статтю Кекуле в Королівському суспільстві.

     У 1856 р. Кекуле за рекомендацією Р. Бунзена став приват-доцентом в Гейдельберзькому університеті. Він почав читати лекції з органічної хімії, організував на кошти дядька маленьку лабораторію. Першими в неї почали працювати Р. Гофман та О. Байєр. У Гейдельберзі Кекуле впритул приступив до вирішення теоретичних проблем органічної хімії. У статті «Про теорію багатоатомних радикалів» він сформулював нові положення своєї теорії валентності, розробив питання про сполучної здатності атомів. Він розділив елементи на одно-, дво-, трьохосновні (валентні). Кекуле відзначав, що вуглець займає особливе місце серед всіх елементів, в органічних сполуках його валентність дорівнює чотирьом. У статті «Про склад і перетвореннях хімічних сполук і про хімічну природу вуглецю», надрукованій у «Анналах» Лібіха в 1858 р., Кекуле обґрунтував чотиривалентність вуглецю в органічних сполуках і висунув ідею, що атоми вуглецю можуть з'єднуватися один з одним, утворюючи вуглецеві ланцюги.

Наприкінці 1858 р. Кекуле за рекомендацією Лібіха і Бунзена зайняв посаду професора хімії в Гентському університеті (Бельгія), де пропрацював до 1865 р.. Незважаючи на матеріальні труднощі, Кекуле продовжив свої дослідження. Його як і раніше цікавило питання про вуглецеві ланцюги. Він вважав, що при хімічній реакції вуглецевий ланцюг залишається незмінним.

     Восени 1859 р. Кекуле виступив одним з найактивніших організаторів 1 Міжнародного конгресу хіміків у Карлсруе, який відкрився у вересні 1860 р..

     У 1865 р. Кекуле отримав посаду професора хімії в Боннському університеті. У січні того ж року в Бюлетені Паризької академії наук була надрукована його стаття «Про будову ароматичних сполук», яка стала результатом досліджень структури бензоїлу і його похідних. У ній Кекуле висунув ідею бензольного кільця. Незабаром його теорія утвердилася повсюдно. У 1866 р. Кекуле запропонував свою знамениту формулу бензолу - кільце з шести атомів вуглецю. Кекуле пояснив свій успіх у встановленні формули бензолу лише «грою уяви». Картина бензольного кільця виникла у нього перед очима в час роздумів перед каміном: він побачив змію, що кусає свій хвіст. Однак уяві Кекуле передувала серйозна робота.

     У 1867 р. Кекуле був призначений директором нового хімічного інституту Боннського університету.

Кекуле вперше синтезував багато органічних з'єднання: тіоуксусну кислоту (1854 р.), тріфенілметан (1872 р.), Антрахінон (1878 р.). У 1864 р. Кекуле здійснив циклічне перетворення кислот: природна яблучна кислота - бромянтарна кислота - оптично неактивна яблучна кислота.

Кекуле залишив після себе багато прекрасних учнів, які стали відомими хіміками, серед них – три Нобелівських лауреати: О. Байєр, Я. Вант-Гофф і О. Валлі.

    За великі наукові заслуги Кекуле тричі обирався президентом Німецького хімічного товариства (1878 р., 1886 р., 1891 р.), був членом Академій наук багатьох країн.

     Чарльз Пірс народився у Кембриджі, Массачусетс. За освітою він був хіміком і понад 30 років працював науковцем. Однак, найбільшу славу йому приніс внесок у логіку, математику, семіотику та філософію. Сам Пірс уважав себе понад усе логіком, але логіка в його розумінні включала чимало з того, що тепер належить до епістемології, філософії науки. З другого боку, Пірс розглядав логіку як складову частину нової, започаткованої ним, галузі досліджень, семіотики. Чарльз Сандерс Пірс був сином Сари Гант Міллз та Бенджаміна Пірса, професора астрономії та математики в Гарвардському університеті.

     У віці 12 років Чарлз прочитав «Елементи логіки» Річарда Вейтлі, з чого почалося його захоплення логікою й мистецтвом доведень, що тривало все життя. Надалі він навчався у Гарварді й отримав там ступені бакалавра й магістра мистцетв. Наукова школа св. Лаврентія надала йому ступінь бакалавра наук, найнижчого гарвардського наукового ступеня в області хімії. Надалі в нього не було особливих успіхів у природознавстві. У Гарварді Пірс розпочав тривалу дружбу з Чонсі Райтом, Вільямом Джеймсом. Неприязнь гарвардського викладача, а згодом президента університету Чарлза Вільяма Еліота, зашкодила Пірсу, оскільки Еліот накладав вето на спроби найняти Пірса на будь-яку посаду в Гарварді, починаючи з юнацького віку. Пірс страждав на болісне захворювання, яке в той час називали лицевою невралгією, а тепер тригемінальною невралгією. Приступи хвороби супроводжувалися дратівливістю, депресією, підозрілістю, раптовими вибухами злості. Хвороба, можливо, була причиною відлюдькуватості, що захмарила останні роки життя мислителя. 

     З 1859 р. по 1891 р. Чарлз Пірс епізодично працював на різноманітних посадах у геодезичній службі США завдяки протекції свого впливового батька. Ця робота вберегла його від участі в громадянській війні. Ця обставина мала для нього велике значення, оскільки він, як чимало бостонських інтелектуалів тих часів, співчував Конфедерації. В службі Пірс працював над задачами геодезії та вдосконалюючи використання маятника для вимірювання земного тяжіння. Служба 5 разів відряджала його в Європу, вперше у 1871 р. з метою спостереження сонячного затемнення. Перебуваючи в Європі, Пірс установив контакти з Августом Де Морганом, Вільямом Стенлі Джевонсом, Вільямом Кінгдоном Кліффордом — британськими математиками, спосіб мислення яких був співзвучним його власному. З 1869 р. по 1872 р. Пірс працював на посаді асистента в Гарвардській астрономічній обсерваторії, виконуючи важливу роботу з визначення яскравості зірок та форми Чумацького шляху.

20 квітня 1877 р. його обрали членом Національної академії наук Сполучених Штатів. У тому ж 1877 р. він запропонував використати для визначення метра, певну кількість довжин хвиль випромінювання, частоти. Байдужість Пірса до бюрократичних дрібниць збільшилася, а якість і своєчасність його роботи пішла на спад. Пірс роками писав звіти, які потрібно було завершити за кілька місяців. Водночас він написав тисячі статей з філософії, логіки, науки та інших тем для енциклопедичного видання «Словник століття». У 1891 р. Пірс на прохання суперінтенданта служби подав у відставку. Відтоді в нього не було жодної постійної роботи. 

     У 1879 р. Пірс отримав посаду лектора логіки в щойно заснованому університеті Джонса Гопкінса, де на високому рівні викладали дисципліни, цікаві для Пірса: філософія (в університеті Гопкінса робили свої дисертації Джосія Ройс, Джон Дьюї, психологія, математика. Це була єдина викладацька робота, яку мав Пірс у своєму житті. У 1883 р. в університеті вийшов збірник «Дослідження з логіки» Studies in Logic), одним із авторів якого був Пірс. Спроби Пірса отримати академічну посаду, гранти чи респектабельність були невдалими, що пояснювалося його важким характером.

     У 1875 р. від нього пішла дружина Зіна, і Пірс зійшовся із жінкою на ймення Жульєт, національність якої невідома, відомо лише, що вона розмовляла французькою. Проте, офіційне розлучення із Зіною відбулося тільки в 1883 р., і Пірс одружився із Джульєт. Утім опікунам університету вказали на той факт, що Пірс упродовж років жив і подорожував із жінкою, з якою не був одружений. Вибухнув скандал, і в січні 1884 р. Пірса звільнили з посади викладача.

     У 1887 р. Пірс витратив частину спадщини від батьків на купівлю 2 тис. акрів землі поблизу від Мілфорда, Пенсильванія. Це капіталовкладення не оправдалося. Пірс перебудував фермерський будинок 1854 року і назвав садибу Арісбе. В цій садибі він та Джульєта прожили решту свого життя. Однак незабаром почалися фінансові, а з ними й юридичні проблеми. 

     В останні 20 років життя Пірс не міг собі дозволити опалення взимку, йому довелося харчуватися залишками черствого хліба, отриманого від місцевого пекаря. Писати йому доводилося на зворотніх сторінках старих рукописів. На деякий час йому довелося втікати в Нью-Йорк у зв'язку з ордером на арешт за бійку й невиплачені борги. Виплутатися із цієї халепи йому допомогли брат, Джеймс Міллс Пірс, сусіди та родичі. Пірс виконував деякі науково-технічні консультаційні роботи й чимало писав за мізерну платню, здебільшого енциклопедичні та словникові статті, огляди для журналу «Нейшн», з редактором якого приятелював. Він робив також переклади для Смітсонівського інституту за ініціативою його директора Семюела Ленглі, і пробував зайнятися винахідництвом. Він розпочав, але не закінчив кілька книг. Найбільше для Пірса в ці роки зробив його старий товариш Вільям Джеймс, присвятивши йому свою працю «Воля вірити», що побачила світ у 1897 року. Він влаштував для Пірса дві серії платних лекцій у Гарварді та в його околицях у 1898 р. й 1903 р.. Джеймс писав листи своїм друзям серед бостонських інтелектуалів, прохаючи для Пірса грошової допомоги. Вдячний Пірс призначив старшого сина Джеймса своїм спадкоємцем у випадку, якщо він переживе Джульєт. З 1890 р. Пірс використовував середнє ім'я Сантьяго, що іспанською означає святий Джеймс. 

     Пірс помер у Мілфорді в бідності, на двадцять років раніше від Джульєт.