7 квітня  виповнюється 165 років від дня народження 

українського громадського діяча, публіциста, організатора кооперативного руху в Україні.

        Народився 7 квітня 1859 р. в с. Хмільна Канівського повіту (нині Черкаської області) в сім’ї сільського священика. У справах служби батько  переїжджав з одного місця на інше, перевозячи за собою родину. Спочатку був Чигирин, потім село Федвар (на Херсонщині). Початкову освіту Микола здобув у Єлисаветграді (нині Кропивницький), а гімназійну освіту  у місті Біла на Холмщині. Хист кооператора в хлопця проявився під час навчання у гімназії. Він створив своєрідну учнівську артіль, до складу якої увійшли гімназисти. Вони винайняли окреме приміщення для проживання та  за певну платню домовилися з жінкою, яка готувала їм їжу.

      1879-го року Микола Левитський вступив на медичний факультет Московського університету, але був відрахований за участь у революційних гуртках. Його запроторили до Бутирської в’язниці, а згодом відправили в Україну, позбавивши права вступати до вищих навчальних закладів.

Але юнака це не зупинило і він, попри заборону, подався до Харкова, де вступив на юридичний факультет харківського університету. У 1885-му році  захистив дисертацію з філософії права. Відмовився від посади викладача в університеті. Уже дипломованим спеціалістом Левитський їде працювати статистиком у Херсонському губернському земстві. Тут він  займається адвокатською діяльністю, друкувається в газеті «Елисаветградский вестник». Микола Васильович вважав, що передумовою благополуччя селян і ремісників може бути лише їхня організована самодіяльність, однією з форм якої є кооперативний рух. В той час помер його батько, а мати потребувала підтримки і допомоги, тому Микола Васильович перебрався ближче до неї. З 1891-го року він працював присяжним повіреним у Єлисаветграді (нині це місто Кропивницький).

Ще 1883 р. у нього з’явилася ідея про організацію селян у сільськогосподарські артілі.

      У 1887 році заснував першу в Україні і в Східній Європі хліборобську спілку (артіль), яка швидко розпалася. Проте Левитський не відступив від свого задуму, продовжуючи активно пропагувати справу кооперації.

30 вересня 1894 на прохання своїх односельців із с. Федвар заснував там хліборобську артіль (першу у Російській імперії). Це було добровільне об’єднання селян для спільного обробку землі та збуту продукції. Через декілька років таких артілей на Херсонщині налічувалося 125. Згодом Левитський заснував ремісничі, промислові, будівельні артілі. Допомагав організовувати ремісничі артілі також у  Одесі, Миколаєві, Києві.

Микола Левитський заклав теоретичну та законодавчу базу для розвитку кооперативного руху. Брав участь у розробці «Закону про артілі».  1902-го року  розробив «Положення про артілі» та «Зразковий статут для трудових артілей».

     Авторитет Левитського сягнув таких вершин, що протягом двох десятиліть на різноманітних міжнародних конгресах він представляв інтереси місцевих кооператорів. Він ділився досвідом та набував нових знань в Європі. Відвідав Францію, Сербію, Італію, Швецію, Німеччину, Англію.

Левитського називали «артільним батьком», а сам він запропонував 30-го вересня кожного року відзначати День кооперації.

     У 1917-му році Левитського обрали членом Української Центральної Ради від кооперативних товариств Києва. Працював у Генеральному Секретарстві земельних справ, згодом у Міністерстві земельних справ УНР. Продовжував представляти кооперативні товариства на Всеукраїнських з’їздах.

     Під час Першого військового з’їзду (18-21 травня 1917 р.), учасники з’їзду вітали Левитського стоячи, оплесками та вигуками «Слава!». «Старий аж заплакав від радості, але відповів: «Дякую... дітки! Дякую!... Слава Творцеві, таки дожив!... Слава Україні!...». І це «Слава Україні!» підхопив увесь зал» – пише у спогадах військовий та політичний діяч Володимир Кедровський.

     Суто професійна та політична діяльність цілком поглинають Миколу Левитського, проте він знаходить і час для написання віршів 

У вересні 1918-го року, з нагоди організації святкування сорокаріччя діяльності Миколи Левитського, Центральний кооперативний комітет створив Ювілейну комісію. У цьому контексті комісія зазначала: «артільний батько… 40 років поклав він на будування рідної кооперації, і тепер вона уявляє з себе велику громадську силу, якій не страшні ріжні політичні бурі. І поки будуть існувати українські кооперативи, не згине й наша національна справа».

     У цей час Левитський вирушив на Кубань, де відбулося проголошення Самостійної Кубанської  Народної Республіки. Пробув він там до січня 1919-го року, брав участь у Кооперативному з’їзді, а  на зворотному шляху був заарештований білогвардійцями. Його прийняли за політичного агітатора і ледь не розстріляли. Під час обшуку в кишені знайшли  лист-запрошення на з’їзд від кооператорів Франції. Це допомогло Левитському врятуватися. Але в Україну йому було заборонено їхати. Залишившись без засобів до існування Микола Васильович ледь не помер від голоду.           Лише завдяки підтримці Кубанського кооперативного союзу він вижив і 1920-го року повернувся на Батьківщину. Увесь цей час він досліджував історію кооперації, зокрема Кубані та Кавказу, а також розробив   символіку української кооперації.

Левитський мав чітку позицію стосовно української церкви. Брав участь у 1-му та 2-му Соборах Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). На Соборі 1921-го року, який відбувався у Києві в храмі Святої Софії Микола Левитський виступав за автокефалію. 

      В Україні Левитський продовжував займатися дослідженням, розбудовою кооперативного та артільного руху, викладав. Став одним із засновників Кооперативного інституту та Кооперативного музею в Харкові.

      Запропонував встановити 30 вересня Всеукраїнським днем кооперації.  

      Помер Микола Левитський 1 грудня 1936-го року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

115 років від дня народження польського та американського математика, 

народженого в Україні

    Науковець народився 13 квітня 1909 року у Львові, в досить заможній єврейській родині. Батько Уляма був юристом, дід - архітектором, що переїхав на Галичину з Венеції, а мати походила з родини успішних промисловців зі Стрия. Батьки змогли забезпечити синові хорошу освіту - хлопець відвідував гімназію №7.

    Інтерес до точних наук у хлопця виявився дуже рано. У десять років він вже читав Ейлера і Пуанкаре, цікавився теорією відносності Ейнштейна. У 12 років пробирався в лекційні зали університету і слухав про теорію відносності. У 1927 році талановитий хлопець поступив у Львівську політехніку  і незабаром став учнем видатного математика, одного з творців сучасного функціонального аналізу Стефана Банаха.

    У 1929 році  ще студент Станіслав Улям опублікував першу статтю, в 1932-му він захистив магістерську, а рік потому — докторську дисертацію. Незабаром він познайомився з Джоном фон Нейманом — видатним американським математиком, що зробив величезний внесок у розвиток квантової фізики, теорії множин, інформатики та ін. Між Нейманом і Улямом зав’язалося листування, а в 1935 році Нейман запросив свого молодого колегу на роботу в Принстонський університет. Для Станіслава почалося життя між двома континентами. Йому гірко було розлучатися з батьківщиною, проте він розумів, що фашизм неминуче розповсюджується по Європі, і залишатися далі удома просто небезпечно для життя. Востаннє Станіслав Улям відвідав Львів у серпні 1939 року, за тиждень до початку Другої світової війни, після чого разом з молодшим братом Адамом остаточно переїхав до США.

    Після вступу США у війну Станіслав Улам подав заяву в американські військово-повітряні сили. Однак її відхилили через поганий зір вченого.  Але Улам прагнув допомогти у війні з Німеччиною та Японією. У 1943 році такий шанс йому  випав. Фон Ньюман запропонував йому роботу над секретним проектом «Манхеттен» у Лос-Аламосі – створенням першої атомної бомби. Станіслав погодився без вагань.

    Улям, як і інші учені зі світовими іменами, що брали участь в цьому проекті, чудово розуміли, що працюють над зброєю, яка водномить здатна знищити десятки і сотні тисяч життів. Але потрібно враховувати те, що Друга світова війна була в самому розпалі, а ще з погляду фізики робота над атомною бомбою дозволила зробити просто неймовірну кількість блискучих відкриттів.

    Після завершення проекту «Манхеттен» Улам раптом опинився на межі смерті, захворівши енцефалітом – запаленням мозку.  Але лікарям вдалося врятувати вченого.

    Після створення атомної бомби С. Улям прилучився до роботи над проектом термоядерної зброї. Керівник проекту  Теллер не знав, як запалити водневе паливо. Раз по раз неадекватне займання водневого палива призводило до невдачі. Працюючи над проектом Улям, знайшов потрібне рішення: щоб сгенерувати достатньо тепла для початку реакції синтезу, тобто термоядерної реакції,  необхідно використовувати дві атомні бомби, висаджуючи одну вслід за другою. Теллер використав ці результати для розробки надійного термоядерного пристрою. Внесок Уляма був настільки вагомим, що Едвард Теллер був просто змушений включити його ім’я в патент на винахід водневої бомби.

    Хоча Станіслава Уляма найчастіше згадують як одного з винахідників водневої бомби, сам учений вважав своїм найбільшим винаходом так званий «вибуховий», або «ядерний космічний двигун внутрішнього згорання». Улям створив цей пристрій у 1947 році, надихнувшись романом Жюля Верна «Із Землі на Місяць». Але проект виявився дуже дорогим, і всі сили США були кинуті на випередження СРСР у «космічній гонці».

    Коли проект ядерних космічних двигунів був зупинений, Улям переключився на абсолютно інше завдання — досягнення біології, перш за все відкриття ДНК, надали цікаві перспективи використання математичних методів. Практично до найостанніших днів життя Станіслав Улям працював над створенням мови програмування для вирішення біологічних завдань. Крім того, він написав декілька книг, так би мовити, математико-філософського характеру, а також автобіографічну книгу «Пригоди математика».

    Станіслав Улям раптово помер 13 травня 1984 року у Санта-Фе поблизу Лос-Аламосу. Поховали його у тіні Ейфелевої вежі на відомому паризькому цвинтарі Мон парнас, поруч з Гі де Мопасаном, Жан-Полем Сартром та іншими відомими людьми. 

 

14 квітня виповнюється 395 років від дня народження нідерландського фізика, 

математика, механіка, астронома, винахідника маятникового годинника з анкерним обмежувачем, 

відкривача кільця Сатурна і його супутника.

      Гюйгенс народився в Гаазі. Його батько Константин Гюйгенс (Хейгенс) був таємним радником принців Оранських, літератором та мав хорошу освіту.

      Хлопець з ранніх років привертає увагу незвичайною обдарованістю, завдяки якій  у вісім років добре володіє латинською мовою, легко вправляється з чотирма арифметичними діями, а вільний від занять час присвячує співу.

      Через два роки він уже складає вірші латиною, а також грає на скрипці. А до дванадцяти років – освоює гру на лютні та вільно оперує законами логіки, використовуючи їх у своїх висновках та доказах. У цей час Генріх Бруно, вчитель Християна, пише  лист батькові майбутнього вченого: «Я зізнаюся, що Християна треба назвати дивом серед хлопчиків… Він розкриває свої здібності в галузі механіки та конструкцій, робить машини дивовижні, але навряд чи потрібні». Серед дивовижних, але «навряд чи потрібних» машин, споруджених Гюйгенсом-юнаком, був токарний верстат, яким його виробник користувався довгий час.

      Гюйгенсу  пощастило з навчальною літературою: спеціально для нього професор математики Франциск Схоутен написав підручник, яким підліток-вундеркінд займається з чотирнадцяти до шістнадцяти років. Водночас він «ковтає» відомі на той час трактати – «Арифметику» Діофанта та «Геометрію» Декарта.

      Завдяки такій серйозній підготовці у свої шістнадцять Гюйгенс стає студентом Лейденського університету -  найбільшого центру кальвіністської освіти в Європі.

      Основними предметами Гюйгенса в університеті стають юриспруденція та математика. Звичка займатися самостійно допомагає йому досконально вивчити праці Аполлонія та Архімеда. 

       У віці 22 років, Гюйгенс видає трактат «Про визначення довжини дуг кола, еліпса і гіперболи». Через три роки виходить у світ ще одна його робота – «Про визначення величини кола», що стала неоціненним внеском у визначення відношення довжини кола до його діаметра (обчислення числа π). Слідом за цими дослідженнями з’являються інші праці, серед яких особливе місце займає опублікований в 1657 трактат «Про розрахунки при грі в кості» − одне з перших досліджень в теорії ймовірностей.

       Займаючись, крім математики, ще й фізикою, Гюйгенс разом із Робертом Гуком визначає постійні точки термометра – точку танення льоду та точку кипіння води. А ще він намагається вдосконалити об’єктиви телескопів, прагнучи збільшити їхню світлосилу й усунути хроматичну аберацію. Результатом цих зусиль стала поява приладу, що дає рекордне на ті часи, 92-кратне збільшення. До речі, завдяки цим дослідженням, в 1655 р. Гюйгенс відкриває супутник Сатурна – Титан, обчислює період його обернення і виявляє, що Сатурн підперезаний тонким кільцем, ніде до нього не прилеглим і похилим до екліптики.

       Подробиці своїх спостережень вчений викладає  у трактаті «Система Сатурна». 

      1657 року Гюйгенс отримав голландський патент на конструкцію маятникового годинника. В останні роки життя цей механізм намагався створити Галілей, але йому завадила прогресуюча сліпота. Годинник Гюйгенса реально працював і забезпечував чудову на той час точність ходу. Центральним елементом конструкції був придуманий Гюйгенсом анкер, який періодично підштовхував маятник і підтримував незатухаючі коливання. Сконструйований Гюйгенсом точний і недорогий годинник з маятником швидко отримав неабияке поширення у світі.  У 1657 р.  винаходить перший маятниковий годинник, забезпечений спусковим механізмом, завдяки якому годинник йшов без упину. Через десять років учений розробив балансир і замінив маятник пружиною так, що можна було зробити годинник маленького розміру. Аналогічний пристрій досі використовується в деяких годинниках. А у 1675 р. Гюйгенс запатентував кишеньковий годинник, подарувавши перший такої моделі королю Франції Людовику XIV.

       Винаходу годинника присвячена його чергова книга – «Маятниковий годинник», що стала пізніше настільною книгою Ньютона. Примітно, що завдяки надійності в роботі, точності ходу (похибка не перевищувала 10 секунд на добу) і відносній дешевизні, створені Гюйгенсом годинники незабаром набули широкого поширення у всьому світі.

       Винахід вченим годинника – не просто данина моді або відповідь на актуальні виклики епохи. Астрономічні спостереження змушували шукати зручний, а головне – точний спосіб вимірювання часу. Робота над годинником сприяла доскональному вивченню Гюйгенсом руху маятника з описом його мовою формул (зокрема, формули для періоду коливань математичного маятника), про що сьогодні відомо кожному школяру.

       У 1665 р. тридцятишестирічний Гюйгенс перебирається до Парижа, щоб на 16 років очолити Французьку Академію наук. 

       1681 р. Гюйгенс повертається на батьківщину. Тепер його пристрасть – оптика. У 1681-1687 рр. він займається шліфуванням об’єктивів з величезними фокусними відстанями – 37, 54, 63 метри. Крім того, він виготовляє окуляр, названий згодом його ім’ям, який використовується в оптиці досі. З нагоди оптичних відкриттів, природно, з’являється чергова книга − Трактат про світло. Саме в ньому в 1690 р. Гюйгенс викладає свою хвильову теорію світла, застосовуючи її до пояснення оптичних явищ − поширення, відображення та заломлення світла. Варто додати, що опубліковані роботи вченого становлять 22 томи, у тому числі 10 томів містять листування, інші 12 присвячені математиці, механіці, оптиці, астрономії.

      Помер Гюйгенс у тому місті, де народився 8 липня 1695 р. Через три роки після його смерті було опубліковано останній трактат вченого – «Космотеорос».