Альберт Ейнштейн

(1879-1955)

Альберт Ейнштейн народився 14 березня 1879 року в південнонімецькому  місті Ульм в небагатій єврейській родині. Батько, Герман Ейнштейн, був співвласником підприємства з виробництва пухового наповнювача для матраців та перин. Мати, Пауліна Ейнштейн походила з родини заможного торговця кукурудзою Юліуса Дерцбахера. Влітку 1880 року сім’я перебралася до Мюнхена.

Початкову освіту Альберт Ейнштейн отримав у місцевій католицькій школі. У 12-річному віці пережив стан глибокої релігійності, однак невдовзі читання науково-популярних книг зробило його вільнодумцем і назавжди породило скептичне ставлення до авторитету. З шести років хлопець почав займатися грою на скрипці.  Захоплення музикою зберігалося в Ейнштейна впродовж всього життя. У  1934 році У Прінстоні (США)  Альберт Ейнштейн дав благодійний концерт,  де виконував на скрипці твори Моцарта, збираючи кошти емігрантам із нацистської Німеччини.

В гімназії  Альберт  не був в числі перших учнів (виняток становили математика та латинська мова).  

Восени 1895 року  Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити до Вищого технічного училища в Цюріху та стати викладачем фізики. Блискуче проявивши себе на екзамені з математики, він провалив іспити з ботаніки та французької мови, що не дозволило йому вступити до Цюрихського політехнікуму. Однак, директор училища порадив Ейнштейну вступити до випускного класу школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат та перездати іспити.

У школі Аарау  Ейнштейн присвятив свій вільний час вивченню електромагнітної теорії Максвелла. У вересні 1896 року він успішно склав усі випускні іспити, за винятком екзамену з французької мови, та отримав атестат, а в жовтні 1896 року був зарахований до політехнікуму на педагогічний факультет. Тут він потоваришував із однокурсником, математиком Марселем Гроссманном, а також познайомився з сербською студенткою факультету медицини Мілевою Марич, яка згодом стала його дружиною. У цьому ж році Ейнштейн відмовився від німецького громадянства. Щоб отримати швейцарське громадянство, потрібно було сплатити 1000 швейцарських франків, проте тяжке матеріальне становище дозволило йому зробити це тільки через 5 років.

У 1900 році Ейнштейн закінчив політехнікум, отримавши диплом викладача математики та фізики. Багато професорів високо оцінювали здібності студента Ейнштейна, але ніхто не захотів допомогти йому продовжити наукову кар’єру. Сам Ейнштейн пізніше згадував: «Мене четвертували мої професори, які не любили мене через мою незалежність та закрили мені шлях до науки».

У 1901 році Ейнштейн отримав громадянство Швейцарії, але  майже рік не міг знайти постійне місце роботи. Внаслідок відсутності заробітку він голодував, не приймаючи їжу по декілька днів підряд. Це стало причиною хвороби печінки, від якої вчений страждав до кінця життя.

Попри складнощі, Ейнштейн знаходив час для подальшого вивчення фізики. У 1901 р. берлінське видання «Аннали фізики» опублікували його першу статтю «Наслідки теорії капілярності». 

Подолати труднощі допоміг Марсель Гроссман, який рекомендував Ейнштейна на посаду експерта III класу до Федерального Бюро патентування винаходів ( м. Берн), де вчений пропрацював з  1902 по 1909рр.  Характер роботи дозволяв Ейнштейну присвячувати вільний час дослідженням у галузі теоретичної фізики.

6 січня 1903 року Ейнштейн одружився з Мілевою Марич. У них народилися троє дітей.

1905 рік увійшов в історію фізики як «Рік чудес». У цьому році провідний фізичний журнал Німеччини  «Аннали фізики», опублікував три видатні статті Ейнштейна, що поклали початок нової наукової революції:

1. «До електродинаміки рухомих тіл». З цієї статті починається теорія відносності.

2. «Про одну евристичну точку зору, що стосується виникнення та перетворення світла».  Одна з робіт, що заклала фундамент квантової теорії.

3. «Про рух завислих у спокійній рідині частинок» – робота, присвячена броунівському руху, що суттєво вплинула на статистичну фізику.    

У 1907 році Ейнштейн опублікував квантову теорію теплоємності (стара теорія за низьких температур сильно розходилася з експериментними даними). 

Роботи  принесли Ейнштейну всесвітню славу. Він переписується та зустрічається з найзнаменитішими фізиками світу. У листах його називають «пан професор». У жовтні 1908 року Ейнштейна запросили читати факультатив у Бернському університеті.

 У 1909 році  отримав оплачувану посаду екстраординарного професора в Цюрихському університеті. У 1911 р. -  очолив кафедру фізики в Празькому Німецькому університеті. 

У 1912 р. Ейнштейн повернувся до Цюриха, де став професором рідного політехнікуму і читав там лекції з фізики. 

В передвоєнний 1914 рік переконаний пацифіст Ейнштейн прибув до Берліна. Мілева з дітьми залишилася в Цюриху, їх сім’я розпалася. У лютому 1919 року вони офіційно розлучилися.               Громадянство Швейцарії  допомагало Ейнштейну витримувати мілітаристський тиск після початку війни. Він не підписував ніяких «патріотичних» звернень, а в листі Ромен Роллану писав: «Чи подякують майбутні покоління нашій Європі, в якій три століття найбільшої культурної роботи призвели лише до того, що релігійне божевілля змінилось безумством націоналістичним?  Навіть вчені різних країн ведуть себе так, немов їм ампутували мізки».

Після закінчення Першої світової війни Ейнштейн продовжував роботу. 1917 року  Ейнштейн пережив загадкове «нашестя хвороб» – крім серйозних проблем із печінкою, виявилася виразка шлунка, а потім жовтяниця та загальна слабкість. Кілька місяців він не вставав із ліжка, але продовжував активно працювати. Тільки в 1920 році хвороби відступили.

У червні 1919 року Ейнштейн одружився з Ельзою Левенталь та удочерив двох її дітей. В кінці року до них переїхала його важкохвора мати Пауліна; вона померла в лютому 1920 року. Ейнштейн важко переживав її смерть.

Восени 1919 року англійська експедиція в момент затемнення виявила передбачуване Ейнштейном відхилення світла в поле тяжіння Сонця. Сенсаційну новину передрукувати газети всієї Європи. Слава Ейнштейна досягла небувалих висот.

У травні 1920 року Ейнштейн, разом з іншими членами Берлінської академії наук, був притягнутий до присяги як державний службовець і за законом почав вважатися громадянином Німеччини. Однак швейцарське громадянство він зберіг до кінця життя. У 1920-ті роки він багато подорожував по Європі (зі швейцарським паспортом), читав лекції для вчених, студентів та допитливої публіки. Відвідав також США, де на його честь було прийнято спеціальну вітальну резолюцію Конгресу (1921). В кінці 1922 року відвідав Індію, де мав тривале спілкування з Тагором, та Китай. Зиму Ейнштейн зустрів у Японії. У 1923 році виступив у Єрусалимі, де невдовзі планували (1925) відкрити Єврейський університет.

Ейнштейна неодноразово номінували на Нобелівську премію з фізики, однак члени Нобелівського комітету довгий час не наважувалися присудити премію автору настільки революційних теорій. Зрештою було знайдено дипломатичний вихід: премія за 1921 рік була присуджена Ейнштейну (в самому кінці 1922 року), за теорію фотоефекту, тобто за експериментально найбільш перевірену роботу; втім, текст рішення містив нейтральний додаток: «… та за інші роботи в галузі теоретичної фізики».

Як особистість величезного та загального авторитету, Ейнштейна постійно запрошували до різних політичних акцій, де він виступав за соціальну справедливість, за інтернаціоналізм та співпрацю між країнами. Неодноразово закликав до роззброєння та об’єднання Європи, до скасування обов’язкової військової служби.

У 1929 році світ гучно відзначив 50-річчя Ейнштейна. Сам іменинник не брав  участі в урочистостях та сховався на своїй віллі поблизу Потсдама, де із захопленням вирощував троянди. Тут він приймав друзів – діячів науки, Тагора, Еммануїла Ласкера, Чарлі Чапліна та інших.

Приблизно до 1926 року Ейнштейн працював у дуже багатьох сферах фізики, від космологічних моделей до дослідження причин річкових звивин. Далі він, за рідкісними винятками, зосереджує зусилля на квантових проблеми та Єдиній теорії поля.

Народження квантової механіки відбувалося за активної участі Ейнштейна. Публікуючи свої основні роботи, Шредінгер визнав, що на нього мали великий вплив «короткі, але безмежно далекоглядні зауваження Ейнштейна».

З наростанням економічної кризи Німеччині посилювалася політична нестабільність, що сприяла посиленню радикально-націоналістичних та антисемітських настроїв. Почастішали образи та погрози на адресу Ейнштейна, в одній із листівок навіть пропонувалася велика нагорода (50000 марок) за його голову. Після приходу до влади нацистів всі праці Ейнштейна були або приписані «арійським» фізикам, або оголошені спотворенням справжньої науки. У всіх наукових колах Німеччини розгорнулася безкомпромісна расова чистка.

У 1933 році Ейнштейну довелося покинути Німеччину назавжди. Він із сім’єю виїхав до Сполучених Штатів Америки  та у знак протесту проти злочинів нацизму відмовився від німецького громадянства та членства в прусській та Баварській академіях наук.

Після переїзду до США Альберт Ейнштейн отримав посаду професора фізики  в Інституті фундаментальних в Принстоні, штат Нью-Джерсі. Старший син, Ганс-Альберт (1904 – 1973), став визнаним фахівцем з гідравліки та професором Каліфорнійського університету (1947). Молодший син Ейнштейна, Едуард (1910 – 1965), близько 1930 року захворів на важку форму шизофренії та закінчив свої дні в Цюрихський психіатричній лікарні. Двоюрідна сестра Ейнштейна, Ліна, загинула в Освенцимі, інша сестра, Берта Дрейфус, померла в концтаборі Терезіенштадт.

У США Ейнштейн став одним з найбільш відомих та шанованих людей країни, отримавши репутацію геніального вченого в історії, а також уособлення образу «розсіяного професора». У січні 1934 року його запросили в Білий дім до президента Рузвельта Щоденно Ейнштейн одержував сотні листів різноманітного змісту, на які (навіть на дитячі) намагався відповісти. Будучи вченим зі світовим ім’ям, він залишався скромною, невимогливою та привітною людиною.

У грудні 1936 року від хвороби серця померла  дружина  Ельза; три місяці до цього в Цюриху помер друг Марсель Гроссман. Самотність Ейнштейна полегшувала сестра Майя, дочка Марго (дочка Ельзи від першого шлюбу), секретар Еллен Дюкас та кіт Тигр. На здивування американців, Ейнштейн так і не придбав автомобіль та телевізор. Майя після інсульту в 1946 році стала частково паралізованою, і кожен вечір Ейнштейн читав книги своїй улюбленій сестрі.

У серпні 1939 року Ейнштейн підписався під листом написаним за ініціативи фізика-емігранта з Угорщини Лео Силарда на ім’я президента США Франкліна Рузвельта. Лист звертав увагу президента на можливість того, що нацистська Німеччина створить атомну бомбу. Після кількох місяців роздумів Рузвельт вирішив серйозно поставитися до цієї загрози і відкрив власний проект зі створення атомної зброї. Сам Ейнштейн в цих роботах участі не приймав. Пізніше він шкодував про підписаний ним лист, розуміючи, що для нового керівника США Гаррі Трумена ядерна енергія служить інструментом залякування. Надалі він критикував розробку ядерної зброї, її застосування в Японії та випробування на атол Бікіні (1954), а свою причетність до прискорення робіт над американською ядерною програмою вважав великою трагедією свого життя. Широку популярність отримали його афоризми: «Ми виграли війну, але не світ»; «Якщо третя світова війна буде вестися атомними бомбами, то четверта – камінням та палицями».

Під час війни Ейнштейн консультував Військово-морські сили США та сприяв вирішенню різних технічних проблем.

У післявоєнні роки Ейнштейн став одним із засновників Пагуошського руху вчених за мир. Ейнштейн закликав задля запобігання нової війни, до створення всесвітнього уряду.

До кінця життя Ейнштейн продовжував роботу над дослідженнями проблем космології та створенням єдиної теорії поля.

У 1955 році здоров’я Ейнштейна різко погіршилося. Він написав заповіт і сказав друзям: «Своє завдання на землі я виконав». Останньою його працею стало незакінчене звернення із закликом запобігти ядерній війні.

Його прийнята дочка Марго згадувала про останню зустріч з Ейнштейном в лікарні: Він говорив із глибоким спокоєм, про лікарів навіть з легким гумором, і чекав своєї смерті, як майбутнього «явища природи». Наскільки безстрашним він був за життя, настільки спокійно він зустрів смерть. Без будь-якої сентиментальності та жалю він покинув цей світ.

Вчений, який перевернув уявлення людства про Всесвіт, Альберт Ейнштейн помер 18 квітня 1955 року о 1 годині 25 хвилин, у Принстоні від аневризми аорти. Перед смертю він виголосив кілька слів по-німецьки, але американська медсестра не змогла їх потім відтворити. Не сприймаючи жодних форм культу особистості, він заборонив пишне поховання з гучними церемоніями, тому побажав, щоб час і місце поховання не розголошувалися. 19 квітня 1955 року без широкого розголосу відбулися похорони великого вченого, на яких були присутні всього 12 найближчих друзів. Його тіло було спалено в крематорії Юінг-Сіметері, а попіл розвіяли по вітру.

Борис Петрович Герасимович

(1889-1937)

31 березня 1889 року народився Борис Петрович Герасимович  - український радянський астроном, один з перших видатних астрофізиків-теоретиків і фахівців з фізики Сонця і зоряної астрономії.

Борис Петрович Герасимович народився 31 березня 1889 року в Кременчуці. Батько – лікар, директор повітової лікарні. В сім’ї було ще троє дітей. В 1899 році Борис поступив у Полтавську гімназію, проте за участь в революційному русі (а він був членом бойової організації есерів) в 1906 році його виключили з гімназії. Чотири рази піддавався арешту. Провівши у в’язниці два роки, в 1909 році він склав екстерном екзамени на атестат зрілості і в наступному році став студентом фізико-математичного факультету Харківського університету. Вивчаючи астрономію, вже на другому курсі він був відзначений премією за твір «Аберація світла і теорія відносності». 

Після закінчення університету Герасимовича залишили для підготовки до професорського звання. В 1916 він стажувався у Пулковській обсерваторії. В 1917-1922 – приват-доцент Харківського університету, з 1922 року – професор цього університету. В 1922 році Герасимович завідував секцією астромеханіки, читав курси астрономії, механіки, аеродинаміки. Крім того, з листопада 1920 року був старшим астрономом Харківської університетської обсерваторії. Викладав і в інших вузах Харкова.

Вже в 1920-х роках його роботи набули популярності за кордоном. У 1926-1931 Борис Петрович перебував у науковому відрядженні в США, у Гарвардській обсерваторії. В лютому 1931 року Герасимовича запросили до Пулкова завідувати астрофізичним сектором, а в 1933 році він стає директором Пулковської обсерваторії.

З відновленням скасованих після революції учених звань і ступенів Б.П.Герасимовича в грудні 1934 року затвердили, без захисту дисертації, в ступені доктора наук з астрономії.

У «пулковський період» Борис Петрович  був головою Комісії з дослідження Сонця, завідував астрономічною групою Комісії з освоєння стратосфери, входив до складу Фізичної групи при Президії АН СРСР і в Президію Астрономічної ради АН СРСР. Наукову спадщину Герасимовича складають понад 170 статей і монографія «Фізика Сонця».

Майже всі дослідження були проведені й опубліковані Борисом Петровичем у США, під час перебування його в Гарвардській обсерваторії. Разом з американськими колегами він опрацював колосальний фотографічний спостережний матеріал.

Одним з перших Герасимович заявив про необхідність повернення Пулковській обсерваторії першорядного світового значення, яке вона втратила на початку ХХ століття. Для цього необхідно було повернути Пулково в систему Академії Наук. В 1934 році це питання практично було вирішене. Після цього Герасимович запропонував широкий план реорганізації обсерваторії. Він же очолив роботу по організації спостережень повного сонячного затемнення 19 червня 1936 року.

На засіданні фізичної групи Академії Наук СРСР 5 липня 1936 року Герасимович доповів про перші результати. Робота була відзначена подякою і премією Академії. Було рекомендовано негайно розпочати підготовку до наступного видимого в СРСР затемнення Сонця 21 вересня 1941 року.

Борис  Петрович  був членом Німецького, Французького та Американського астрономічного товариств, Королівського астрономічного товариства в Лондоні, Американської асоціації спостерігачів змінних зірок і Американського географічного товариства.

Та вже з другої половини 1935 року над Пулковом почали збиратися хмари. В атмосфері зростаючої підозрілості розгорталися масові репресії проти багатьох тисяч людей. Виникали і проносилися смерчами кампанії цькування вчених у пресі – брудні хвилі політичних звинувачень з безглуздих і надуманих приводів.  Почалася справжня облога директора обсерваторії  Герасимовича. Його звинувачували в друкуванні наукових праць в зарубіжних журналах. 

Герасимович подає в АН прохання про свою відставку. Проте загальні збори АН СРСР відхилили прохання, вважаючи звільнення його від обов’язків директора неможливим.

Із пулковців Борис Петрович Герасимович був заарештований останнім, у червні 1937 року.  30 листопада 1937 р. було винесено вирок  і вченого Б.П.Герасимовича не стало. В документах про реабілітацію Герасимовича від 23 березня 1957 р. у графі «дата смерті» вказано 30 листопада, в графі про причину смерті – прочерк.

Світова астрономічна громадськість була приголомшена, вчені не хотіли вірити чуткам, що доходили з Росії.

На зворотному боці Місяця є кратер Герасимович, а в незмірних глибинах Космосу летить відкрита у 1970 році мала планета 2126, яка теж названа Герасимович. З 2016 року на плані Кременчука з’явилася вулиця Академіка Герасимовича. 

Готліб Даймлер

(1834 – 1900)

Готліб Даймлер народився 17 березня 1834 року в німецькому місті Шорндорфе, в сім'ї пекаря. Працюючи майстром на виробництві локомотивів, почав навчання в Штутгартському політехнічному інституті. Отримавши диплом, Готліб відправився до Франції, а потім в Англію і Бельгію, де працював на різних виробництвах, щоб познайомитися з машинобудівельною індустрією цих країн. Поступово у Даймлера з'явилася мрія про створення власного двигуна внутрішнього згоряння.

Після повернення до Німеччини  Даймлер працював у сфері важкого машинобудування — керував виробництвом локомотивів, а потім виробництвом газових двигунів. У 1879 році Даймлер став одним з технічних директорів заводу в Кельні, де випускалися двигуни внутрішнього згоряння. Через два роки він  залишив виробництво і разом зі своїм діловим партнером, інженером Вільгельмом Майбахом, переїхав до Штутгарту. У передмісті Канштадт товариші купили будинок і прибудували до нього лабораторію. Спільно з Майбахом Даймлер почав розробку власного двигуна внутрішнього згоряння, який можна було б використовувати на транспорті.

Наприкінці 1885 року Даймлер і Майбах сконструювали свій перший двигун. Саме вони вперше вирішили використовувати в якості палива легко займистий бензин, який до цього застосовувався для чищення одягу. У цьому ж році вони придумали карбюратор і запатентували перший мотоцикл. Спочатку мотори мали невисоку потужність, тому партнери  встановлювали їх на невеликих транспортних засобах. Вони сконструювали човновий мотор, мотосани і повітряну кулю  з двигуном внутрішнього згоряння.

 У 1889 році Даймлер і Майбах побудували свій перший автомобіль. Партнери представили його на паризькій виставці, і через два роки перші моделі були продані. Потім протягом десяти років колеги вдосконалювали свої винаходи. Розробкою чотирициліндрового двигуна Даймлер визначив основні напрямки в моторобудуванні на кілька наступних десятиліть.

Даймлер організував компанію «Daimler Motoren Gesellschaft» (DMG) з виробництва невеликих, потужних двигунів для використання на землі, в небі і на морі. Цей принцип став основою для знаменитої трехконечной зірки — логотипу компанії «Mercedes-Benz», що виросла з DMG.

Готліб Даймлер був двічі одружений. Від першого шлюбу з Еммою Кунц, яка померла в 1889 році, народилося шестеро дітей. Другий раз він одружився в 1893 році на молодій вдові Ліні Хартманн.

В останні роки життя Готліб Даймлер вийшов зі складу акціонерів DMG, а також продав ліцензії на деякі свої винаходи компанії «Даймлер», яка займалася випуском його автомобілів в Англії. Керівництво виробництвом автомобілів продовжили його сини Пауль і Адольф. Сам же Даймлер займався розробкою нових моторів.

Помер Готліб Даймлер 6 березня 1900 року в Канштадте.