Микола Васильович Корноухов народився в місті Ніжин Чернігівської області, в родині вчителя гімназії.  У 1920 році хлопець закінчив шість класів гімназії в місті Лубни Полтавської губернії і вступив до Лубенського індустріального технікуму, де навчався два роки. В 1922 році він вступив до Київського політехнічного інституту. Після закінчення у 1928 р. факультету інженерів шляхів сполучення працював інженером-проектувальником мостів в Київському управлінні з будівництва великих мостів «Будміс» Центрального управління місцевого транспорту НКШС (1928–1929), викладачем Київського політехнічного інституту (1929) та Київського інституту інженерів залізничного транспорту (нині – Державний економіко-технологічний університет транспорту) (1929–1934). Протягом 1930–1933 рр. працював науковим співробітником, завідувачем відділу Київської філії Українського науково-дослідного інституту споруд (нині – Державний науково-дослідний інститут будівельних конструкцій). У Київському інженерно-будівельному інституті (нині – Київський національний університет будівництва і архітектури) працював доцентом, професором (1931–1934), завідувачем кафедри будівельної механіки (1934–1941, 1944–1958); в Інституті будівельної механіки АН УРСР (нині – Інститут механіки ім. С. П. Тимошенка НАН України) – старшим науковим співробітником (1935–1940), завідувачем відділу стійкості конструкцій (1940–1958), директором (1940–1944).

       М. В. Корноухов був головою Бюро Відділу технічних наук АН УРСР і членом Президії АН УРСР (1951–1952).

       Микола Васильович - автор близько 100 наукових праць, що присвячені дослідженню питань міцності та стійкості будівельних конструкцій (стрижневих, пластинчатих, гладких і ребристих оболонок). За написання фундаментальної наукової праці «Прочность и устойчивость стержневых систем» нагороджений Сталінською премією другого ступеня (1950). Запропонував точний метод розрахунку стійкості плоских рам (метод деформацій) (1936), який широко застосовується при проектуванні і розрахунку рамних систем. Розробив методику розрахунку стійкості сталевого каркасу висотної частини Палацу Рад СРСР (1936–1937). Розвинув теорію об’єднаного розрахунку на міцність і стійкість у межах та за межами пружності стрижнів і стрижневих систем. 

        Багато сил і енергії віддавав Микола Васильович навчанню і вихованню студентів і аспірантів. Його лекції відзначались багатством змісту, дивовижною виразністю. Нагороджений орденом і медаллю, йому було присвоєно звання заслуженого діяча науки і техніки УРСР (1954 р.)

       Помер у 1958 р.

      Михайло Софронов народився у місті Вознесенську, нині Миколаївської області. У 1898 році у Польщі закінчив Новоолександріївський інститут сільського господарства та лісівництва. З 1903 року працював викладачем садівництва в Київському політехнічному інституті, а з 1907 року – в Уманському училищі садівництва і землеробства.

      У 1908 році М.С. Софронова призначили директором Уманського училища садівництва і землеробства. Вчений повністю присвятив себе господарській і науковій роботі закладу. Він піклується про житлово-побутові умови для викладачів та учнів. Для поліпшення матеріального забезпечення студентів було встановлено 40 державних стипендій Департаменту землеробства, а з них 4 – для студентів з Кавказу. Почало діяти «Товариство взаємодопомоги учням Уманського училища садівництва і землеробства».

      У 1911 році М.Є. Софронова за «недонесення» про нелегальні зібрання учнів та приховання даних про таємну друкарню й бібліотеку було засуджено до року тюремного ув’язнення.

      У 1914-1916 роках доля Михайла Євграфовича пов’язана з Чернігівським губернським земством.

      До Умані М. Софронов повернувся у 1921 році і знову працював в Уманському СГІ, де читав курси овочівництва й технічного перероблення плодів та овочів, відновив лабораторію виноробства, де розроблялися програми і методики досліджень та аналізів у питаннях виготовлення плодово-ягідних вин за погодженням з Центральною науково-дослідною станцією ім. В.Є. Таїрова.

      У 1928 році виходить книга Софронова М. під назвою «Парники та рання городина». 

      З 1931 по 1939 рік Софронов М. працював у Ворошиловградському сільськогосподарському інституті на посадах завідувача кафедри селекції й насінництва, пізніше деканом факультету плодоовочівництва. У 1939-1941 роках його лекції слухали студенти Білоруського сільськогосподарського інституту. З початком Великої Вітчизняної війни Михайло Софронов працював у сільськогосподарському інституті і науково-дослідних установах Ташкента і Ленінабада (нині Ходжент).

      Учений був автором багатьох монографій, брошур, статей, зокрема відомої монографії «Добрива плодових дерев», яка тричі перевидавалася (1905, 1910, 1914), статті «Деякі питання плодово-ягідного виноробства» у І томі «Записок Уманського сільськогосподарського технікуму» (1926), монографії «Організація вирощування городньої розсади» (1930), «Сівозміни великих городницьких господарств» (1931), Парники й раннє городництво» (1932), «Селекція городніх рослин» (1933).

      Вчений присвятив своє життя створенню садів, ягідників, виноградників та овочівництву.

Михайло Євграфович Софронов помер у 1944 році у Ленінабаді (нині Ходжент, Таджикистан).

       Італійський математик і фізик Еванджеліста Торрічеллі народився у Фаенца в небагатій сім'ї; виховувався у дядька, бенедиктинского ченця. Вчився в ієзуїтському коледжі, а потім отримав математичну освіту в Римі у  Кастелли - друга  та учня Галілея. У 1641 р. Торрічеллі переїхав в Арчетри, де допомагав Галілею в обробці його праць. З 1642 року, після смерті Галілея став придворним математиком  великого герцога Тосканського і одночасно професором математики Флорентійського університету.

       Торрічеллі вніс вагомий вклад в механіку, математику, гідравліку, балістику і оптику.

       В математиці Е. Торрічеллі розвинув так званий «метод неподільних». Він зумів узагальнити правило квадратури параболи. Досліджуючи сімейство парабол, Еванджеліста відкрив поняття «обвідної». Зараз математикам знайоме таке поняття, як «точка Торрічеллі» – точка в площині трикутника, сума відстаней від якої до всіх вершин трикутника є мінімальною. Знаходження даної точки важливо для вирішення різних техніко-економічних завдань. 

       Торрічеллі сформулював головний принцип руху центрів тяжіння. Він вперше довів існування атмосферного тиску і сконструював перший барометр. Вчений відкрив закон витікання рідини з отворів в стінці відкритої посудини. Крім того, він вивів формулу, визначальну швидкість витікання. Це дослідження стало основою теорії гідравліки.

       Торрічеллі удосконалив артилерійський кутомір. Також він конструював прості мікроскопи, які складалися з однієї крихітної лінзи. Незабаром саме вони набули широкого поширення.

       Найбільш відомі праці Торрічеллі в області пневматики і механіки. У 1643 р. він показав, що повітря має вагу і що насос не може витягнути воду на висоту більше 10 м. У 1644 році розвинув теорію атмосферного тиску та довів можливість отримання так званої "торічелієвої порожнечі" (тим самим завдавши удару  арістотелівському твердженню  "природа боїться порожнечі") і винайшов ртутний барометр. Виявив зміну висоти ртутного стовпа залежно від погодних умов та пояснив вітер змінами атмосферного тиску. Відкриття і дослідження атмосферного тиску викликало великий резонанс серед учених-сучасників.

       У своїй основній праці по механіці "Про рух тих, що вільно падають і кинутих важких тіл" (1641) Торрічеллі розвивав ідеї Галілея про рух, сформулював принцип руху центрів тяжіння, встановив параболічність траєкторії тіл, кинутих під кутом до горизонту довів інші теореми балістики. Торрічеллі заклав основи гідравліки, вивів формулу для швидкості витікання ідеальної рідини з посудини (формула Торрічеллі). Удосконалив повітряний термоскоп Галілея, переробивши його в спиртовий термометр.

       Торрічеллі завжди сам виготовляв лінзи для своїх оптичних приладів. До нашого часу дійшла одна з його лінз, діаметр якої становить 83 мм. Досліджуючи цю лінзу, фізики прийшли до висновку, що вона за деякими якостям перевершує сучасні лінзи. Сам Еваджеліста одного разу заявив, що навіть ангели не виготовив б кращих сферичних дзеркал. Після смерті вченого розгадка його дивовижних лінз зберігалася в скриньці, бродила серед його друзів, але де вона знаходиться зараз невідомо.

       Помер Торрічеллі у Флоренції 25 жовтня 1647 року ймовірно від черевного тифу. Похований у базиліці Сан-Лоренцо.