Глушко Валентин Петрович(1908–1989)
2 вересня виповнюється 115 років з дня народження
Глушка Валентина Петровича - видатного українського вченого в галузі ракетно-космічної техніки.
Валентин Петрович Глушко народився 1908 року в Одесі, в сім`ї службовця. З дитинства виявляв здібності до музики, малювання та вивчення іноземних мов.
У 1919-1924 рр. навчався у профтехшколі. Одночасно у 1920-1922 рр. навчався в Одеській консерваторії по класу скрипки. Навесні 1921 року Валентин прочитав книги Жуля Верна “З гармати на Місяць” і “Навколо Місяця”, після чого вирішив присвятити своє життя здійсненню таких польотів. Почав з астрономічних спостережень, був керівником гуртка молодих дослідників світу. У 15 років розпочав листування з Костянтином Ціолковським, а ще через рік завершив рукопис своєї першої книги «Проблеми експлуатації планет».
1925 року вступив у Ленінградський державний університет. Після закінчення університету Валентина Глушка запросили на роботу в Ленінградську газодинамічну лабораторію (ГДЛ).
1929 року В. П. Глушко створив електричний ракетний двигун, придатний для використання у космосі, за межами земного тяжіння. Вперше пристрій було використано лише в 1964 році.
У вересні 1933 року на базі Ленінградської газодинамічної лабораторії під керівництвом Сергія Корольова було засновано перший у світі Реактивний науково-дослідний інститут.
У роки репресій керівників інституту арештували й звинуватили у шпигунстві й зв’язках з іноземними агенціями. Постраждали сотні талановитих спеціалістів. В березні 1938 року Валентина Глушка теж було заарештовано і засуджено терміном на 8 років.
Через рік В.П. Глушко став головним конструктором закритого ОКБ-16 НКВС (так званої “шараги”), де розробляв ракетні прискорювачі для літаків. У липні 1944 р. 35 ув’язнених з ОКБ-16 (в тому числі – В.П. Глушка та С.П. Корольова) було звільнено, і вони отримали завдання створювати бойові ракети.
18 жовтня 1947 року, було успішно запущено першу балістичну ракету. А далі були двигуни серії РД для ракетоносіїв: «Восток», «Космос», «Протон», «Союз», «Енергія».
За ці розробки Валентина Петровича Глушка в 1958 році було обрано академіком Академії наук СРСР.
Академік, беззмінний керівник відділу рідинних і електричних двигунів і ракет Валентин Петрович Глушко – творець багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» - «Буран», автор 222 наукових праць і статей з питань ракетно-космічної техніки, двічі Герой Соціалістичної праці, лауреат Державних премій, нагороджений золотої медалі імені Ціолковського.
Глушко не залишав роботу до останніх днів свого життя і помер 10 січня 1989 р. – через два місяці після успішного польоту “Бурана”. Ім’ям Валентина Глушка названо малу планету № 6357 і кратер на Місяці.
Граве Дмитро Олександрович(1863-1939)
6 вересня виповнюється 160 років з дня народження
Дмитра Олександровича Граве - українського вченого, математика, педагога, академіка.
Дмитро Олександрович Граве народився 1863 р. в місті Кирилов (нині Вологодська область). Початкову освіту розпочав у 1873 році у приватній гімназії. Завдяки блискучим здібностям Дмитро Граве закінчив гімназію на три роки раніше і отримав золоту медаль. У 1885 році Граве закінчив математичне відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, а через два роки, у 1887 pоці, отримав ступінь магістра чистої математики.
З 1889 року Граве почав свою педагогічну діяльність.
У 1896 pоці Дмитро Олександрович захистив дисертацію і отримав ступінь доктора чистої математики.
З 1899 року читає лекції з аналітичної геометрії в Імператорському Харківському університеті і в Технологічному інституті.
У 1901 році Граве разом із сім'єю переїхав до Києва, де на початку 1902 року став ординарним професором на кафедрі чистої математики в Університеті св. Володимира.
Зимою 1904 року вчений захворів на туберкульоз легень. Тому в наступні декілька років педагогічна діяльність вченого була обмежена. До педагогічної діяльності Д. Граве повернувся з 1907/08 навчального року.
Наступні декілька років були дуже плідними в літературній діяльності вченого: побачила світ його монографія "Елементарний курс теорії чисел" (1909—1910), "Теорія скінченних груп" (1908), "Елементи теорії еліптичних функцій" (1910), "Арифметична теорія алгебраїчних величин" (1910), "Квадратична галузь" (1910), "Теорія ідеалів" (1912). Усі ці праці були відображенням тих спеціальних курсів, які Д. Граве читав в Університеті св. Володимира.
У 1912 р. вийшла світ його монографія "Енциклопедія математики", що призначалась для широкого кола читачів, яких цікавить математика. Для абітурієнтів Дмитро Олександрович підготував спеціальний підручник "Вступ до аналізу. Ірраційні числа і границі". У 1914 р. вийшла ще одна його монографія "Елементи вищої алгебри". А в 1915 р. побачила світ праця "Начала алгебри", що була побудована на найновіших відомостях і досягненнях в алгебрі на той час.
Загалом математичну школу Граве було визнано не тільки в Києві, а й в інших містах і наукових центрах України.
З 1919 року Граве виконував обов'язки директора Інституту технічної механіки.
На початку 1922 р. у Києві було облаштовано науково-дослідницьку кафедру математики, одним із засновників якої був Д. О. Граве.
У 30-ті роки Д. О. Граве переважно займався питаннями перегляду основних принципів механіки. Він приділяв багато уваги алгебрі і теорії чисел, теорії диференційних рівнянь. Відомі такі його праці того часу, як "Опір рідини руху тіл", "Фізичні основи гідро- і аеродинаміки" та ін.
У вересні 1930 р. Д. О. Граве отримав звання почесного члена Академії наук СРСР і став керівником кафедри прикладної математики, що увійшла до складу відділення природничо-технічних наук ВУАН.
На початку 1934 р. було відкрито Інститут математики, директором якого став Д. О. Граве. Діяльності в цьому закладі Дмитро Олександрович присвятив останні роки свого життя.
У свої 73 роки вчений почав колосальний проект — написання багатотомної праці "Трактат з алгебраїчного аналізу", з яких було видано тільки два.
Дмитро Олександрович Граве помер 19 грудня 1939 р. в Києві і похований на Лук'янівському кладовищі.
Петро Борзяк(1903–2000)
16 вересня виповнюється 120 років з дня народження
Петра Борзяка - фізика, засновника наукової школи у галузі фізичної електроніки,
першопроходця у галузі нанофізики і нанотехнологій в Україні.
Петро Григорович Борзяк народився 1903 році у козацькій родині в с. Пищики (нині там Кременчуцьке водосховище) Полтавської губернії .
У 1920 році закінчив 7 класів Золотоніської гімназії. Протягом 1920–1924 рр. працював вчителем, у 1924–1925 роках – завідувачем Пищиківської трудової школи. Одночасно у 1923–1924 роках навчався у Золотоніському педагогічному технікумі.
Упродовж 1925–1929 років був студентом кафедри фізики Київського інституту народної освіти (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). По закінченню вишу отримав кваліфікацію викладача фізико-математичних наук.
Від 1929 року життя П. Г. Борзяка пов’язане з Інститутом фізики НАН України, де він навчався в аспірантурі (1929–1932) та працював на посадах асистента (1930–1931), вченого секретаря (1931–1933), наукового та старшого наукового співробітника (1933–1957), завідувача лабораторії фотоелектричних явищ (1957–1961), завідувача відділу фізичної електроніки (1962–1981), старшого наукового співробітника-консультанта (з 1981 р.).
Водночас П. Г. Борзяк займався викладацькою діяльністю, обіймаючи посаду доцента Фізико-хіміко-математичного інституту (1931–1934), Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1935–1937) та Київського інституту цивільних інженерів (1944–1947).
9 листопада 1939 році вчений захистив кандидатську дисертацію і отримав науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук.
У 1954 році захистив докторську дисертацію і отримав науковий ступінь доктора фізико-математичних наук.
18 квітня 1961 року П. Г. Борзяка обрано членом-кореспондентом АН УРСР.
Вчений опублікував понад 130 наукових праць, у т. ч. три одноосібні монографії, які присвячено питанням вакуумної, напівпровідникової та тонкоплівкової електроніки, фізиці зовнішнього фотоефекту та дослідженню природи фотоелектронної емісії.
П. Г. Борзяк є засновником наукової школи у галузі фізичної електроніки.
У 1963 р. видатний фізик разом зі своїми учнями зареєстрував нове фізичне явище електронної емісії з диспергованих плівок золота в сильному електричному полі.
Цього ж року П. Г. Борзяк разом із О. Г. Сарбеєм і Р. Д. Федоровичем відкрили електронну емісію з диспергованих металічних острівцевих плівок.
Протягом 1960–1970-х рр. у галузевій фізичній лабораторії, яку очолював П. Г. Борзяк, розроблено неруйнівний електротопографічний експрес-метод контролю якості діелектричних покриттів і серію приладів для його реалізації типу «електротопограф», що сприяло налагодженню міцної ділової комунікації з провідними підприємствами України і Європи з розробки мікроприладів.
У 1986 р. ученому за цикл праць «Розмірні ефекти у малих частинках твердого тіла» присуджено Державну премію УРСР.
Петра Григоровича нагороджено орденом «Знак Пошани» (1967) та іншими держаними нагородами.
Помер П. Г. Борзяк 15 серпня 2000 року на 97-му році життя. Поховано вченого на Байковому цвинтарі в Києві.
