Федір Фердинандович Андерс
(1868 - 1926)
2 червня виповнюється 155 років з дня народження Андерса Федора Фердинандовича - інженера, конструктора першого в Україні дирижабля.
2 червня 1868 року народився інженер Федір Андерс. Місцем народження, за різними версіями, є Київ або Біла Церква. Рід Андерсів мав німецьке коріння, давно оселився в Україні та прийняв православ’я. Батько, Фердинанд Богданович, півстоліття працював токарем на київському заводі «Арсенал».
Щодо навчання Андерса документальних підтверджень не збереглося. Донька інженера - Наталія повідомляла, що батько вже у 50-річному віці екстерном закінчив Київський політехнічний інститут. Проте в документах КПІ Андерс не згадується. А сімейний архів був знищений донькою у 1941 році, коли німці наступали на Київ.
Федір Фердинандович працював інженером, входив до складу ради Київського товариства повітроплавання. В 1910 році опублікував брошуру під назвою «Как самому построить аэроплан в один месяц без мотора при расходе в 385 рублей». Аргументуючи свої слова малюнками та кресленнями, автор стверджував: «Конструкция аэроплана так проста, что построить его, имея точные общие и детальные чертежи и размеры, уже не представляет особенной трудности».
Проте, невдовзі Андерс охолонув до авіації та зацікавився повітроплаванням. Його захопила ідея побудувати дирижабль, який можна було б використовувати для перевезення пасажирів на далекі відстані, або у воєнних цілях.
На особисті кошти та благочинні внески Андерс почав збирати дирижабль м’якої конструкції (без внутрішнього каркаса, з м’якою оболонкою, в яку закачували водень). Роботи відбувалися на подвір’ї садиби Мікуліних (вулиця Бульварно-Кудрявська, 33 – зараз тут фабрика «Поліграфіст»), яка була небайдужа до технічного прогресу та підтримувала енергійного інженера. Син господаря, Олександр Мікулін, надалі став відомим розробником авіаційних двигунів.
Восени дирижабль був готовий. Конструктор назвав його «Київ». Місткість оболонки становила 890 м³, довжина – 35,5 м, діаметр – 6,8 м. До балону прикріплювалася «лодія» з двигуном потужністю 25 кінських сил, а також металевий «кошик» для пасажирів. Апарат міг одночасно підняти у повітря двох-трьох людей.
Перший політ «Києва» відбувся надвечір 22 жовтня 1911 року. Місце пілота зайняв сам Андерс. Дирижабль піднявся у повітря із саду Купецького зібрання (нині Хрещатий парк), пролетів над Подолом, Оболонню до Вишгорода і назад до Куренівки. Таке диво одразу привабило охочих «покататися». Конструктор встановив тариф для пасажирів: 50 копійок з дорослих, 27 копійок зі студентів і гімназистів. Ціну слід визнати надзвичайно демократичною. За 50 копійок тоді можна було купити 2 кілограми борошна або два десятки яєць.
Загалом «Київ» виконав близько 150 польотів і перевіз майже 200 пасажирів. Іноді вдавалося досягнути швидкості до 40 км/год і висоти понад 1000 м.
Взимку Андерс модернізував апарат, встановив потужніший двигун, збільшив об’єм оболонки до 1000 м³. Це дало змогу брати додаткового пасажира. У період простою чи негоди дирижабль зберігався у спеціальному елінгу на Куренівському аеродромі.
12 вересня 1912 року, коли дирижаблем керував старший син Андерса – Володимир трапилася біда. Вилетівши з Києва, він здійснив посадку біля села Жукин Остерського повіту Чернігівщини через проблеми із двигуном. Під час ремонту дирижабль вибухнув і згорів. Володимир дивом залишився живий.
Та Федір Андерс вже працював над проєктом дирижабля «Київ-2», який міг підняти 12 осіб. У червні-жовтні 1913 року модель апарата демонструвалася на Всеросійській виставці в Києві. Але побудувати «Київ-2» не вдалося за браком коштів. До того ж військове міністерство Російської імперії відхилило прохання конструктора прийняти його на службу разом із дирижаблем.
Перша світова війна і революція завадили подальшій діяльності конструктора. До того ж його спіткала особиста трагедія – смерть обох синів. Молодший, Федір, воював за більшовиків у складі 1-ї Української радянської дивізії Миколи Щорса та в 1919 році загинув під Житомиром. Старший, Володимир, у лютому 1920-го розбився на літаку під Одесою.
Відомо, що на початку 1920-х років Федір Андерс працював над проєктом гігантського дирижабля об’ємом 44 000 м³, швидкістю 150 км/год і вантажопідйомністю 100 пасажирів. Але і цей задум залишився на папері.
31 травня 1926 року конструктор помер і був похований на Байковому кладовищі.
Роберт Фолкон Скотт
(1868 - 1912)
6 червня виповнюється 155 років з дня народження Роберта Фолкона Скотта – англійського мандрівника, полярного дослідника.
Роберт Скотт народився 6 червня 1868 року в англійському Плімуті. Вся його родина походила з військових моряків.
У 9 років Роберт поступив в школу для хлопчиків, потім перейшов в підготовчий клас закладу імені Форстера, склав іспити та в 1881 році вступив у військово-морське училище.
У 1883 році він закінчив навчання у званні мічмана і поплив в Південну Африку для продовження служби. Там він знайомиться з секретарем Королівського географічного товариства.
У 1888 році Скотт стає молодшим лейтенантом, через рік лейтенантом. У 1894 році він служить торпедним офіцером і дізнається про банкрутство сім’ї. Через 3 роки батько вмирає, і Скотт стає єдиним годувальником родини. У 1898 році помирає і його молодший брат Арчибальд.
Скотт робить акцент на кар’єру і в 1899 році звертається до секретаря географічного товариства з метою очолити експедицію в Антарктиду.
Ця експедиція отримала назву Діскавері й проходила під командуванням королівського військово-морського флоту. Скотт став керівником експедиції, і в серпні 1900 року почав підготовку.
Він не знав нічого про полярні землі, тому за порадою звернувся до норвезького мандрівника Фр́ітьйофа Н́ансена.
Підготований для експедиції корабель був дерев’яний, трищогловий. Це перше судно у флоті Англії, призначене для досліджень. 21 березня 1901 року відбувся його спуск. У планах Діскавері було пройти до 850 кілометрів від Південного полюса.
Експедиція давалася важко – деякі матроси відмовилися від продовження експедиції та були відправлені додому в перший же рік.
На другий рік члени експедиції вже звикли до навколишнього оточення і стали проходити вглиб Антарктиди, де спостерігали та вивчали Полярне плато.
Результатами експедиції стали відомості про біологічні та геологічні особливості материка. У березні 1904 року Діскавері досяг Південного полюса і в червні вирушив додому, а у вересні вже прибув в Портсмут.
Повернувшись на батьківщину, Скотт отримав звання капітана першого рангу.
Але в цілому їх зустрічали прохолодно – належної зустрічі не було, що дуже засмутило команду.
Народ же підтримав учасників – Скотт моментально став улюбленцем публіки. Він отримав безліч нагород з самих різних країн і був зведений в командори, також великі географічні суспільства включили його в списки своїх учасників.
До 1906 року Скотт пише книги й спогади, зустрічається з відомими людьми. У січні 1906 року він повертається на службу і проводить переговори про можливість проведення другої експедиції.
В 1908 році він одружується зі скульпторкою Кетлін Брюс, а через рік у них народжується син Пітер (названий так батьком на честь Пітера Пена).
У 1910 році була заснована друга експедиція до Південного полюса, названа Терра нова. Метою експедиції було досягнення Південного полюса. Фінансування експедиції відбувалось на пожертви.
У листопаді 1910 року судно відпливло від Нової Зеландії. Вже на шляху до Австралії судно стало переслідувати невдачі – воно потрапило в шторм і втратило частину запасів.
Прибувши в Антарктиду на стару базу, Скотт забув закріпити вікно, і судно потрапило на мілину. Погані погодні умови прискорили смерть коней, взятих в експедицію.
Одночасно експедиція мало не загинула від того, що собача упряжка провалилася в щілину, але всіх вдалося врятувати. Після цієї події Скотт виявив, що на відстані 200 миль від них розташувався інший дослідник Амундсен, який переслідував ту ж мету, що і Терра Нова.
Скотт не став переглядати свої плани, попри те, що Амундсен був ближче до полюса і мав більший досвід управління собаками.
У листопаді 1911 року експедиція рушила на полюс. У січні 1912 року було прийнято 4 людини, включаючи Скотта попрямували до полюса. Решта вирушили додому.
15 січня до полюса залишалося 27 миль, але на наступний день експедиція побачила прапор Норвегії й зрозуміла, що Амундсен досяг полюса раніше британців.
17 січня британці досягли полюса і знайшли встановлену табличку Амундсена з датою підкорення полюса. Норвежці випередили британців більш ніж на місяць.
18 січня експедиція вирушила назад – треба було пройти 900 миль.
Погода була погана і 4 лютого Скотт провалився в щілину, але був врятований. Зате другий учасник експедиції Еванс теж провалився і вдарився головою, від чого помер 17 лютого.
На той момент вже всі учасники страждали від голоду, а обморожень та виснаженості.
21 березня експедиція зупинилась через заметіль. Останній запис в щоденнику Скотта була зроблена 29 березня 1912 року.
12 листопада 1912 року їхні тіла були виявлені та поховані.
У 1913 році Терра Нова повернулася додому. Загиблі члени команди стали національними героями й отримали посмертну винагороду.
Карл Ландштейнер
(1868 - 1943)
14 червня виповнюється 155 років з дня народження Карла Ландштейнера - британського імунолога, відкривача основних груп крові людини та резус-фактора крові, лауреата Нобелівської премії (1930) в області медицини та фізіології (1943).
Карл Ландштейнер народився у Відні 14 червня 1868 року. Закінчивши медичний факультет Віденського університету, юнак не поспішав приступати до лікарської практики. Його більше захоплювала органічна хімія. Тому наступні 5 років він провів у лабораторіях видатних учених того часу: Артура Рудольфа Ганча в Цюриху, Еміля Фішера у Вюрцбурзі й Ойгена Бамбергера в Мюнхені.
Повернувшись до Відня, вчений почав вивчення принципів роботи імунітету та природи антитіл. Тоді, звичні сьогодні поняття антитіла й антигени, були не знайомі навіть лікарям. На початку 20 століття переливання крові становило собою лотерею. Процедура могла, як врятувати людину, так і позбавити її життя.
І ось взимку 1900 року Карл Ландштейнер відповів на це питання. Взявши зразки крові у себе та п’яти колег, учений за допомогою центрифуги відділив сироватку від еритроцитів. Під час дослідів він з’ясував, що жоден зі зразків сироватки ніяк не реагує на додавання «власних» еритроцитів. Але, чомусь, сироватка крові доктора Плетчінга склеїла еритроцити доктора Штурлі. І навпаки. Це наштовхнуло Ландштейнера на думку, що існує як мінімум два види антитіл. Які він назвав латинськими буквами А і В. Продовжуючи дослідження вчений розділив всі зразки на три групи за наявністю або відсутністю антитіл — А, В і С (надалі буде відома як 0 група). А трохи пізніше його учні відкрили четверту групу крові, назвавши її АВ.
Але найважливіший висновок Ландштейнера полягав у тому, що в людському організмі антигени групи крові й антитіла до них ніколи не співіснують разом. Саме це правило зробило переливання крові абсолютно безпечною процедурою.
На жаль, відкриття не принесло широкої популярності своєму автору. Лише після того, як протягом наступних десятиліть групи крові «перевідкрити» ще кілька разів, явище отримало підтримку в наукових колах. Не залежно один від одного групи крові відкрили чеський учений Ян Янський у 1907 році й американський дослідник Вільям Мосс.
Сам же Карл Ландштейнер продовжив досліди в області імунології крові. Займався вивченням природи поліомієліту. Встиг попрацювати головним патологоанатомом Віденської королівської лікарні Вільгельміни. Отримав звання професора в Віденському університеті. Під час Першої Світової війни вчений з родиною переїхав до Нідерландів, а в 1923 році ─ до США.
І тільки в 1930 році вчений отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини «За відкриття груп крові людини». Через тридцять років після самого відкриття.
У 1939 р. у віці 70 років він отримав звання «Почесний професор у відставці», але Рокфеллеровській інститут не кинув і продовжував працювати. А через рік він з колегами-учнями Олександром Вінером і Філіпом Левіним відкрив ще один найважливіший фактор крові людини - резус-фактор. Паралельно дослідники виявили зв'язок між ним і розвитком гемолітичної жовтяниці у новонароджених.
Попри поважний вік, Ландштейнер залишався вкрай енергійною людиною і блискучим дослідником, але при цьому ставав все більшим мізантропом. У нью-йоркській квартирі та будинку в Нанкасті, професор так і не поставив телефон і постійно вимагав від оточуючих дотримання тиші. Останні роки життя Ландштейнер присвятив дослідженням в галузі онкології - його дружина страждала раком щитоподібної залози й вчений відчайдушно намагався зрозуміти природу цього захворювання. Але нічого серйозного тут він зробити не встиг. 24 червня 1943 року прямо в лабораторії у Карла Лайндштейнера стався обширний інфаркт. Через два дні, 26 червня 1943 р., Карл Ландштейнер помер в інститутській лікарні.
З 2005 року за ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров’я в день народження Карла Ландштейнера почали відзначати Всесвітній день донора крові.
