Ісаак Ньютон народився 4 січня 1643 в селі Вулсторп, неподалік від Грантема. Після закінчення школи  у 1661 році він  вступив до  Кембриджського університету. В 1665 році отримав ступень бакалавра витончених мистецтв.
Саме за роки навчання в Кембриджі були підготовлені подальші відкриття, які увіковічили  ім’я вченого. Цей самий плідний період в його науковій біографії тривав і коли у зв’язку з початком в університетському містечку епідемії (можливо, чуми) він протягом 1665-1607 рр. жив удома. Тут був відкритий закон всесвітнього тяжіння, висунуті ідеї інтегрального та диференціального числення, винайдений дзеркальний телескоп.
        В 1666 році за допомогою тригранної скляної призми Ньютон розклав біле світло на 7 кольорів (у спектр), тим самим довівши його складність (явище дисперсії).
         У 1668 р. відбулося повернення Ньютона в Кембридж, де він отримав ступінь магістра та очолив фізико-математичну кафедру. 
         У 1689 році  Ньютона  обрали до парламенту від Кембриджського університету. Він засідав там понад рік. Друге обрання відбулося в 1701-1702 роках.
         У квітні 1686 р. Ньютон відіслав до столиці дві частини фундаментальної  праці «Математичні початки натуральної філософії», яка заклала основи класичної фізики, підбила  підсумок багатьом його попередніх робіт в  області математики, фізики, астрономії, оптики.
         Близько 1691 року Ньютон серйозно занедужав (швидше за все, отруївся під час хімічних дослідів, хоча є й інші версії — перевтома, втрата важливих результатів при пожежі). Близькі побоювалися за його розум; кілька  листів вченого  за цей період справді свідчать про психічний розлад. Тільки наприкінці 1693 року здоров'я  Ньютона  повністю відновилося.
         Ще однією з глибинних причин захворювання Ньютона була гнітюча його фінансова незабезпеченість. У 1695 р. фортуна нарешті  посміхнулася йому:  він отримав посаду доглядача при Монетному дворі, при цьому залишаючись професором Кембриджа. У 1699 р. його призначили директором, у зв’язку з чим він залишив викладацьку діяльність. 
       Символом наукового тріумфу Ньютона стали дві події 1699 року: почалося викладання системи світу Ньютона в Кембриджі (з 1704 року — і в Оксфорді), а Французька академія наук, оплот його опонентів-картезіанців, обрала його своїм іноземним членом.
        У 1705 р. Ньютона  удостоїли лицарського звання, він отримує велику платню, живе в просторій квартирі, але залишається самотнім – як і завжди.    
1707  року вийшов збірник математичних робіт Ньютона «Універсальна арифметика». Наведені у цій книзі чисельні методи ознаменували народження нової перспективної дисципліни — чисельного аналізу. 
       31 березня 1727 року Ісаак Ньютон  помер.  День його похорону став днем національного трауру. 
       Указом короля Ньютона  поховали у Вестмінстерському абатстві. На його могилі викарбувано слова: «Тут спочиває сер Ісаак Ньютон, дворянин, який майже божественним розумом першим довів з смолоскипом математики рух планет, шляхи комет і припливи океанів. Він досліджував різноманітність світлових променів і різні властивості кольорів, які при цьому з'являються, про що раніше ніхто не підозрював… Нехай смертні радіють, що існувала така прикраса  роду людського». 


        Дмитро народився у трудовій інтелігентній сім'ї. Навчався в реальному училищі, у 1902 р. вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту та почав відвідувати повітроплавний гурток КПІ. Тут і "захворів" авіацією на все життя.
        Перший  легкий спортивний біплан  Г1 з двигуном «Анзані» потужністю 25 кінських сил, який Григорович побудував з бамбука, він випробував 10 січня 1910 року. Наступною роботою Григоровича став аероплан, побудований за схемою, що наслідувала будову французького літака «Блеріо ХІ», але з власною системою керування та конструкцією шасі.
          В 1912 році  Григоровича  призначено  технічним директором  заводу 1-го Російського товариства  повітроплавання. У 1913 р. сконструював свій перший літальний човен М-1. За роки Першої світової війни конструкторське бюро Д. Григоровича створило понад 10 типів гідролітаків. Григоровичу належить впроваджена ним ідея застосування на літаках броні та шасі, що складалося в польоті. Гідролітаки Д. Григоровича вироблялися в США, Великій Британії, Італії та Франції за проєктами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.
         1 червня 1917 р. Григорович заснував власний дослідний авіабудівний завод. Під час голоду в Петрограді перебрався із родиною до Києва, а потім – до Одеси.  З 1919 року, працював у Катеринославі, Сімферополі, Севастополі.
         У 1923 році, за його участю спроєктовано перший радянський винищувач І-1, а за рік — І-2. У 1925 р. конструктора призначено керівником відділу морського дослідного літакобудування на Державному авіаційному заводі №23 в Ленінграді.
         1 вересня 1928 р. Григорович був заарештований, звинувачений у шкідництві й ув'язнений до Бутирської в'язниці. Протягом 1929–1931 років, працював у ЦКБ-39 ОГПУ разом із М. Полікарповим. У квітні 1930 року, вони створили винищувач І-5.
         10 липня 1931 р. Дмитро Григорович отримав свободу, але радянська влада так і не визнала його невинуватість. Газета "Правда" надрукувала постанову Центрального виконавчого комітету СРСР: "…Амністувати… Головного конструктора з дослідного літакобудування Григоровича Дмитра Павловича, який розкаявся у своїх попередніх вчинках і напруженою роботою довів своє розкаяння. Нагородити його грамотою ЦВК Союзу РСР і грошовою премією в 10000 рублів".
         Навесні 1938 р. Григоровича призначають керівником щойно організованого КБ у Новосибірську. Але до Сибіру він не доїхав: занедужав і 26 липня того ж року на п'ятдесят шостому році життя помер від лейкемії.
         Дмитро Григорович Григорович — автор майже 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення, зокрема, гідролітаків.



       Навчався в Галле і Фрайберзі, їздив на навчання до Франції та Британії. У Фрайбурзькій Гірничій Академії він вивчав додатковий предмет з механіки. Одним із його вчителів у Фрайберзі був мінералог і геогностик Абрахам Готлоб Вернер. У 1801 році Моос став майстром шахти в Нойдорфі в Гарці. У 1802 році він вперше приїхав до Відня, щоб відсортувати та анотувати колекцію каменю банкіра Й. Ф. ван дер Нулля.
        У 1812 році Моос був призначений професором мінералогії в Технічний університет Ґраца  в Граці. У цей час він розробив шкалу твердості Мооса, названу на його честь. Завдяки своїй класифікації мінералів, яка підкреслювала фізичні властивості (форму, твердість, крихкість, питому вагу) його об’єктів, Моос опинився в опозиції до більшості своїх колег, які робили наголос на хімічному складі. З 1817 року він зайняв кафедру свого вчителя Вернера у Фрайбурзькій Гірничій Академії як його наступник. Моос розробив концепцію кристалічних систем приблизно в той же час, але згідно з його власними твердженнями, незалежно від Крістіана Самуеля Вейса, які він опублікував у 1822 році. У 1826 році його призначили до Відня. Проте свої лекції він читав у Mineralien-Cabinet. У 1834 році, крім професорської посади, вчений отримав також одну з посад куратора. У 1835 році Мооса було виведено з кабінету мінералів і призначено дійсним гірничим радником із заснуванням гірничого музею у Відні, яким він керував з 1835 по 1839 рік. У 1849 році музей став Геологічним інститутом Рейху (сьогодні Геологічна служба Австрії).
          З 1812 року  Моос  - член-кореспондент Прусської академії наук. У 1822 році вчений був обраний членом академії наук  Leopoldina та почесним членом Королівського товариства Единбурга.
          Моос помер під час подорожі до Італії в 1839 році. Спочатку він був похований в Агордо, перенесений до Відня в 1865 році та похований на євангельському кладовищі в Мацлайнсдорфі. У 1888 році його перенесли до почесної могили на центральному кладовищі  Відня.