Народився Едвард в Бредфорді (графство Йоркшир). Поступив в Сент-Джонз-коледж Кембриджського університету, але змушений був перервати навчання у зв'язку з Першою світовою війною. Служив у військах зв'язку; повернувшись після закінчення війни до Кембриджа, став вивчати радіофізику. Був одружений та мав двох доньок.
     У 1920 році Епплтон - асистент демонстратора фізика Кавендіської лабораторії, в 1922 році - молодший лектор в Триніті-коледжі. 
     У 1924–1936 роках - професор Лондонського, а в 1936–1939 роках - Кембриджського університету. 
     У 1939–1949 - секретар міністерства наукових досліджень Великої Британії, з 1949 - ректор Единбурзького університету.
     Основні роботи присвячені радіофізиці, головним чином, розповсюдженню та загасанню радіохвиль. Досліджуючи віддзеркалення радіохвиль в атмосфері, в 1924 році спільно з англійським фізиком М. Барнеттом виявив провідний атмосферний шар - іоносферу, існування якої було передбачене раніше А. Кеннеллі та О. Гевісайдом. 
     У 1926 році відкрив другий, вищий відбивний шар (F-шар або шар Епплтона), що забезпечує розповсюдження коротких радіохвиль навколо земної кулі. Показав, що радіохвилі, відбиті цим шаром, еліптично поляризовані. Вивчав ступінь іонізації різних відбивних шарів у верхній атмосфері; встановив, що провідність цих шарів пов'язана з активністю Сонця.
     У 1926 році Епплтон став членом Лондонського королівського товариства, в 1941 році був посвячений у лицарі. Серед нагород і відзнак - премія М. Лібмана (1929), медаль Фарадея (1946).
     Помер Епплтон в Единбурзі 21 квітня 1965 року.



     Народився  Джон Воркап Корнфорт в Сіднеї в сім'ї англійця Дж. В. Корнфорта та уродженки Австралії Гільди Ейпперн. У 10-річному віці у нього з'явилися перші ознаки отосклерозу, а через 10 років він втратив слух. Серйозний інтерес до хімії з'явився у Корнфорта ще в роки навчання в середній школі Сіднея для хлопчиків.
     У 1933 році Корнфорт вступив до університету Сіднея й через 4 роки на відмінно закінчив його. Він з іншою студенткою Рітою Г. Харраденс (Rita Harradence) виграли стипендію, що дозволяла здобути освіту в Оксфордському університеті. У 1939 році, коли молоді люди відправилися на навчання до Англії, почалася Друга світова війна. У 1941 році вони одружилися, і тоді ж їм був присуджений докторський ступінь з хімії.
     У роки війни подружжя Корнфорт вивчали синтез стероїдів і хімічну будову Пеніциліну, відкритого Александером Флемінгом (Нобелівський лауреат з фізіології й медицини, 1945). Підсумки цих досліджень були відображені в міжнародному звіті «Хімія Пеніциліну», який вийшов в 1949 році.
     З 1946 по 1962 рік подружжя Корнфорт працювали в лабораторії Ради з медичних досліджень. Корнфорт вивчав синтез природних стероїдів, зокрема, холестерину. 
     У 1962 році Корнфорт і його колега Поп'як були призначені співдиректорами лабораторії ензимології компанії «Шелл рісерч лімітед» в Ситтінгборні (графство Кент), недалеко від Лондона. З 1965 по 1971 рік Корнфорт одночасно працював ад'юнкт-професором в школі молекулярної науки Ворикського університету.
     У 1975 році Корнфорту присуджена Нобелівська премія (спільно з В. Прелогом) «за роботи по стереохімії ферментативних реакцій». На церемонії нагородження Корнфорт дав наступну характеристику процесу наукового пошуку: «У світі, де так легко ігнорувати, заперечувати, спотворювати і замовчувати правду, учений нерідко приходить до висновку, що він звалив на себе дуже важку ношу. Істина для нього — рідкісний гість. Вона, подібно променю світла, що несподівано виблискує, осяває, вихоплюючи з темноти новий порядок і красу. Набагато ж частіше вона нагадує не відмічений на карті риф, який топить корабель в темряві. Тому гідний пошани той, хто готовий прийняти таку умову пошуку істини… і полегшити ношу учених, розділивши її з ними».
     Пішовши в 1975 році у відставку з лабораторії хімічної ензимології, Корнфорт став професором Сассекського університету. Цю посаду вчений займав протягом семи років.
     Подружжя Корнфорт багато років разом працювали в хімічній лабораторії. Жили в Саксон-Дауні (графство Східний Сассекс). 
     Помер Джон Воркап Корнфорт 14 грудня 2013 року у віці 96 років.


     Швейцарський хімік Леопольд Стефан Ружичка народився в Австро-Угорщині в хорватському місті Вуковарі. У 1891 році після смерті батька, Ружичка з матір'ю та братом переїхали до родичів у Осієк. Тут майбутній учений закінчив початкову школу і гімназію.
     У 1906 році Ружичка вступив до Технічного університет у Карлсруе в Німеччині. Завершивши вищу освіту в рекордний термін — всього лише за два роки, Ружичка в 1910 році отримав одночасно інженерний диплом і докторський ступінь й відразу ж почав працювати асистентом у Штаудінгера.
     У 1912 році Штаудінгера було призначено директором Федерального технологічного інституту в Цюриху і  Ружичка послідував за ним. Пізніше Ружичка зацікавився хімією природних речовин і в 1916 р. оголосив Штаудінгеру про своє рішення зайнятися самостійними дослідженнями, за що той позбавив Ружичку своєї підтримки.
     У 1917 р. Леопольд Ружичка став швейцарським громадянином. Приблизно в цей же час він посів посаду лектора Федерального технологічного інституту, яка була невигідна з матеріальної точки зору, але відкривала молодому вченому доступ в інститутські хімічні лабораторії.
     У 1926 році Ружичку було вибрано професором органічної хімії Утрехтського університету. Цю посаду він посідав до 1929 року, після чого повернувся до Цюриха як директор Федерального технологічного інституту, ставши наступником Ріхарда Куна.
    Повернення Ружички до Цюриха частково пояснювалося тими привабливими можливостями, які відкривала процвітаюча швейцарська хімічна промисловість. У 1930-ті роки він переконав «Сіба А. Г.» зробити значні фінансові пожертвування Федеральному інституту, що дозволило йому розширити штат викладачів, залишати в інституті більше число випускників і виділяти більше коштів на наукову роботу. У 1939 році Ружичку було нагороджено Нобелівською премією з хімії «за роботи з поліметиленів і вищих терпенів». Він розділив цю премію з Адольфом Бутенандтом, одним з головних своїх суперників в області хімії статевих гормонів. 
    Під час Другої  світової війни  Ружичка активно допомагав югославському руху Опору, і не тільки через добродійні організації, що знаходилися у Швейцарії. Він заснував швейцарсько-югославське товариство з надання допомоги жертвам війни, причому турбота про них виявлялася як під час військових дій, так і після їхнього завершення.
     У післявоєнні роки Ружичка присвятив багато часу колекціюванню предметів мистецтва, особливо віддаючи перевагу роботам голландських і фламандських майстрів XVII ст. Згодом він подарував свою колекцію Цюрихському художньому музею. Сильний дальтонізм (особливо погано він розрізняв червоний колір) не заважав Ружичці із захопленням займатися кольоровою фотографією. Пішовши в 1957 році у відставку з Федерального технологічного інституту, Ружичка продовжував працювати консультантом у ряді швейцарських хімічних компаній і робив все можливе для зміцнення зв'язку науки з виробництвом. У відставці він зробився пристрасним садівником, особливо любив розводити троянди та альпійські квіти. 
     У 1912 році Ружичка одружився з Ганною Гаусман. Дітей у них не було. У 1950 р. подружжя розвелося. А рік по тому вчений одружився вдруге, вибравши в подруги життя Гертруду Аклін.
     Помер Леопольд Стефан Ружичка 26 вересня 1976 в Маммерні у Швейцарії.