Герман Штаудінгер народився 23 березня 1881 року в місті Вормс. У вісімнадцять років він закінчив гімназію   у своєму рідному місті та приступив до вивчення хімії в Галльському університеті, в Німеччині. Закінчивши   університет, в 1903 році він під керівництвом Форлендер підготував і захистив у рідному університеті докторську   дисертацію на тему «Приєднання малонового ефіру до ненасичених сполук».

     У 1912 році вченого запросили до Швейцарської Вищої технічної школи в Цюриху, де він повинен був   замінити відомого вченого Р. Вильштеттера. Продовжуючи інтенсивну роботу, хімік відкрив фосфазін і зробив,   зокрема, дослідження компонента кави, що визначає його запах. Він також знайшов синтетичний замінник   атропіну.

     У 1926 році Штаудінгера запросили обійняти посаду ординарного професора хімії в університеті Фрайбурга.   До 1950 року вчений очолював Інститут хімії високомолекулярних сполук цього університету. Він проявив себе   не тільки як видатний вчений, але і як прекрасний вихователь. Під його керівництвом починали свій шлях в   науку такі відомі хіміки, як В. Керн, Р. Зігнер і О. Швейцер. У 1927 році Штаудингер одружився з Магдою Войт.   Спеціаліст з фізіології рослин, вона стала йому надійним товаришем в роботі.

     У 1951 році він вийшов у відставку з Фрайбурзького університету, ставши на чолі Науково-дослідного   інституту макромолекулярної хімії.

     У 1953 році, через чверть століття після здійсненої вченим великої роботи, Штаудингер був одержав   Нобелівську премію з хімії «за дослідження в області хімії високомолекулярних речовин». Він був обраний   почесним доктором шести різних вищих навчальних закладів і членом багатьох наукових товариств.

      Ще велася полеміка щодо правильності теоретичних уявлень про природу макромолекул, а вже почалося   практичне використання результатів робіт Штаудінгера. Друга половина двадцятого століття пройшла під знаком   швидкого зростання виробництва штучних високомолекулярних сполук, що в просторіччі зветься «пластиком». Початок цього буму застав і Штаудингер.
     Він помер у Фрайбурзі 8 вересня 1965 року від хвороби серця.

 

 

      Народився О.М. Боголюбов 25 березня 1911 р. у місті Ніжин Чернігівської області. Здобувши середню освіту,   одразу пішов працювати: спочатку в навчальному господарстві Тімірязєвської сільськогосподарської академії,   потім десятником на будівництві моста через річку Оку, далі в Харкові на заводі «Світло шахтаря», а пізніше в   Українському відділенні Центрального інституту праці. Закінчивши без відриву від виробництва Харківський   університет за фахом «механіка», О.М. Боголюбов працював на посаді інженера в технічному відділі тресту   «Укртракторремонт» у Харкові. З 1937 по 1941 р. був організатором, керівником, учителем у школі для   іспанських дітей, а з 1939 р. викладав на мовних курсах для іспанців — політемігрантів, евакуйованих до   Радянського Союзу. Упродовж 1942– 1943 рр. викладав німецьку мову, а пізніше став секретарем управи у   Старовірівській районній раді. Під час відступу фашистських військ перейшов лінію фронту, був заарештований і   засуджений до 15 років каторжних робіт. Оскільки ніяких матеріалів проти О.М. Боголюбова знайти не могли,   його звинуватили в націоналізмі (серед особистих речей знайшли портрет Петлюри та жовтоблакитний   прапорець). Олексія Миколайовича перевезли до Норильська. Спочатку він був машиністом підіймальної машини   на шахті в Каєркані, згодом (1945–1953) працював переважно на інженерних посадах у таборі, що обслуговував   будівництво великої збагачувальної фабрики (БОФ) у Норильську.  У 1955 р. повернувся до Києва, ставши   головним інженером відділу обладнання Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР. З 1956 р.   працював викладачем, а пізніше професором на кафедрі будівельних машин Київського інженерно-будівельного   інституту. Від 1962 р. професійна діяльність Олексія Миколайовича пов’язана з Академією наук УРСР. Він   захистив кандидатську дисертацію і здобув посаду старшого наукового співробітника відділу історії математики   Інституту математики. У 1965 р. О.М. Боголюбов захистив докторську дисертацію за монографією «Історія   механіки машин». У 1969 р. його обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Упродовж 1962–1975 рр.   працівником  сектору історії природознавства і техніки Інституту історії. З початку 60-х років Олексій Миколайович сфокусувався на проблемах історії математики і механіки. О.М. Боголюбов був ученим широкого профілю, опублікував більш як 500 праць. Володіючи кількома іноземними мовами, першим розпочав глибоке вивчення механіки машин, залучивши великий і досі не досліджений масив інформації. У 2001 р. Олексію Миколайовичу було присуджено звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

Олексій Миколайлвич Боголюбов пішов із життя 1 листопада 2004 року.

 

      Рене Декарт народився 31 березня 1596 року в місті Лае (тепер Декарт), департамент Ендр і Луара,   Франція.  Він отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та   подорожам. З 1607 по 1614 роки Декарт навчався в єзуїтському коледжі Генріха Великого в Ла-Флеші, де   отримав добру гуманітарну та математичну освіту. Він проявляв великі здібності до філософії, фізики та   психології. Через слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і   дозволив йому залишатися у ліжку до полудня — звичка, яка збереглася у Декарта на все життя. Саме ці тихі   ранкові години були для нього особливо живодайними у творчому відношенні.

      Після коледжу Декарт навчався в університеті Пуатьє, отримавши в 1616 році диплом бакалавра і ліцензію   правника, виконуючи волю батька, який бажав, щоб син став юристом.

      Коли Декарту виповнився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії та   Угорщини. За цей час Декарт набув непогані військові звички, а також деякі авантюрні риси характеру. Йому   подобались бали та азартні ігри — при цьому гравцем він був дуже вдалим, у чому велику роль зіграв його   математичний талант. Перебуваючи на службі в герцога Максиміліана Баварського, Декарт брав участь у битві   на Білій горі в околиці Праги, в листопаді 1620 року

       Для продовження занять математикою Декарт повернувся до Парижа, але столичне життя йому швидко   набридло. Він продав маєток, який отримав від батька і переїхав до самотнього сільського будинку в Голландії.   Його любов до самотності була настільки великою, що протягом двадцяти років він змінив 24 будинки в 13   різних  містах і при цьому тримав свою адресу в таємниці навіть від найближчих друзів, з якими підтримував   постійне листування. Його єдиними та незмінними вимогами до нового місця проживання були невелика відстань   до католицької церкви та університету.

     Зрештою на нього звернула свою увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. І хоч Декарт надто любив волю і самотній спосіб життя, він не міг не проявити поваги до королівського прохання. Королева прислала за ним військовий корабель, і наприкінці 1649 року Декарт ступив на землю Швеції. Проте королева Христина виявилась не зразковою ученицею. Вона могла викраяти для зустрічей з філософом лише дуже ранкові години — близько п'ятої години ранку. До того ж заняття проходили в погано прогрітій бібліотеці, а зима видалася дуже холодною. Кволий і хворобливий Декарт стійко переносив ранні підйоми та жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Проте зрештою він захворів на запалення легень і помер 11 лютого 1650 року.

     Усі  папери та рукописні роботи Декарта були зібрані та після його смерті морем відправлені до Парижа. Проте корабель затонув, не діставшись до причалу. Папери протягом трьох днів перебували під водою. У майбутньому знадобиться сімнадцять років, щоб відреставрувати записи Декарта й зробити їх придатними до друку.