М.М. Кулєшов народився 5 грудня 1890 р. у м. Новий Маргелан (нині – Фергана, Республіка Узбекистан), у сім′ї київського лікаря Миколи Африкановича Кулєшова, засланого у Середню Азію за революційну діяльність. З ним у заслання поїхала дружина Зінаїда Іванівна Сперанська, мати вченого. У 1892 р., після смерті батька, мати з сином повертається до Києва. У 1901 р. Микола поступає до П′ятої Київської гімназії. Під час навчання, перебуваючи у скрутних матеріальних умовах, він дає уроки учням молодших класів. Проявив блискучі здібності, прекрасну пам′ять, надзвичайну працелюбність, Микола закінчив гімназію з золотою медаллю, і у 1909 р. поза конкурсом поступив на сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту.
   Першу навчальну практику він проходив на Одеському дослідному полі під керівництвом відомого вченого В.Г. Ротмістрова, що багато в чому визначило напрями його подальшої наукової діяльності. Матеріали для дипломної роботи, що виконувалась під керівництвом проф. П.Р. Сльозкіна і була присвячена агроботанічній характеристиці кукурудзи, М.М. Кулєшов збирав на Харківській селекційній станції. На його формування як вченого дуже вплинуло спілкування з такими вченими, як Б.М. Рожественський і В.Я. Юр′єв. У 1913 р. М.М. Кулєшов закінчив Київський політехнічний інститут з відзнакою, одержав диплом агронома першого розряду, і був направлений агрономом-практикантом на Харківську селекційну станцію, де працює з травня 1913 р. по серпень 1914 р. Там у 1913 р. він опублікував першу наукову роботу, присвячену життєздатності і дальності розповсюдження пилку кукурудзи. Використовуючи власні оригінальні методи, він довів, що пилок кукурудзи може переноситись на 200–240 м, зберігаючи запліднюючу здатність. Це стало важливим кроком у визначенні просторової ізоляції сортових посівів цієї культури [1, с. 289–298]. 
   Узимку 1913–1914 рр. М.М. Кулєшов проходить стажування у Московському сільськогосподарському інституті та Бюро з прикладної ботаніки (Санкт–Петербург), де вчиться у Д.Л. Рудзинського і уперше знайомиться з М.І. Вавіловим. Після закінчення практики у 1914 р. одержує місце асистента кафедри загального землеробства у Донському політехнічному інституті (Новочеркаськ), але вже з 1915 р. на запрошення В.Я. Юр′єва починає працювати на Харківській селекційній станції завідувачем лабораторії фізіології відділу селекції. У зв′язку з гострою нестачею фахівців, у 1918 р. його затверджено на посаді – директора Харківської контрольно-насіннєвої лабораторії, яку у 1920 р. реорганізовано у Центральну контрольно-насіннєву станцію Наркомзему УСРР. З цього часу М.М. Кулєшов повністю присвятив себе контрольно-насіннєвій справі і керував її створенням і організацією не лише в Україні, але й у всьому СРСР. В цей період він розробляє проект декрету про контрольно-насіннєву справу, досліджує і пропонує низку методів, які у подальшому були прийняті як стандартні для дослідження насіння [2, с. 56-75]. 
   У 1920 р. М.М. Кулєшов бере участь у I Всеросійському з′їзді з прикладної ботаніки, де ближче знайомиться з М.І. Вавіловим, і з того часу вчені в науці йшли пліч-о-пліч. У листопаді 1922 р. М.М. Кулєшов, будучи директором Центральної контрольно-насіннєвої станції, одночасно обраний завідувачем кафедри спеціального землеробства (нині – рослинництва) Харківського сільськогосподарського інституту. Влітку 1923 р. для зустрічі з М.М. Кулєшовим і для ознайомлення з його роботами до Харкова приїжджає М.І. Вавілов. Він дуже високо оцінив рівень і ще раз переконався в необхідності залучення М.М. Кулєшова до роботи у Всесоюзному інституті прикладної ботаніки та нових культур (ВІПБНК – пізніше ВІР). У червні 1924 р. вчений був учасником Міжнародного конгресу з контрольно-насіннєвої справи у Кембриджі (Великобританія). У доповіді на конгресі М.М. Кулєшов описав стан, перспективи і нагальні завдання контрольно-насіннєвої справи в СРСР, а також поставив проблеми, які спонукали по-новому поглянути на організацію та діяльність служби насіннєвого контролю. По завершенні конгресу М.М. Кулєшов відвідує Голандію, Данію, Швецію, Німеччину, Польщу, де знайомиться зі станом контрольно-насіннєвої справи, зокрема і дослідної справи взагалі. У 1925 р. ВІПБНК проводив у Ленінграді двомісячні курси з селекції та насінництва. На запрошення М.І. Вавілова, Микола Миколайович Кулєшов прочитав на курсах декілька лекцій з контрольно-насіннєвої справи. Вчений згадує: «Приехав в Ленинград, я прямо с вокзала направился в институт. Николай Иванович пригласил остановиться у него. …В этот приезд в Ленинград я впервые имел возможность познакомиться с работой института. Высокая квалификация сотрудников, их трудолюбие и подлинная научная заинтересованность, многосторонность проводимых исследований, новые методы, необычайно интересный материал, поступающий для изучения, производили очень большое впечатление. … Я решил поговорить с Николаем Ивановичем о возможности перехода к нему. В институте было свободное место заведующего секцией кукурузы. Кроме того, намечалось открытие станции на Украине. Николай Иванович считал, что я должен взять на себя эту работу» [3, с. 238-245]. У 1925 р. М.І. Вавілов приїхав до Харкова, де тоді розміщувались урядові установи УСРР, для вирішення питання про організацію в Україні дослідної станції, підпорядкованої ВІПБНК. Група співробітників Народного комісаріату землеробства УСРР (Наркомзем України) уперто відстоювала необхідність створення подібної дослідної установи у своїй системі, і М.І. Вавилову довелось докласти немало зусиль, щоб довести свою точку зору [4, с. 151–159].
   Навесні 1925 р. М.М. Кулєшов одержує листа від М.І. Вавілова, у якому йдеться про необхідність створити в Україні відділення ВІПБНК і були детально описані цілі, завдання та перспективи діяльності цієї установи. На початку 1926 р. Наркомзем України надав згоду на організацію Української станції ВІПБНК. На прохання М.І. Вавілова, М.М. Кулєшов, продовжуючи завідування кафедрою, викладання у Харківському сільськогосподарському інституті і керування контрольно–насіннєвою справою в Україні, починає заходи з організації станції. М.М. Кулєшов обрав для станції невеличке господарство біля села Литвинівка, у 40 км на захід від Харкова і у восьми км від райцентру Валки. Він згадує: «Хозяйство имело хорошую полевую землю, низинный огород, большой сад, луговой и лесной участки. Это позволило уже с весны 1926 г. развернуть там достаточно широкую работу по многим культурам. В адрес станции стали поступать образцы семян, саженцы плодовых и древесных пород. Небольшой научный персонал отделения пополнился сотрудниками из Ленинграда, командированными институтом на вегетационный период со своими культурами. Короткий почтовый адрес станции – «Ботаника» – стал хорошо известен в округе. По принятой методике, паралельно с высевом мировых коллекций различных культур высевались образцы этих же культур украинского происхождения. Это давало возможность сопоставить интродуцированный материал с местными формами, приспособленными к данным условиям произрастания. …Станцию посещали многочисленные экскурсии. На посевах мировых коллекций, высевавшихся в географической последовательности, перед образцами каждой страны стояли таблички с её названием: «Куба», «Колумбия», «Боливия», «Венесуэла» и т.д.» [4, с. 151–159]. 
   У серпні 1926 р. Миколу Миколайовича обирають вченим спеціалістом ВІПБНК і призначають завідувачем секції кукурудзи і сорго одночасно з завідуванням Українським відділенням. У листопаді 1926 р. М.М. Кулєшов остаточно залишив роботу на кафедрі і перейшов у ВІПБНК. На цей час Українське відділення почало повноцінно і успішно працювати. 16 квітня 1926 р. М.І. Вавілов пише у листі: «Я недавно смотрел станцию. Кулешов выбрал её очень удачно, и Украинское отделение произвело самое лучшее впечатление и по подбору сотрудников, и по выбору места» [5, с. 273]. Одними з перших працювати на станції Микола Миколайович запросив співробітників очолюваної ним кафедри спеціального землеробства В.Ф. Ніколаєва (на посаду лаборанта) та Л.П. Бордакова (на посаду асистента). В.Ф Ніколаєв вів колекції зернових (крім кукурудзи), зернобобових та деяких технічних культур, а також завідував науковою бібліотекою, добре укомплектованою з фондів ВІПБНК. Л.П. Бордаков спеціалізувався на вивченні кормових культур, головним чином люцерни, якій передбачалось приділити дуже велику увагу. Всього на станції працювало три науковці [3, с. 238-245]. ВІР виділив декілька тисяч зразків з різних відділів і секцій. На допомогу давали всього двох сезонних практикантів і 6-8 робочих, а між тим після посіву виявилось, що зигзагоподібна лінія вздовж усіх ділянок складає близько 20 кілометрів. Співробітникам доводилось працювати по 12–16 годин на добу. Влітку 1926 р. співробітників станції було відряджено на щойно організовану субтропічну станцію у Сухумі і на Кубанську дослідну станцію ВІПБНК, де вивчались світові колекції озимих хлібів і квасолі. А взимку 1926/27 рр. всі троє співробітників станції було відряджено до Ленінграду, ВІПБНК, для звітування та підвищення кваліфікації. Стосовно цієї поїздки, В.Ф. Ніколаєв згадує такий факт, що характеризує атмосферу інституту [3, с. 238-245]. За порадою М.М. Кулєшова, він написав статтю щодо оцінки колекційних зразків чини в умовах Української дослідної станції, причому описав два нові різновиди цієї культури. Перш ніж здати рукопис до редакції, він передав статтю для перегляду співробітниці інституту, що займалася вивченням чини. Несподівано виник конфлікт, оскільки вона вважала, що матеріал для посіву направлявся нею, отже, співробітник станції не повинен робити жодних узагальнень. Втрутився М.І. Вавілов, який сказав: «Будь-який науковий співробітник має право публікувати друковані праці по тому матеріалу, над яким він безпосередньо працював». Статтю було опубліковано за прізвищем В.Ф. Ніколаєва, але з висловлюванням подяки відділу зернобобових культур, який надав матеріал. Микола Миколайович пише: «Летом 1928 г., незадолго до созревания озимых, на станцию приехал Николай Иванович. В это время там был также Л.И. Говоров (ведущий специалист ВИПБНК по зернобобовым культурам). … Когда мы перешли к образцам озимой пшеницы Украины, я обратил внимание Николая Ивановича, что по своему виду и густоте они выгодно отличались от чужеземных. Он ответил мне: «Это прекрасная основа, опираясь на которую надо создать лучшее. Перед нами ведь потенциал пшеницы. Надо найти пути его использования. Дело трудное и долгое. Продолжать его будет молодежь!» [4, с. 151–159].
   У 1925, 1927 і 1929 рр. Микола Миколайович очолив і провів експедиції у Середню Азію. Умови в яких відбувався збір цінних зразків були важкі, бо на той час велись активні бойові дії. Результатом стало залучення до колекцій ВІПБНК і його Українського відділення великого різноманіття культур, і серед них люцерни стійкої до вілту – на той час однієї з найбільш шкодочинних хвороб цієї культури. На півдні України активно впроваджувалось вирощування бавовнику, для якого кращим попередником є люцерна. Залучення вілтостійкої люцерни створило умови для розвитку галузі бавовнярства [1, с. 289–298]. 1926 р. – експедиція в Азербайджан з вивчення дикої та культурної флори Закавказзя. Зібрано понад 3000 зразків. Виявлено у культурі закавказький еспарцет, раніше відомий лише як дикорослий, знайдено озимий льон. Була зроблена характеристика кукурудзи по районам Азербайджану. Найбільшу увагу експедиції було мимоволі зосереджено на пшениці, основної культури краю, що представляла величезну різноманітність.
   1928 р. – участь і доповідь на Міжнародному конгресі з контрольнонасіннєвої справи у Римі. Після конгресу – вивчення дослідної та насіннєвої справи в Італії, Австрії, Франції, Угорщині, Чехословаччині. 1930–1931 рр. – відрядження до США для вивчення досягнень у селекції, насінництві та дослідній справі, у т.ч. культивування люцерни, сорго і особливо кукурудзи. Саме остання культура посідає все більше місце у дослідженнях і публікаціях М.М. Кулєшова. Наприкінці 20-х XX ст. років він завершує і видає роботу, присвячену сортовому різноманіттю кукурудзи Азії. У ній вперше дано ботанічний діагноз нового підвиду кукурудзи – восковидного, описано особливий тип кременистої кукурудзи – центральноазіатський, цінний за посухостійкістю. За результатами досліджень світового різноманіття кукурудзи вперше описано географічне розповсюдження її сортів на земній кулі, уточнено її походження та еволюцію. Зокрема було висловлено обґрунтовану гіпотезу про її походження не з Центральної, а з Південної Америки – з Перу та Болівії. Показано, що розподіл різноманіття кукурудзи за структурою ендосперму є не лише групуванням сортів за зручністю для агрономів і споживачів, а ботаніко-систематичним розподілом, який базується на відмінностях за первинним ареалом, морфологічними та біологічними особливостями, а також певною мірою на обмеженні репродуктивної сумісності [6, с. 5–22 ]. Микола Миколайович Кулєшов одним з перших проводить роботу з міжлінійної гібридизації кукурудзи [7, с. 97–100]. За вісім років роботи у ВІПБНК, а потім у ВІРі, Микола Миколайович опублікував понад 30 наукових праць, організував переклад і редагування цінних зарубіжних видань. Зокрема, високу оцінку М.І. Вавілова одержала, серед інших праць, стаття М.М. Кулєшова «Некоторые особенности кукурузы Азии». В інституті за ініціативи та під керівництвом М.М. Кулєшова організовано відділ насіннєзнавства. За вказівкою М.І. Вавілова він очолює сектор світових рослинних ресурсів. Обидва вчених планують спільну експедицію до Південної Америки, одна з цілей якої – перевірити гіпотезу про південноамериканське походження кукурудзи. Але дозвіл на виїзд у 1932 р. дали лише М.І. Вавілову, який відвідав не лише Перу, але й Болівію, Чилі, Бразилію, Аргентину, Уругвай.
   У 1933 р. для виправдання дій влади під час голодомору 1932-33 рр. ОГПУ сфабрикував процес вигаданої «Трудової селянської партії», під час якого 5 березня 1933 р. М.М. Кулєшова було заарештовано і піддано тортурам. Після звільнення 17 листопада 1933 р. його було вислано до Іркутська. Тут він працював спочатку науковим співробітником, потім керівником наукової групи контрольно-насіннєвої лабораторії. У Ленінграді залишились дружина Наталія Олексіївна і три доньки. У жовтні 1934 р. М.М. Кулєшов очолює кафедру рослинництва Східносибірського (Іркутського) сільськогосподарського інституту. 11 січня 1938 р. ВАК СРСР без захисту дисертації присвоює йому вчений ступінь доктора сільськогосподарських наук, а 28 червня того ж року затверджує у званні професора. Наступного дня, 29 червня, його було знову заарештовано. Лише щасливий випадок – звільнення частини ув′язнених після зміщення Єжова з поста голови НКВС – рятує йому життя на цей раз. Випущений у 1939 р. з іркутської в′язниці, Микола Миколайович переїздить до Омська, де по травень 1945 р. керує кафедрою рослинництва Омського сільськогосподарського інституту. 
   У червні 1945 р. Микола Миколайович повернувся до України, у Харків. Він беззмінно завідує кафедрою рослинництва Харківського сільськогосподарського інституту ім. В.В. Докучаєва. 2 червня 1948 р. М.М. Кулєшова обирають членом–кореспондентом АН УРСР, а 19 травня 1951 р. – дійсним її членом. 
   У 1956 р., при створенні Українського НДІ рослинництва, селекції та генетики на основі об'єднання Інституту генетики та селекції та Харківської селекційної станції, було створено нову структурну одиницю - відділ агроекології та рослинних ресурсів, організатором і керівником якого був М.М. Кулєшов. Лабораторію рослинних ресурсів очолив професор, доктор біологічних наук Л.М. Делоне. За період роботи обох вчених було зібрано, вивчено і передано для використання у селекції понад 10 тисяч зразків польових культур: озимої та ярої пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи, квасолі, нуту. Зразки були представлені за географічним походженням країнами СРСР – 39,7% та зарубіжними – 60,3% [8, с. 125]. До колекції було включено різноманіття сортів і форм, зібраних на попередніх етапах діяльності селекційної станції, а потім інституту. Цей генофонд став у подальшому основою для створення колекцій Національного банку генетичних ресурсів рослин України, формування якого розпочалося у 1991 р. 
   Особистість М.М. Кулєшова, його інтелігентність і людська чарівність приваблювали до нього співробітників і студентів. Йому були притаманні глибокі знання у галузях науки, якими він займався, широка загальна ерудиція, вільне володіння англійською, німецькою, французькою, італійською мовами (не рахуючи латині та древньогрецької). Під час ув′язнення в одиночній камері ленінградської тюрми «Крести» ним було створено поему «Бібі–ханим» [9, с. 119], а також написано багато віршів, які свідчать про його поетичний талант. Вони були видані лише у 2009 р. Помер М.М. Кулєшов 19 січня 1968 р., похований на 2 міському кладовищі м. Харкова. Спадщина М.М. Кулєшова живе і продовжує служити людству, сучасним і майбутнім вченим і землеробам. 
   М.М. Кулєшов є одним з основоположників контрольно-насіннєвої справи. Він також був серед фундаторів мобілізації генетичних ресурсів рослин в Україні, організувавши Українську дослідну станцію Всесоюзного інституту прикладної ботаніки і нових культур, що у подальшому стало підґрунтям для створення Національного банку генетичних ресурсів рослин України. М.М. Кулєшов зробив ґрунтовний внесок у пізнання культури кукурудзи, розробку методики її селекції, інтродукцію генетичного різноманіття, розвиток виробництва. Як талановитий викладач і вихователь, він зробив суттєвий внесок у підготовку висококваліфікованих науковців і фахівців сільського господарства в Україні (Харків) і Росії (Іркутськ).



   Народився в м. Новгородка Кіровоградської області в родині учителів. 1953 р. після закінчення київської середньої школи № 73 вступив на хімічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Під час навчання в університеті був активним членом студентських гуртків, здійснював наукову роботу на кафедрі неорганічної хімії (під керівництвом проф. А. М. Голуба).
   Одержавши 1958 р. диплом про вищу освіту, рік працював у Науково-дослідному санітарно-хімічному інституті. 1959 року вступив до аспірантури КДУ, яку закінчив 1962 р. Того ж року під керівництвом професора А. М. Голуба захистив кандидатську дисертацію "Селеноцианатные комплексы некоторых металлов". Протягом 1962 – 1966 – асистент, старший викладач, доцент кафедри неорганічної хімії. Читав курс неорганічної хімії на хімічному факультеті.
   Дослідження кафедри в галузі хімії координаційних сполук у цей період пов’язані з іменами А. Голуба та В. Скопенка. За їх участю було створено загальновідому наукову школу. Фахові дослідження вченого на цьому етапі відзначалися високим науковим рівнем і мали міжнародний статус: до них залучалися вчені Росії, Грузії, Німеччини. З вересня 1964 по червень 1965 перебував на науковому стажуванні в Інституті неорганічної хімії Лейпцизького університету. Результати проведеної там роботи було опубліковано в низці вітчизняних і закордонних видань.
   З 1966 по 1970 працював доцентом хімічного факультету й одночасно заступником декана. 1970 р. захистив докторську дисертацію "Селеноцианаты металлов и их свойства", 1972 здобув учене звання професора. Інтенсивність наукової праці не зменшив навіть у період перебування на виборній посаді голови профспілки Київського університету (1970 – 1975). Протягом 1977 – 1998 очолював кафедру неорганічної хімії.
   З 1975 – проректор, а із січня 1985 – ректор Київського держав¬ного університету імені Т. Г. Шевченка. За ректорства В. В. Скопенка в університеті відбулись істотні структурні зміни: у травні 1988 на базі факультету міжнародних відносин і міжнародного права було утворено Інститут міжнародних відносин і міжнародного права (нині Інститут міжнародних відносин); у 1990 на філологічному факультеті реорганізовано фольклорно-етнографічну лабораторію, яка стала одним із центрів збирання й дослідження фольклору в Україні та поза її межами; у квітні 1991 на базі п’ятьох профільних кафедр утворено факультет соціології та психології; у листопаді 1991 розпочав роботу Інститут українознавства (нині Центр українознавства); у вересні 1992 організовано міжфакультетний Лінгвістичний навчальний музей; 1993 року факультет журналісти-ки реорганізовано в Інститут журналістики; у вересні 1996 утворено Інститут менеджменту та фінансів; Постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 1998 відділення військової підготовки перетворено на Військовий інститут; 8 листопада 2001 розпочав роботу Інститут філології, утворений об’єднанням факультетів іноземної філології і філологічного та включенням до складу відділення сходознавства; 2004 року прийнято новий університетський Статут; побудовано й відкрито (травень 2005) новий корпус географічного факультету та бібліотеки природничих факультетів.
   Ректор виступив ініціатором видання серій "Видатні постаті Київського університету", "Почесні члени і доктори Київського університету", "Ректори Київського університету", "Факультети, музеї, колекції Київського університету" й документальних збірників з історії навчального закладу, а також запропонував розробити довгострокову програму комплексного вивчення історії університету, що нині реалізується.
   Саме в період ректорства В. В. Скопенка розпочато реформу університетської системи освіти в умовах незалежності Української держави, а університет Указом Президента України (1994) було проголошено національним зі статусом автономного, самоврядного навчального закладу. Як принципово новий підхід до питань реформування освіти можна відзначити погляди В. В. Скопенка на систему безперервної освіти й підготовки здібних учнів у спеціальних середніх навчальних закладах підвищеного рівня.
   Прагнучи інтегрувати освіту й науку, ректор доклав багато зусиль для поглиблення взаємодії між університетом та Національною Академією наук України, їх тісної співпраці, вважаючи, що саме в університетах можна найуспішніше розвивати фундаментальні дослідження. У результаті 1994 р. було підписано договір про співробітництво між НАНУ та Київським університетом. Ректор виступив одним з ініціаторів створення 1987 р. відділення цільової підготовки студентів університету при НАНУ.
   1978 року обраний членом-кореспондентом, а 1988 – академіком за спеціальністю "неорганічна хімія" і членом Президії АН України. З 1992 – також академік Академії педагогічних наук України.
   В. В. Скопенко – відомий фахівець у галузі хімії, автор понад 400 праць із неорганічної хімії (з них 15 монографій та підручників), які мають велике значення для розвитку хімічної та медичної промисловості. Мав понад 60 авторських свідоцтв і патентів. Під його керівництвом за¬хищено 38 кандидатських і 11 докторських дисертацій. Як науковий керівник відзначався тим, що ніколи не нав’язував свій погляд на ту чи іншу наукову проблему.
   1993 року обраний президентом спілки ректорів вищих навчальних закладів України. Протягом 1998 – 2006 був: головою Вищої атестаційної комісії (ВАК) України (1998–2003), членом Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України (з 1996), членом Комісії з державних нагород та геральдики. Заступник голови Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки (з 1997).
   Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1990, 1995), лауреат премій імені Л. В. Писаржевського АН УРСР (1989) та імені В. І. Вернадського (2000). У 1991 удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки і техніки УРСР.
   В. В. Скопенко – почесний доктор Братиславського (Словаччина, 1988), Ягеллонського (Польща, 1988), Чернівецького (1995), Чаотунського (Тайвань, 1997), Таврійського (м. Сімферополь, 2000), Московського (2001), Київського педагогічного (2002), Ростовського (2002), Цзілінського (КНР) університетів, Національного університету ім. Мірзо Улугбека (Узбекистан, 2004), Університету китайської культури (Тайвань, 2005), Університету імені Неофіта Рильського (Болгарія, 2005); почесний професор Міжнародного університету Платона (1988). З 1999 – почесний громадянин м. Києва.
   За наукові, педагогічні та організаційні досягнення В. В. Скопенка відзначено багатьма державними й міжнародними нагородами. Серед них: ордени Трудового Червоного Прапора (1981) та Дружби народів (1985), Почесна відзнака Президента України (1995), "Золотий вінок" Всесвітньої університетської асоціації "Платон" (1997), відзнака Прези-дента України – орден "За заслуги" II (1998) та І (2000) ступенів, Герой України з врученням ордена Держави (1999), Український Хрест пошани "За відродження України" II ступеня (2002), Почесна грамота Вер¬ховної Ради України (2002), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2004), орден Святого Володимира І ступеня (2005), нагрудний знак "За наукові досягнення" (2005), золота зірка "Честь і достоїнство" (2005), Золота медаль ім. В. І. Вернадського НАН України (2006). Окрім того, удостоєний нагород іноземних держав.



   Платон Федорович Симиренко народився 02. 01.1821 р. в містечку Сміла Київської губернії, помер 26.01.1863 р. 
Його коротке 42-річне життя і доля - навчальний посібник для тих, хто хоче зробити "себе сам", досягнувши вершин успіху, при цьому залишаючись українським патріотом в країні, де при Миколі I переслідувалося все українське:
•  він створив цукрову галузь в Україні, побудувавши мережу найбільш високопродуктивних на той час парових цукрозаводів і прославивши на весь світ український рафінад, відкривши склади в найбільших містах Європи та Росії;
•  видав на свої гроші перший "Кобзар", давши "путівку в життя" найпопулярнішій у світі книзі українською мовою ;
•  побудував перший у Росії машинобудівний завод у рідному селі Ташлик на Черкащині за новітніми європейськими технологіями, найнявши немецких і англійських інженерів, на якому дав українським робітникам небачені в Росії "соцстандарти" оплати праці, побудував для фахівців безкоштовно 160 будинків з садом і городом, гуртожиток для робітників, відкрив безкоштовну лікарню на 100 місць, школу і бібліотеку, аматорський театр, магазин за пільговими цінами, аптеку, спортзал і т. д .;
•  вперше побудував на своєму заводі і запустив по Дніпру залізні пароплави, перший з яких отримав горду назву "Українець", другий - "Ярослав", поклавши початок вітчизняному суднобудуванню для прямого експорту цукру на ринки Європи;
•  його хобі дало імпульс розвитку наукової селекції в українському садівництві - на рідному хуторі у Млієві він заклав величезний сад із сотнями унікальних дерев і рослин, на базі якого його син Лев виростив і запатентував у 1880 р. найвідоміший сорт українських зимових яблук "Ренет Симиренка", названий на честь батька. У СРСР на базі саду Симиренка було створено Інститут помології імені Л. П. Симиренка, який досі працює під егідою Академії Наук України.
   Платон Симиренко, звичайно, не є героєм в повному розумінні цього слова. Він не здійснював ніяких приголомшуючих вчинків, ризикував не життям, а всього лише капіталом, не боровся з системою і не приймав страждання за ідею. Однак, у той же час, становлення нації абсолютно неможливо без появи національного капіталу, який настільки ж важливий, як і культура, мова, етнічна самосвідомість. Український народ, як і будь-який інший європейський етнос, в XIX столітті, столітті промислового перевороту, поступово виходив за середньовічні межі виключно селянського суспільства, активно включаючись в усі модернізаційні процеси, в тому числі освоюючи великі міста, промислові підприємства та фінансові ринки. З середовища українських селян висувалися найбільш динамічні, підприємливі, мислячі по-новому індивіди, здатні на прогнозування, планування і здійснення корінних перетворень в соціально-економічному житті своєї країни, які прагнули до того, що ми називаємо прогресом. І одним з таких революціонерів в Україні був Платон Федорович Симиренко.
   1. Прогресист, генератор ідей. 
  Перший капітал був зароблений ще батьком Платона Симиренка Федором Андрійовичем і його дядьками по матері Степаном, Терентієм і Кіндратом Яхненками. Свого часу вони "розкрутилися" на виробництві і торгівлі борошном, а в роки аграрної кризи (кінець 30-х - початок 40-х років XIX ст.) спробували себе на оптовому перепродажі цукру. Однак саме Платон (тоді ще молодий спадкоємець бізнес-імперії) запропонував повністю переорієнтувати торговий дім "Брати Яхненки і Симиренко" на виробництво цукру. Головним "коником" фірми повинна була стати технологічність, про яку Платон, випускник політехнічного інституту в Парижі, знав практично все.
   До нової справі він поставився з європейською грунтовністю, попередньо відвідавши кращі цукроварні заводи Франції та Німеччини. Досконально вивчивши весь виробничий процес, Платон Симиренко закупив за кордоном найновітніше обладнання і запросив близько 30 найвизначніших фахівців-технологів, призначивши їм зарплату вдвічі більшу, ніж у Франції. Незабаром Ташлицький цукровий завод, що належав ТД "Брати Яхненки і Симиренко", став найбільш передовим не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії, випередивши за якістю та кількістю виробленого продукту завод у Смілі, що належав іншому "цукрового магнату" графу Бобринському.
   До речі, виробництво цукру в Росії налагодилося ще в 20-х роках ХІХ ст. Розвивалося воно в Тульській, Орловській, Московській губерніях, а в Україні першими відкрили цукрові заводи князь Понятовський і граф Потоцький, потім на цей ринок прийшов граф Бобринський, але тільки Платон Симиренко вивів виробництво цукру на якісно новий рівень. На заснованому в 1843 році заводі в містечку Ташлик виробництво здійснювалося за допомогою парових двигунів (вперше в Російській імперії!). ТД "Брати Яхненки і Симиренко" відразу ж вийшов у безперечні лідери в даній галузі, а після побудови фірмою нової найбільшої в країні цукроварні у Млієві (1848 р.), що на Черкащині, вся Україна почала сприйматися не тільки в імперії, а й за кордоном як найбільший центр виробництва цього дефіцитного продукту.
   Саме на кінець 40-х - початок 50-х років ХІХ ст. припадає найбільший розквіт фірми. Сучасник і автор цікавих спогадів П. Клебановскій пише: "Всім відома фірма "Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренко": у кожній крамниці на видному місці красувалися конусоподібні голови цукру відомої фірми, кожне велике місто Росії, як, наприклад, Москва, Харків, Нижній Новгород, Кременчук, Одеса, мало у себе величезні склади цукру у власних будинках цієї фірми; діяльність її відома була та за кордоном; цвіла вона, як рідкісна квітка, живила вона тисячі народу ".
   2. Промисловий магнат, засновник холдингу.
  Активній натурі Платона Симиренка було тісно в рамках цукрового бізнесу, він мислив надмасштабно, комплексно розуміючи завдання, що стоять перед виробником. Підприємницька інтуїція, помножена на наукові знання і постійне вивчення торгової кон'юнктури, дозволяли молодому капіталісту своєчасно прогнозувати найбільш актуальні тренди і реагувати на них раніше за своїх конкурентів. Він першим в Україні почав створювати торгово-промислову імперію в західному розумінні цього слова.
   У 1846 році ТД "Брати Яхненки і Симиренко" придбав значну ділянку землі між Млієвом і Городищем для спорудження там промислового комплексу. Незабаром там з'явилося цілий містечко, яке, за спогадами очевидців, більше нагадувало європейське, ніж українське. Спочатку був побудований цегельний завод, з продукції якого згодом звели рафінарню і цукроварню, кожна заввишки в 7(!) поверхів. Тоді в українській глибинці вони виглядали, як справжні хмарочоси. На всіх підприємствах ручна праця була замінена паровими машинами, що давало абсолютно небачений ефект. Більше того, з власної цегли будувалися численні і досить комфортні будинки для технічного персоналу і, що зовсім вже прогресивно, для робітників.
   Трохи пізніше був побудований оснащений за останнім словом техніки машинобудівний завод, на той момент перший в імперії! На ньому не тільки своєчасно лагодилося обладнання підприємств Яхненки-Симиренко, яке вийшло з ладу, але і приймалися замовлення на ремонт і виробництво верстатів для всієї країни. Зусиллями Платона Федоровича при машинобудівному заводі працювали спеціалізовані училища, що готували кадри для технологічного виробництва.
   На машинобудівному заводі ТД "Брати Яхненки і Симиренко" були вироблені перші пароплави в Україн "Українець" і "Ярослав", які транспортували до чорноморських портів цукор корпорації. До речі, пароплав "Українець" курсував по Дніпру в той час, коли саме слово "Україна" в імперії суворо заборонялося.
   3. Капіталіст нового типу, що піклується про соціальні стандарти. 
   Котеджне містечко, зведене Платоном Симиренком для робітників і службовців у Млієві, називали справжнім дивом. Це був маленький "шматочок Європи" в кріпацькій Росії, оазис цивілізації у світі варварства. Кожна сім'я жила в окремому і просторому будиночку, яких всього було більш ніж 160. Біля кожного з цегельних котеджів був свій маленький садок. Одиноким надавалися кімнати в досить комфортабельному гуртожитку. У містечку працювала безкоштовна лікарня на 100 місць, парова лазня, бібліотека, аматорський театр. Діяла школа, в якій дітям робітників викладали вчителі з університетською освітою, працювало професійне училище. При школі функціонував спортзал. У містечку був свій водогін і газове освітлення вулиць. І це в 1840-х роках, коли не кожне велике місто України могло похвалитися такими технічними нововведеннями. Зарплата на заводах Симиренка була значно вища за середню по країні, також практикувалися спеціальні премії. Великі свята відзначалися всім колективом в просторому актовому залі заводу.
   4. Меценат і щедрий благодійник. Як і личить підприємцю західного типу, Платон Симиренко вважав, що капітал повинен служити суспільству в цілому, а не тільки своєму власнику. Тому він щедро допомагав розвитку української культури, підтримуючи її найталановитіших представників. У 1859 р. у Мліїв приїжджав Тарас Григорович Шевченко, ознайомився із заводськими приміщеннями і робочим містечком і був вражений побаченим. Знайомство великого поета з найбільшим українським підприємцем переросло в міцну і щиру дружбу. Пізніше Платон Федорович став спонсором першого видання знаменитого "Кобзаря".
   Вартість цього видання оцінювалася значною на ті часи сумою - 1100 рублів. Цікаво, що в 1860 році Симиренко за свій рахунок видав два варіанти Шевченківського "Кобзаря", один з яких пройшов чиновницьку цензуру, а другий, не цензурований, був поширений серед вузького кола втаємничених людей.
• Цукровий завод у Городищі, заснований 1848 року, був найбільшим у Європі і щорічно давав прибуток в 50-150 тис. руб. На будівництво та обладнання пішло 400 тис. руб.
• Симиренки побудували невелику верф, де зібрали перші пароплави з металу – «Українець» і «Святослав», які ходили по Дніпру.
• Компанія Симиренків щорічно віддавала 10% прибутку на розвиток української літератури. Ця програма тривала 50 років.
• Стипендії від цукрозаводчиків отримували Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Павло Чубинський, Михайло Грушевський. По суті, це була перша українська премія за досягнення в галузі культури.
• Володимир Симиренко, онук Платона Федоровича, заснував у радянській Україні Інститут помології.