7 жовтня – 135 років від дня народження (1885 - 1962) данського фізика, одного із фундаторів сучасної теоретичної фізики, засновника першої квантової теорії атома (постулати Бора), лауреата Нобелівської премії (1922).
   Нільс Хенрік Давид Бор народився 7 жовтня 1885 року в Копенгагені, в сім'ї професора фізіології. У 1903 році закінчив Гаммельхольмскую граматичну школу.
   У двадцять три роки за свою дипломну роботу про визначення поверхневого натягу води по вібрації водяного струменя отримав золоту медаль Данської королівської академії наук.
   Через 3 роки переїжджає жити і працювати в Кембридж (Англія). Через рік переходить працювати до Резерфорду в Манчестер, займається дослідженнями атома, в результаті яких виявив речовини з однаковими хімічними властивостями, але з різним атомною вагою — названі ізотопами.
   У Резерфорда Нільс Бор відкрив «закон радіоактивних зсувів». За свої відкриття і дослідження в 1922 році Бор одержав Нобелівську премію.
   Бор є творцем квантової теорії атома водню, в якій доводить, що електрон обертається по певним квантовим орбітах.
   В 1916 Нільс Бор повертається до Данії, і вже на наступний рік його обирають членом Датського королівського товариства.
   У 1939 році Бор стає президентом Датського королівського товариства. До останніх днів Нільс не припиняв дослідження, вносячи внесок у розвиток науки.
   У 1947 році, у свій 62-й день народження він отримав від короля Данії Фредеріка IX вищу національну нагороду — орден Слона.
   Помер Нільс Бор 18 листопада 1962 року в Копенгагені.


   Ще будучи учнем, Нільс Бор під керівництвом свого батька проводив невеликі фізичні досліди. Був членом більш ніж 20 академій наук світу 
   Нільс Бор  був відмінним спортсменом – він грав в футбол за збірну Данії в амплуа воротаря. У Копенгагені Бора знали більше як футболіста, ніж як знаменитого фізика. 
   Нільс Бор в 1922 році отримав Нобелівську премію «за заслуги у вивченні будови атома». У Нільса Бора багато наукових робіт, але лише кілька статей написані його рукою. Наукові думки фізика записували його помічники. Такий метод роботи був пов’язаний з тим, що краще за все вчений думав, коли він не писав, а диктував. У 1950-х роках авторитет фізика Нільса Бора в рідній країні виріс настільки, що його самого і його дружину Маргарет стали називати «другою королівською сім’єю Данії». 
   Починаючи з 1932 року і до кінця життя фізик Нільс Бор з сім’єю жив у «Будинку честі» – резиденції, збудованій відомою данською пивоварною компанією Carlsberg для самого шановного громадянина Данії. Пивовари подарували Бору будинок на невеликій ділянці неподалік від свого заводика. Особливістю цього будинку був трубопровід, з’єднаний з пивоварнею, – по ньому в будинок поставлялося пиво, безкоштовно, необмежено і до кінця життя вченого. 1 серпня 1912 року в Копенгагені відбулося весілля Бора і Маргарет Норлунд. Всього у Нільса і Маргарет було шестеро синів. Один з них, Оге Бор, також став видатним фізиком, лауреатом Нобелівської премії (1975).





   12 жовтня – 155 років від дня народження (1865 - 1940), англійського біохіміка, лауреата Нобелівської премії  (1929, разом з Гансом фон Ейлер-Хельпіном).

   Артур Гарден народився 12 жовтня 1865 р. у Манчестері в багатодітній сім’ї бізнесмена. Семирічного Артура віддали до приватної школи й після 4 років навчання — до Тотнемхолл-коледжу (графство Стаффордшир). У січні 1882 р. А. Гарден вступив до Оуенського коледжу в Манчестері, де вивчав хімію під керівництвом проф. Г. Роско. У 1885 р. Гарден завершив навчання у цьому коледжі та став бакалавром, а також отримав першу премію з хімії в університеті Вікторії. Вже через рік йому було присуджено стипендію Дальтона, що відкрило можливість навчання в Німеччині протягом 1887–1888 рр. у Ерлангенському університеті, де за наукову роботу з вивчення властивостей нітрозонафтиламіну А. Гардену було присуджено ступінь доктора філософії.
   В подальшому вчений присвятив себе експериментальній та викладацький діяльності спочатку в Манчестерському (до 1887 р.), а потім, обійнявши посаду хіміка, у Дженнеровському (пізніше знаменитому Лістерівському) інституті профілактичної медицини у Лондоні, де згодом очолив відділ біохімії. Він залишався беззмінним керівником цього відділу до офіційного виходу у відставку в 1930 р., але навіть після цього до останніх днів свого життя вчений не припиняв зв’язку з інститутом: щодня приходив до своєї лабораторії й брав посильну участь в її роботі. З 1913 р., на додаток до експериментальної діяльності, А. Гарден став співредактором (разом з М. Бейлісом) широковідомого «Біохімічного журналу» (Biochemical Journal), в якому працював протягом 26 років.
   Наукова діяльність А. Гардена була порівняно одноплановою — вивчення біохімії та ензимології спиртового бродіння. За характером одержаних результатів її можна було розподілити на три етапи: вивчення загальної динаміки спиртового бродіння, визначення структури та функцій зимази, відкритої німецьким хіміком Е. Бухнером, а також дослідження біохімії спиртового бродіння.
   Інтерес до бактеріального зброджування цукру виник у А. Гардена ще 1897 р. під час хімічних досліджень питної води. Процес бродіння, зумовлений бактерією E. сoli, він вивчав шляхом визначення кількості вуглецю у вихідних та кінцевих продуктах бродіння. У результаті вчений відкрив низку продуктів бактеріального розпаду цукру й створив достатньо повне уявлення про динаміку процесів зброджування різних гексоз. Першу роботу А. Гардена на цю тему було опубліковано у 1899 р., а у більш розширеному варіанті — у 1901 р. Вчений зробив висновок про різне структурно-хімічне походження кінцевих продуктів різних видів бродіння. Лише пізніше стало очевидним, що ці дослідження стали основою подальшого різнобічного вивчення бактеріального метаболізму.
   У 1929 р. А. Гардену разом з німецьким біохіміком Г. Ейлером-Хельпіном було присуджено Нобелівську премію за роботи з ферментації цукрів та за дослідження ферментів, що беруть участь у цьому процесі
   У 1890 р. А. Гарден одружився, але у подружжя не було дітей. У 1928 р. його дружина померла, і він до кінця життя залишився вдівцем. На думку людей, які його знали, «Гардену як експериментатору були властивими точність у спостереженнях, ясність мислення, здатність безстрасно аналізувати результати експерименту та оцінювати їх значимість». Для Гардена були характерними стриманість у манерах, педантичність та пунктуальність у вчинках, деяка ортодоксальність мислення і чисто англійська схильність до дотримання традицій. Він не мав звички без потреби висловлювати свої погляди, але завжди був готовий до поради та допомоги тим, хто потребував того. Манери педанта та велика зайнятість не завадили йому, однак, бути відмінним ковзанярем й гравцем у гольф, любити театр, регулярно відвідувати музичні концерти, а крім того, захоплюватися садівництвом.
   Помер Артур Гарден 17 червня 1940 р. у себе вдома в Борн-Енд (графство Бекінгемшир) у результаті нервового розладу, що прогресував протягом кількох років.




   17 жовтня – 140 років від дня народження (1880 - 1960), видатного  вченого - фізика, який народився  в Україні.
   Абрам Федорович Йоффе народився 17 (29) жовтня 1880 року в місті Ромни (Україна) в сім'ї купця другої гільдії Федора Йоффе і домогосподарки Рашель Вайнштейн.
   З 1889 по 1897 рік навчався в реальному училищі міста Ромни. Тут познайомився і потоваришував на все життя з іншим знаменитим згодом українським вченим, професором Мічиганського і Стенфордського університетів Степаном Тимошенком.
   У 1902 році закінчив Санкт-Петербурзький Технологічний інститут.
   У 1905 році закінчив Мюнхенський університет, де працював практикантом і асистентом під керівництвом першого лауреата Нобелівської премії з фізики Вільгельма Рентгена. Тут же отримав ступінь доктора філософії. У своїй докторській дисертації вирішив задачу пружної післядії в кристалах.
   З 1906 року працює старшим лаборантом в Політехнічному інституті Санкт-Петербурга, де у 1918 році для підготовки інженерів-фізиків організував Фізико-механічний факультет.
   У 1911 році, щоб побратися з неєврейкою Вірою Кравцовою, бібліотекарем, прийняв лютеранство.
   В цьому ж році А. Йоффе визначив заряд електрона, використавши ту ж ідею, що і Р. Міллікен.
   У 1913 році захистив магістерську дисертацію з фізики, отримав вчене звання професора. Провів ряд робіт по вимірюванню заряду електрона при зовнішньому фотоефекті і довів статичний характер елементарного фотоефекту.
   З 1913 по 1915 роки читав лекції на "Курсах П. Ф. Лесгафта".
   У 1914 році Академія наук за видатні роботи в галузі фізики нагородила Абрама Йоффе премією імені С. Іванова.
   У 1915 році захистив докторську дисертацію з фізики і став професором кафедри загальної фізики Петроградського університету.
   У 1916 році експериментально довів існування іонної провідності в кристалах. В цьому ж році організував семінар з фізики при Політехнічному інституті, який став ключовим центром кристалічної фізики.
   З 1918 року член-кореспондент, а з 1920 р. - дійсний член Російської академії наук.
   У 1918 році створив і очолив фізико-технічний відділ Державного рентгенологічного та радіологічного інституту, одночасно будучи і президентом цього інституту.
   У 1919 році при Політехнічному інституті організував факультет нового типу: фізико-механічний факультет, деканом якого був понад 30 років. Цей факультет став прообразом навчальних закладів подібного типу в СРСР.
   У 1919-1923 рр. - голова Науково-технічного комітету петроградської промисловості.
   У 1920-ті роки Абрам Йоффе основні зусилля спрямовує на вивчення механічних та електронних властивостей твердого тіла.
   У 1921 році став директором Фізико-технічного інституту, організованого на основі створеного раніше відділу, згодом інститут отримав ім'я А. Ф. Йоффе і під таким "брендом" відомий в світі і сьогодні.
   У 1922 році Абрам Йоффе пояснив реальну міцність кристалів.
   У 1924-1930 рр. - голова Всеросійської асоціації фізиків.
   У 1928 році одружився вдруге - на колишньої своєї студентці Ганні Єчеїстовій, з якою прожив до кінця своїх днів.
   У 1932 заснував в Ленінграді Агрофізичний інститут, який очолював до 1960 року.
   У 1934 році в Ленінграді був створений Будинок вчених, одним з ініціаторів якого виступив А. Йоффе.
   З середини 1930-х рр. А. Йоффе відстоював (в тому числі і перед керівництвом країни) необхідність інтенсивних досліджень ядерних реакцій. У ЛФТІ для цієї мети була створена лабораторія, на чолі якої він поставив І. В. Курчатова.
   На початку Другої світової війни призначений головою Комісії з питань устаткування.
   У 1942 році призначений головою Військової і Військово-інженерної комісії при Ленінградському міськкомі партії.
   У вересні 1942 року за розпорядженням Державного Комітету Оборони СРСР на базі створеної Йоффе лабораторії досліджень ядерних реакцій (в той час перебувала в евакуації в Казані), була створена Лабораторія № 2 Академії наук СРСР. Це стало запуском радянської атомної програми.
   У цьому ж році за дослідження в області напівпровідників А. Йоффе був удостоєний Сталінської премії.
   У 1944 році від імені Йоффе В. Молотову направлено лист чотирьох академіків, який ініціював вирішення питання протистояння між "академічною" та "університетською" фізикою на фізичному факультету МГУ.
   У 1945 році Йоффе включений до складу Технічної ради Спеціального комітету, де планував науково-дослідні роботи свого інституту, займався питаннями передачі для інституту площ заводу № 130 Наркомелектропрома.
   З 1942 по 1945 рік Абрам Йоффе обіймає посаду віце-президента Академії наук СРСР.
   У грудні 1950, під час кампанії по "боротьбі з космополітизмом", Йоффе був знятий з поста директора і виведений зі складу Вченої ради Фізико-технічного інституту.
   У 1952 році очолив лабораторію напівпровідників АН СРСР, на основі якої у 1954 р. організований Інститут напівпровідників АН СРСР.
А   брам Федорович Йоффе помер в своєму робочому кабінеті 14 жовтня 1960 року в результаті серцевого нападу. Він не дожив до 80-річчя всього два тижні.
   Похований видатний український учений на Літераторських містках Волкова кладовища Санкт-Петербурга.
   1. Абрам Федорович Йоффе  здійснив ряд найважливіших наукових відкриттів, організував наукову школу, яка подарувала світові цілу плеяду геніальних учених, серед яких П. Капіца, І. Курчатов, Ю. Харитон, М. Бронштейн, Л. Ландау, Я. Френкель, Б. Константинов, Г. Абдуллаєв і ін. Деякі з них ставали лауреатами Нобелівської премії.
   2. Стояв біля витоків радянської атомної програми - єдиного досягнення СРСР, в якому він був на рівних з США аж до розвалу у 1991 році. Він зробив безліч фундаментальних відкриттів, провів величезну кількість досліджень, в тому числі в сфері електроніки, завдяки яким вітчизняна фізика зайняла лідируючі позиції в світі.
   3. Він був засновником першого в світі інженерно-фізичного факультету, творцем і президентом фізико-технічного відділу Державного рентгенологічного та радіологічного інституту, на основі якого створено Фізико-технічний інститут, що сьогодні носить ім'я А. Йоффе. Потім за його ініціативою такі ж інститути були створені в Харкові, Дніпропетровську, Свердловську та Томську, в Самарканді з'явився Середньоазіатський геліотехнічний інститут... У 1920-і роки в очолюваний Йоффе фізико-технічний інститут приїздили кращі вчені світу, в тому числі Альберт Ейнштейн, Нільс Бор, Фредерік Жоліо-Кюрі...
   4. Створив і очолив Лабораторію напівпровідників, на основі якої у 1954 р. організований Інститут напівпровідників АН СРСР. Це було воістину революційним проривом у світовій науці - роботи геніального українця з вивчення властивостей напівпровідникових матеріалів. Вчений першим в світі відкрив випрямляючу властивість переходу метал-діелектрик, яку пізніше пояснив за допомогою теорії тунельного ефекту, він же першим припустив можливість перетворення світла в електричний струм і ін.
   5. Абрам Йоффе - вчений, чиє ім'я ставлять в один ряд з Ейнштейном, з яким він познайомився у 1907 р. Він був членом Американської, Берлінської та Геттінгенської академій наук, почесним членом Академії наук Німеччини "Леопольдіна" і італійської Академії наук, почесним доктором Каліфорнійського університету, Сорбонни, університетів Граца, Бухареста та Мюнхена, почесним членом Британського, Французького, Китайського фізичних товариств.


   21 жовтня – 360 років від дня народження (1660 - 1743), німецького хіміка, засновника Медико-хірургічної колегії для підготовки військових лікарів, основоположника  теорії флогістону, що сприяла розумінню особливостей металургійних процесів.
   Німецький лікар і хімік, творець теорії флогістону Георг Ернст Шталь народився 21 жовтня 1660 (за іншими даними - 1659 г.) в Ансбаху. У 1673-1679 рр. він вивчав медицину і хімію в Йенском університеті, після закінчення якого став там же приват-доцентом, а потім професором медицини. Із 1687 року - придворний лікар герцога Заксен-Веймарського Йоганна Ернста. У 1694 р Шталь був обраний професором медицини тільки що відкрився університету в Галле. Там він викладав основи медицини і працював в клініці, проводив великі теоретичні і експериментальні дослідження в області хімії. У 1715 р Шталь був запрошений до Берліна на посаду придворного лікаря прусського короля Фрідріха Вільгельма I. У Берліні він став президентом Медичної колегії - вищої медичної установи Пруссії.Завдяки його зусиллям в Берліні була заснована Медико-хірургічна колегія для підготовки військових лікарів.
   В історію хімії Шталь увійшов як автор теорії флогістону (від грец. Φλογιστοζ , горючий). Сам термін зустрічається ще у Аристотеля , а потім у ряду лікарів і хіміків Середньовіччя, але перший начерк вчення про один з «почав» макрокосму, горючої «жирної землі», дав попередник Шталя І. І. Бехер. Відповідно до теорії Шталя, всі горючі тіла (в т.ч. метали) містять загальне початок - флогістон, який втрачається при випалюванні металів і горінні тел. Метали при цьому перетворюються в окалини, а тіла - в «вапна». Якщо ці «дефлогістрованим» освіти прожарити з вугіллям, багатим флогистоном, то вони повернуть свій флогистон і знову стануть металами. Далі, по Шталю, флогистон виділяється при горінні у повітря, звідки «сприймається» рослинами і від них переходить до тварин. Тут він бере участь в процесах дихання, бродіння, гниття.
   Таким чином, Шталь вважав метали складними тілами (окалина + флогистон), а окалини (оксиди в сучасному розумінні) - простими. Теорія флогістону стала першою узагальнюючою науковою концепцією, що допомагає не тільки пояснити багато спостереження, а й іноді робити відкриття (наприклад, ідея флогистона використовувалася Т. Є. Ловіц , який відкрив адсорбцію вугіллям розчинених речовин).
   Теорія флогістону панувала до 1770-х років, і пошуки цієї речовини привели до встановлення безлічі нових фактів і відкриття нових речовин. Виходячи з теоретичних положень теорії, виявилося можливим зрозуміти особливості металургійних процесів і поліпшити якість виплавлюваних металів. Флогістону теорія Шталя стала першою теорією наукової хімії, завдяки якій хімія звільнилася від алхімії. Експериментальні факти, отримані в період панування ідей флогистона, допомогли А. Л. Лавуазьє ототожнити отриманий Дж. Прістлі кисень з реальним антиподом флогистона і створити кисневу теорію горіння .


   25 жовтня - 80 років від дня народження видатного вченого  в галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень, академіка НАН України, президента Української астрономічної асоціації
   Народився 25 жовтня 1940 року в с. Данильче Рогатинського району Івано-Франківської області. 1960 року закінчив Львівський політехнічний інститут, а в 1960 – 1962 рр. працював астрономом-спостерігачем у Полтавській гравіметричній обсерваторії АН УРСР.
   Після закінчення у 1965 році аспірантури Головної астрономічної обсерваторії НАН України (ГАО) Ярослав Яцків працював у цій обсерваторії (з 1975 – на посаді директора).
   1976 року – доктор фізико-математичних наук, 1985 року – академік НАН України. 1991 року Я. С. Яцків ініціював створення Української астрономічної асоціації (УАА) і є її незмінним Президентом. Голова Державної комісії єдиного часу і еталонних частот, член Ради з питань науково-технічної політики при Президентові України (1996). Член Президії НАН України (1998). Голова науково-видавничої ради НАН України (2002). Перший заступник міністра Міністерства освіти і науки України (2000-2001). Директор-організатор Інституту енциклопедичних досліджень НАН України (2005). Голова Експертної ради НАН України з питань науково-технічної експертизи інноваційних проектів технологічних парків, представник України в Адміністративній раді УНТЦ (з 2006). Голова Піклувальної ради Стипендійної програми Фонду Віктора Пінчука «Завтра. UA» (з 2006 року).
   Основні наукові праці Ярослава Яцківа присвячені вивченню особливостей обертання Землі, космічній геодинаміці та фундаментальній астрометрії. Автор понад 200 науково-популярних праць та низки монографій. Під керівництвом ученого Головна астрономічна обсерваторія НАН України набула широкого міжнародного визнання, стала однією з найбільших в Європі.
   Я. С. Яцків — засновник і головний редактор журналу «Кинематика и физика небесных тел» (виходить з 1985 р.), заступник головного редактора журналу «Космічна наука і технологія» (з 1995 р.), заступник головного редактора журналу «Наука та інновації» (з 2005 р.), головний редактор науково-популярного журналу «Світогляд» (з 2006 року).
   Я.С. Яцків — Голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України (з 1990 р.), яка сприяє зміцненню міжнародних зв’язків учених України з колегами інших країн. Популярними стали засідання дискусійного клубу «Елітарна Світлиця» під головуванням ученого, які з 1996 року щомісячно проводить Комітет у Будинку вчителя (м.Київ).
   Як член Президії НАН України Я. С. Яцків відповідає за вирішення низки питань: видавничої діяльності, розвитку поліграфічної бази НАН України; координації діяльності наукових установ НАН України та їх участі у виконанні міжнародних програм та проектів у галузі космічних досліджень; здійснює загальне керівництво видавництвом «Наукова думка» НАН України та Видавничим домом «Академперіодика» НАН України; відповідає за зв’язки НАН України з Державним космічним агентством України.
   Громадський діяч, член Конгресу Української інтелігенції, Української Всесвітньої координаційної ради, член Ради конкурентоспроможності України. З 2005 року – президент Міжнародної асоціації україністів (МАУ), під керівництвом якого виконуються основні завдання асоціації: сприяння відновленню та розвитковіукраїнознавстваа, збереження пам’яток історії та культури, поширення знань про культурні надбання і наукові здобутки українського народу, проведення українознавчих наукових форумів, координація діяльності національних асоціацій в різних країнах світу.
   Нагороди: державна премія України в галузі науки і техніки (1983); Державна премія СРСР (1986); лауреат багатьох наукових премій, серед яких Фундація доктора Дем’яніва, премія імені Олекси Гірника (2005), «За мир і свободу України», премія НАН України імені Є. П. Федорова. Також нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів, лауреат республіканської премії імені М. Островського. За дослідження зміни орієнтації земної осі у тілі Землі та просторі у 2003 році був відзначений міжнародною премією Євросоюзу імені Рене Декарта (єдиний в Україні лауреат цієї премії).



   31 жовтня – 205 років від дня народження (1815 - 1897), німецького математика, автора відкриттів у математичному аналізі, теорії аналітичних функцій, варіаційному численні, диферекнційній геометрії та лінійній алгебрі
   Карл Теодор Вільгельм Вейерштрасс - видатний німецький математик, "батько" сучасного математичного аналізу. Він заклав основи сучасної загальної теорії функцій, комплексного змінного і почав їх систематичну розробку. Йому належать і важливі результати в варіаційному численні, яке увійшло в сучасні університетські курси.
   Вейерштрасс Карл Теодор Вільгельм народився 31 жовтня 1815 року в родині Остенфельда Вільгельма Вейерштрасса - секретаря бургомістра містечка Вестфалії. У дитинстві Карл цікавився лірикою, прагнув вивчати музику, але у нього був поганий слух. Уже в гімнастичні роки він захоплювався математикою. Понад шкільну програму вивчив інтегральне числення, геометричні роботи Я. Штейнера.
   Математика допомагала вносити свій вклад в сімейний бюджет: з 15 років він почав вести прибутково-видаткові книги у одній з торговок шинкою і маслом.
   Карл закінчив гімназію і, підкоряючись волі батька, поступив на юридичний факультет Боннського університету, хоча він сам вважав за краще вивчення математики. Вивчення юридичних наук було нудним для Вейерштрасса, тому він незабаром перестав ходити на лекції і почав самостійно вивчати математичні роботи.
   Карлу Вейерштрасу попалася короткий запис лекцій з теорії еліптичних функцій Х.Гудермана. Через 4 роки після початку навчання, не подаючи заяви про допуск до іспитів, без свідоцтва про закінчення університету Карл покинув Бонн і з'явився в батьківському домі. Продовжити подальше навчання не дозволяло матеріальне становище сім'ї.
   Карлу порадили підготуватися до здачі іспитів на звання вчителя. У 1839 р він зарахований в Мюнстерського академію, де слухав лекції тільки Гудерман.    Після здачі письмових іспитів відбулися усні і пробні лекції в різних старших класах гімназії. Після блискуче зданих іспитів 25-річний Вейерштрасс отримав право викладання в гімназіях.
   У католицькій прогімназії невеликого містечка Дрейч-Крон Карл Вейерштрасс отримав посаду штатного вчителя. Крім математики доводилося викладати фізику, ботаніку, географію, історію, німецьку мову, чистописання і гімнастику. Восени 1848р. його перевели в гімназію Браунсберге.
   Навчальне навантаження була великою, і науковими дослідженнями Вейерштрасс займався ночами. У центрі його досліджень була теорія абелевих функцій. Постійні розумові перевантаження призвели до того, що Вейерштрасс в 1850р. серйозно захворів.
   Відпочиваючи, Вейерштрасс підготував статтю "До теорії абелевих функцій". Вона була визнана найкращою роботою в цій області. Філософський факультет Кенігсберзького університету присудила Вейерштрасу 31 березня 1854р. ступінь почесного доктора без захисту дисертації. Ім'я Вейерштрасса ставало все більш популярним.
   14 червня Вейерштрасса затвердили професором Промислового інституту в Берліні. Нарешті, Вейерштрасс отримав можливість користуватися хорошою математичної бібліотекою і спілкуватися з людьми, захопленими наукою.
   11 листопада 1856р. Вейєрштрасса призначили на посаду екстраординарного професора. У 1861р. обрали членом Баварської академії наук. 16 грудня 1861р. під час лекції у нього був такий сильний напад запаморочення, що він був змушений перервати її. Більше ніколи Вейерштрасс не міг читати лекції, стоячи біля дошки. Він читав їх сидячи, а хто небудь з хороших студентів писав на дошці.
   У 1868р. Вейєрштрасса обрали членом-кореспондентом Паризької академії наук. У 1870р. у 55-річного Вейерштрасса з'явилася учениця з Росії - двадцятирічна С.В. Ковалевська. У 1873р. Вейєрштрасса обрали ректором університету. Він продовжував керувати роботою Ковалевської, яку вона готувала для отримання звання доктора.
   В 1874г. Вейєрштрасса представили до особливого ордену за "Заслуги в галузі науки і мистецтв". В1881г. його обрали членом Лондонського королівського товариства. В кінці 1886р. Паризька академія оголосила конкурс на премію Бордена, яка в 1888р. буде присуджена тому, хто вдосконалює в якомусь важливому пункті теорію руху твердого тіла. У конкурсі вирішила взяти участь Софія Василівна. Вона досліджувала завдання про обертання твердого тіла близько нерухомої точки. У грудні 1888р. комісія одностайно присудила премію Ковалевської. Її перемога дуже обрадувала Вейерштрасса.
   Лекції та наукові статті Вейерштрасса присвячені математичному аналізу, теорії аналітичних функцій, варіаційного числення, диференціальної геометрії і лінійної алгебри. Велике значення для математики має розроблялася Вейерштрассом система логічного обгрунтування математичного аналізу, заснована на збудованій ним теорії дійсних чисел.
   Значні результати Вейерштрасса в області математичного аналізу: систематичне використання понять верхньої і нижньої граней числових множин, вчення про граничні точках, суворе обгрунтування властивостей безперервних функцій, побудова прикладу неперервної функції, ніде не має похідної, доказ теореми про можливість розкладання будь-якої неперервної на відрізку функції в рівномірно сходиться ряд многочленів.
   Іменем Вейерштрасса названі апроксимаційних теорема, ознака рівномірної збіжності, функція; є також функція Вейєрштрасса - Стоуна . Значне місце в роботах Вейерштрасса займає теорія аналітичних функцій.
   1889 був дуже важким. У лютому Вейерштрасс сильно захворів, тільки лежачи він не відчував нездужання. 10 лютого 1891р. у віці 41 року С.В. Ковалевська померла. Вейерштрасс був так вражений звісткою про смерть своєї учениці, що рідні стали турбуватися за його життя. Серед вінків, покладених на труну Ковалевської, був вінок з білих лілій з коротким написом "Соні від Вейерштрасса".
   У період 1892-1896гг. Вейерштрасс займався виданням своїх праць. На початку 1897р. він захворів на грип, який перейшов в запалення легенів. 19 лютого 1897р. Карл Вейерштрасс помер.
   У його честь був названий кратер Weierstrass на Місяці. Ім'я Вейерштрасса носить математичний інститут WIAS в Берліні .





   31 жовтня – 185 років від дня народження (1895 - 1917), німецького хіміка, лауреата Нобелівської премії (1905) 
   Народився 31 жовтня 1835 в Берліні, старшим з п'яти дітей Йоганна Якоба фон Байєра і Євгенії Хітціг. Батько - генерал прусської армії, автор робіт з географії, який очолив згодом загальноєвропейську геодезичну службу. Мати - дочка відомого юриста та історика Юліуса Едуарда Хітціга. У будинку Байєр збиралися відомі люди, наприклад, письменник Ернст Теодор Амадей Гофман .
   У Байєра рано проявився інтерес до хімії, а в 12-річному віці він зробив перше хімічне відкриття. Це була нова подвійна сіль - карбонат міді і натрію. Закінчивши гімназію, він в 1853 вступив до Берлінського університету, де протягом двох років займався вивченням математики та фізики.
   Після року служби в армії став студентом Гейдельберзького університету і приступив до вивчення хімії під керівництвом Роберта Вільгельма Бунзена , який відкрив раніше разом Густавом Робертом Кірхгофа спектральний аналіз. У Гейдельберзі Байер зосередив свою увагу на фізичній хімії, але після опублікування в 1857 статті про хлорметане захопився органічною хімією і став працювати в приватній лабораторії Фрідріха Августа Кекуле і провів роботу з дослідження органічних сполук миш'яку, за яку йому був присуджений докторський ступінь.
   З 1858 протягом двох років він разом з Кекуле працював в Гентському університеті в Бельгії, а потім повернувся в Берлін, де читав лекції з хімії в берлінській Вищій технічній школі. Під впливом Кекуле Байєр спочатку досліджував сечову кислоту, а потім, починаючи з 1865, вивчав будову індиго. Індиго було цінним синім барвником, структура якого була невідомою.
   Переїхавши до Страсбурга (1872) і зайнявши місце професора хімії в Страсбурзькому університеті, Байєр приступив до вивчення інших барвників і виділив фенолфталеин і еозин.
   У 1875 Байєр зайняв посаду професора хімії в Мюнхенському університеті. Тут протягом більш ніж чотирьох десятиліть він був центром тяжіння безлічі обдарованих студентів. Його лабораторія стала Меккою хіміків-органіків. Він створив власну наукову школу з багатьох десятків учнів. «Я кидаю людей в море, і нехай випливає, хто як може» - так сам Байєр характеризував свій метод навчання.
   Застосований Байєром спосіб відновлення індиго дозволив провести його структурний аналіз. Вивчаючи інший процес - окислення ізатину, Байер в 1883 зумів синтезувати індиго. Він не був, проте першим. У 1875 Марцелл Ненцкий отримав індиго окисленням індолу озоном і в 1900 році Байєр визнав його пріоритет.
   У 1882 Байєр оголосив про результати своїх досліджень індиго і запропонував його формулу. Ця формула викликала глузування хіміків. Так, відомий органік Адольф Вільгельм Герман Кольбе, познайомившись з нею, назвав її «парасолькою без ручки» і «баштового сходами», проте вже в 1883 Байєр запропонував правильну формулу. У 1900, в статті, присвяченій історії синтезу індиго, він сказав: «Нарешті-то у мене в руках основна речовина для синтезу індиго, і я відчуваю таку ж радість, яку, ймовірно, відчував Еміль Фішер, коли після 15 років роботи синтезував пурин - вихідна речовина для отримання сечової кислоти ». Після досліджень Байєра індиго стало продуктом промислового виробництва.
   Вивчення барвників привело Байера до дослідження структури вуглеводнів і їх похідних. По-перше, він встановив, що в молекулі бензолу, найважливішого представника класу ароматичних вуглеводнів, всі атоми вуглецю рівноцінні. На підставі цього він спільно з англійським хіміком Генрі Едуардом Армстронгом запропонував центрическую формулу бензолу, яка була згодом відкинута, але зіграла в той період певну роль у розвитку структурних уявлень.
   По-друге, він вивчав будову насичених аналогів бензолу і насичених похідних з іншими розмірами кільця. Для них він, з одного боку, сформулював стереохимическую теорію напруги, що спирається на уявлення Вант-Гоффа (Нобелівська премія, 1901) і Жозефа Ашиля Ле Беля про Тетраедрічеськая будову атома вуглецю. Він стверджував, що через розміри кільця молекула може знаходитися під напругою і що ця напруга визначає не тільки форму молекули, але також і її стабільність. З іншого боку, він вперше виявив явище геометричній ізомерії - цис, транс-изомерию. Це явище було перенесено і на інший клас вуглеводнів - на ненасичені вуглеводні, в молекулах яких атоми вуглецю утворюють подвійну зв'язок.
   У 1885 в день 50-річчя Байера в знак визнання заслуг йому був наданий спадковий титул, що дав право ставити перед прізвищем частку «фон».
   У 1905 Байєру було присуджено Нобелівську премію «за внесок в розвиток органічної та промислової хімії роботами по барвним речовин і гідроароматичних з'єднанням». Оскільки в цей час він був хворий і не міг особисто бути присутнім на церемонії вручення премії, вона була передана через німецького посла.
   Байєр продовжив дослідження в галузі молекулярної структури. Його роботи з кисневим сполукам привели до висновку про подібність оксоніевих і амонієвих похідних. Він також займався вивченням зв'язку між молекулярною структурою і оптичними властивостями речовин, зокрема кольором.
   Аж до свого виходу у відставку Байер продовжував із захопленням займатися дослідницькою діяльністю. Користувався глибокою повагою за своє мистецтво експериментатора і допитливий розум. Отримував багато вигідних пропозицій від хімічних фірм, але завжди від них відмовлявся.
   Помер в своєму заміському будинку на Штарнберзького озері, недалеко від Мюнхена, 20 серпня 1917.