Єген Оскарович Патон
4 березня – 150 років
від дня народження
(1870 - 1953)
УКРАЇНСЬКИЙ АКАДЕМІК, КОТРИЙ НАВЧИВ СВІТ БУДУВАТИ СУЦІЛЬНОЗВАРНІ МОСТИ
Засновник і керівник Інституту електрозварювання АН УРСР (нині – Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона НАН України), основоположник науково-інженерної школи в галузі електрозварювання металів та електротехнології
Євген Оскарович Патон — видатний вчений, який мав блискучий
інженерний талант. Саме він створив унікальну українську школу мостобудування,
перетворивши цю непросту справу не тільки в складну науку, а й в справжнє
мистецтво. Він все своє життя присвятив дуже потрібній і благородній праці —
будівництву мостів. Найбільш відоме творіння Євгена Оскаровича носить його ім'я
— це знаменитий міст Патона в Києві. Створений ним Інститут електрозварювання
вніс серйозний вклад в розвиток безлічі галузей української промисловості, а
ціла плеяда учнів Євгена Патона з успіхом продовжила його справу як в Україні,
так і в інших країнах.
Головні заслуги Євгена Патона
Євген Оскарович народився в сім'ї дипломата, проте з юних років його цікавили точні науки, механіка, техніка і все, що з цим пов'язано. Однак найбільше його приваблювало конструювання. Згодом Є. Патон так згадував про свій вибір: «Мене приваблюють не самі по собі точні науки, а можливість їх практичного застосування. Абстрактні числа і формули не для мене. Інша справа — побачити, як ці формули і ряди цифр втілюються в будівельних конструкціях». Він точно знав, що хоче стати тільки інженером, і тому після закінчення гімназії в німецькому Штутгарті відразу ж вступив на інженерне відділення Дрезденського політехнічного інституту. Уже на старших курсах Євгену довіряли дуже відповідальні проекти, а також залучали до викладання. Втім, вже тоді здатний студент точно знав, чого він бажає: «У Росії, на моїй батьківщині, зараз йде величезне будівництво залізниць. Погляньте на карту. Тисячі великих і малих річок! На той час, як я закінчу інститут, кожен освічений мостовик у нас в Росії буде дуже потрібною людиною». Після закінчення навчання молодого інженера запрошували працювати в найвідоміші компанії Німеччини, але він вважав за краще повернутися додому, в Російську імперію.
Однак в Росії людині з європейською освітою сказали, що для роботи в системі державного транспорту необхідний диплом вітчизняного навчального закладу (іноземні дипломи про вищу освіту в Росії тоді не визнавалися). Заради отримання заповітного документа Євгену Патону довелося терміново вступати одразу на п'ятий курс Петербурзького інституту шляхів сполучення. За один рік, щоб покрити академічну різницю, він здав 12 іспитів і підготував цілих п'ять курсових проектів. На завершення курсу Євген Оскарович захистив абсолютно новий дипломний проект по методиці розрахунку ферм на рухомі навантаження за допомогою ліній впливу.
Закінчивши Петербурзький інститут і маючи на руках два дипломи, Патон поступив на службу в технічний відділ служби шляхів Миколаївської залізниці. Це була одна з головних магістралей країни, пізніше її назвали Московсько — Ярославсько — Архангельською. Молодому інженеру було доручено проектувати мости і металеві перекриття. На цьому місці Патон працював майже 10 років і за цей час встиг прекрасно себе зарекомендувати. Правда, в талановитому інженері ніколи не згасала педагогічна іскра, він завжди тягнувся до викладання і прагнув ділитися накопиченими знаннями та вміннями. Весь цей час Патон читав в Московському інженерному училищі курс проектування мостів, видав двотомник «Залізні мости» і навіть отримав професорське звання.
У 1904 році ректор Київського політехнічного інституту Зворикін запросив 34-річного Євгена Оскаровича очолити кафедру мостів. У Києві Патон взявся за справу з усім властивим йому ентузіазмом і докладністю. Перш за все він навів порядок в навчальних справах, в практиці прийому іспитів і виставлення заліків. Євген Оскарович покінчив з прикрою практикою так званого умоглядного викладання, обладнавши навчальні аудиторії необхідною кількістю наочного матеріалу. Майбутні інженери повинні були знати, як виглядає не тільки міст, але й всі його деталі, вони зобов'язані були вміти його сконструювати хоча б в мініатюрі.
За роки роботи в Київському політехнічному Євген Патон встиг дуже багато: за його проектами були побудовані мости в Тифлісі (Тбілісі), два мости через річку Рось, пішохідний міст через Петровську алею (більш відомий як «міст закоханих»). Вийшли третій і четвертий томи його фундаментальної праці «Залізні мости», а також окрема не менше серйозна робота «Дерев'яні мости». Підраховано, що в дореволюційний період своєї роботи в КПІ Євген Оскарович видавав в середньому по одній книзі в рік. У 1917 році з-під його пера вийшло цілих два підручника, один атлас креслень і дев'ять наукових статей.
У роки Першої світової Євген Оскарович тісно співпрацює з військовим відомством. За його проектом російська армія для форсування річок використовувала розбірні шосейні і залізничні мости, названі в армії «мости Патона». У 1918 році вийшла в світ одна з найбільш відомих робіт великого конструктора «Відновлення мостів». Під час громадянської війни в Україні Є. Патон не покинув Києва, переживши в ньому численні переходи української столиці з рук в руки. Навіть розстріл однією з протиборчих сторін його рідного брата разом з сім'єю не змусив Євгена Оскаровича емігрувати за кордон. У 1920 р. ним була організована Київська мостовипробовувальна станція, де студенти активно залучалися до практичної роботи. У 1922-24 роках Патон розробив проект відновлення ланцюгового моста імені Євгенії Бош у Києві. У 1929 р. кілька навчальних закладів Києва висунули професора КПІ Є. Патона в члени Всеукраїнської Академії наук.
Всього з 1896 по 1929 рік Євген Оскарович створив 35 проектів мостів. Він, по суті, заснував вітчизняну школу мостобудування, в основу якої лягли: доцільне проектування, здешевлення проектів і будівництва за рахунок новацій в області конструктивних форм і економічності використання металу.
Піонер електричного зварювання металу
У 1929 році відбувся дуже важливий поворот у науковій діяльності Євгена Патона. Він з небувалим ентузіазмом захопився проблемами електричного зварювання металів. Ця нова галузь науки і техніки тільки починає розвиватися, але 60-річного академіка абсолютно не лякала перспектива освоєння малознайомої для нього сфери. Звичайно, електрозварювання в ті роки приваблювало багато інженерних умів, оскільки розпочата індустріалізація вимагала будівництва нових об'єктів в гігантських масштабах, до того ж вона виявила всі недоліки клепки металів, яку застосовували раніше. На Заході вже давно перейшли до зварювання, а в СРСР ця галузь все ще не була розроблена на належному рівні. Є. Патон розробив комплексну програму вирішення проблем зварювального виробництва.Оскільки в радянських навчальних закладах зварювальників не навчали, Патон організував у Київському політехнічному інституті окрему кафедру зварювання. Ще він очолив зварювальну лабораторію та Електрозварювальний комітет у Києві. У 1934 р. лабораторія Патона стала першим в світі спеціалізованим науково-дослідним інститутом зварювання. Євгеном Оскаровичем було сформульовано і реалізовано положення про те, що НДІ технічного профілю повинен, крім власне наукових підрозділів, включати в себе і конструкторське бюро з експериментальними майстернями.
На початку 1930-х років вийшли перші монографії Є. Патона, в яких узагальнювались основні принципи розрахунку і проектування зварювальних конструкцій. У 1932 році під керівництвом іменитого академіка була розроблена автоматична зварювальна головка для зварювання відкритою дугою. У 1934 році на базі своєї лабораторії і комітету Євген Патон організував перший в світі Інститут електрозварювання Академії наук УРСР. Вчений також став автором поточного методу зварювальних робіт, технології зварювальних робіт особливої складності і в особливих умовах, розробником промислової потокової лінії. Навіть у 70-річному віці Євген Патон зумів відкрити секрет і освоїти методи електрозварювання під флюсом. Робота інституту була найтіснішим чином пов'язана з виробництвом. Всі новітні розробки відразу ж втілювалися в життя.
Дніпропетровський завод металоконструкцій був першим підприємством, де автоматичне зварювання під флюсом використовувалося для випуску планової продукції — балок для суцільнозварних мостів. Так дві справи життя Євгена Патона — електрозварювання і мостобудування — з'єдналися в одне ціле.
З початком Великої Вітчизняної війни інститут Патона був евакуйований до Нижнього Тагілу. Там на «Уралвагонзаводі» Інститут електрозварювання став тісно співпрацювати з Танковим заводом ім. Комінтерну, який прибув з Харкова.Саме тоді патонівці вперше в світовій практиці розробили технологію автоматичного зварювання броні. Міцність «швів Патона» у багато разів перевершувала міцність зварювальних швів будь-якого зарубіжного танка. Навіть при попаданні снаряда, коли броня руйнувалася, шви витримували і не покривалися тріщинами. За це досягнення Євген Оскарович став першим академіком Академії наук УРСР, нагородженим званням Героя Соціалістичної Праці.
Застосування автоматичного зварювання під флюсом для виготовлення танків збільшило продуктивність праці в 5 разів, а виробництво авіабомб стало повністю потоковим. Німці до кінця війни так і не змогли створити нічого подібного, а у США зварювання під флюсом освоїли лише у 1944 році.
Після повернення з евакуації до Києва Євген Оскарович продовжував очолювати Інститут електрозварювання. У вересні 1952 року успішно завершилися роботи зі спорудження пятипрогінного цільнозварного автодорожнього моста через протоку річки Німан. У 1950-53 роках Патон керував проектуванням і будівництвом першого суцільнометалевого 1542-метрового моста через Дніпро, створеного без єдиної заклепки.
Всього за проектами академіка Патона було споруджено понад 50 клепаних і 100 зварних металевих мостів, більшість з яких служить людям і до наших днів.
Цікаві факти про Євгена Патона
Радянське керівництво платило величезні гроші за необхідні для індустріалізації технології, які доводилося купувати на Заході. Наприклад, за винайдений у США метод електрозварювання під флюсом Москва вже була готова заплатити гігантські на той момент гроші — 8 мільйонів доларів. Однак академік Патон порадив не поспішати платити за те, до чого можна і самим додуматися. І дійсно, дуже скоро в його інституті освоїли цей спосіб електрозварювання;
останнє творіння академіка після його смерті було названо ім'ям Патона. Міст і досі є унікальною спорудою. Довжина його склала 1543 м, складається він з 26 прольотів, ширина проїжджої частини — 21 м; всі балки були змонтовані за допомогою електрозварювання, а при монтажі пролітних блоків зроблено 10 668 швів. Міст Патона був включений Американською академією зварювання в список видатних інженерних споруд;
Євген Патон завжди відрізнявся небувалою пунктуальністю і внутрішньою
дисципліною, чого вимагав і від інших. Під час перебування на посаді керівника
кафедри він міг особисто перевіряти, хто зі студентів запізнився на першу пару,
і був вкрай суворий до порушників, в тому числі і до власного сина.
Сергій Натанович Бернштейн
Народився в родині Н. О.
Бернштейна - доктора медицини, доцента анатомії і фізіології Новоросійського університету
в м Одеса. До закінчення гімназії С. Н. Бернштейн освоїв аналітичну
геометрію, вищу алгебру і основи математичного аналізу в обсязі
університетського курсу. Для здобуття вищої освіти їде в
Париж. Спочатку в 1901-1902 рр. проходить повний курс Паризької вищої
електротехнічної школи і захищає диплом інженера-електрика. Потім для
подальшого вивчення математики надходить на факультет фізико-математичних наук
Паризького університету, який закінчує в 1904 р з науковим ступенем доктора
математичних наук.
Провівши два сезони в Геттінгені (Німеччина), С. Н. Бернштейн в 1905 повертається до Росії. Спочатку жив і працював в Санкт-Петербурзі, де в 1905-1908 рр. викладав математику в приватних середніх школах. У Росії того часу не визнавалися вчені ступені, отримані за кордоном. Довелося здавати магістерські іспити. Тільки після цього зміг в 1907-1908 рр.працювати професором Жіночих політехнічних курсів.
У 1908 р С. Н. Бернштейн переїхав до Харкова, де в 1908-1920 рр. працював професором математики Вищих жіночих курсів Товариства трудящих жінок і в 1913-1919 рр. - професором Комерційного інституту. У 1908-1933 рр. працював також в Харківському університеті - приват-доцент в 1908-1917 рр., доцент в 1917-1920 рр., професор математики в 1920-1933 рр., декан факультету профосвіти в 1921-1922 рр. У 1913 році захистив докторську дисертацію. У 1928-1931 рр. в Харкові був директором організованого ним Харківського науково-дослідного математичного інституту. Брав участь в розробці програм з математики для вищої та середньої школи за дорученням Наркомосу УСРР, виконував інші доручення цього органу з організації вищої математичної освіти і наукової роботи в вузах.
У 1933 р С. Н. Бернштейн переїхав до Ленінграда. У 1933-1941 рр. викладав в Ленінградському індустріальному інституті, в 1934-1941 рр. - в Ленінградському державному університеті - професор кафедри теорії ймовірностей професор кафедри теорії ймовірностей в 1934-1941 рр.
З 1932 р С. Н. Бернштейн до кінця життя працював в ФМІ, в подальшому - в МІАН - керівник наукової групою конструктивної теорії функцій ФМІ в 1932-1934 рр., Завідувач Відділом теорії ймовірностей і математичної статистики в 1937-1939 рр., завідувач Відділом конструктивної теорії функцій в 1947-1957 рр. Після перекладу МІАН в 1934 р з Ленінграда в Москву, в 1935 р переїхав до Москви, де жив і працював до кінця життя.
Основні дослідження С. Н. Бернштейна присвячені теорії диференціальних рівнянь, теорії наближення функцій многочленами і теорії ймовірностей.
Свою наукову діяльність розпочав з вивчення рівнянь з приватними похідними другого порядку еліптичного типу, що грають важливу роль в задачах механіки і фізики.
У 1903 р, вивчаючи такі рівняння, С. Н. Бернштейн встановив, що при деяких досить загальних умовах їх вирішення є аналітичними функціями, тобто представляються статечними рядами. Спираючись на цей факт, виконав цикл робіт, присвячених створенню нових методів вирішення граничних задач для нелінійних рівнянь еліптичного типу. Надалі поширив це дослідження з аналогічним результатом на рівняння з приватними похідними другого порядку гіперболічного типу.
Великий цикл досліджень С. Н. Бернштейн присвятив вивченню наближення функцій многочленами.
Своїми роботами в цій області С. Н. Бернштейн продовжив і розвинув ідеї П. Л. Чебишева, а також заклав основи конструктивної теорії функцій. Значення цих досліджень - в розкритті зв'язків між тим, наскільки добре функція може бути наближена многочленами різних ступенів, і диференціальними властивостями функції (наприклад, наявністю похідних до певного порядку, аналітичність і т.п.). З робіт С. Н. Бернштейна і його учнів в даному напрямку склалася гілка теорії функцій, яку він сам назвав конструктивною теорією функцій.
С. Н. Бернштейн визнаний основоположником (разом з Дж. Джексоном) конструктивної теорії функцій.
Значним напрямком діяльності С. Н. Бернштейна є дослідження в області теорії ймовірностей.
У 1911 р ввів нерівності, що дозволяє замінити ступеневу оцінку ймовірності великих відхилень на експонентну спадну (нерівність Бернштейна).
У 1917 р С. Н. Бернштейн запропонував перше по часу аксіоматична побудова теорії ймовірностей. У теорії ймовірностей йому також належать: дослідження граничних теорем, що продовжує і в деякому відношенні завершальне класичні дослідження А. А. Маркова (старшого) і А. М. Ляпунова; дослідження стохастичних диференціальних рівнянь; розробка застосувань методів теорії ймовірностей до завдань фізики і статистики. Цикл його досліджень в області теорії ймовірностей завершують роботи по застосуванню багатьох отриманих результатів до завдань біології.
Ряд робіт С. Н. Бернштейн присвятив функціонального аналізу і варіаційного числення.
В період Великої Вітчизняної війни в 1942 році під керівництвом С. Н. Бернштейна було розроблено посібник для визначення місцезнаходження кораблів по радіопеленгах. Застосування допомоги в практиці водіння кораблів дозволяло приблизно в 10 разів прискорити штурманські розрахунки.
С. Н. Бернштейн - автор понад 200 наукових публікацій.
С. Н. Бернштейн вніс істотний внесок в розвиток і становлення санкт-петербурзької математичної школи, заснованої П. Л. Чебишевим. Засновник наукових шкіл з теорії диференціальних рівнянь, теорії функцій і теорії ймовірностей.
Лауреат Державної премії СРСР (1942).
Член Німецького союзу математиків (Німеччина) з 1926 р Іноземний член-кореспондент Академії природничих наук (Паризької академії наук) Інституту Франції з 1928 р, іноземний дійсний член з 1945 р Член Французького математичного товариства з 1944 р Почесний доктор Алжирського університету з 1944 р Почесний доктор наук Паризького університету (Сорбонна, Франція) з 1945 р
Удостоєний премії Бельгійської академії наук в 1911 р і премії ім. Бордена Паризької академії наук в 1926 р
Сергій Натанович Бернштейн був вихованцем паризької вищої школи, але як істинний патріот Росії всю свою творчу діяльність присвятив вітчизняній науці. У 10-ті - 20-ті роки XX ст., Коли Росія переживала складний історичний період, невтомною науково-педагогічною діяльністю та особистим творчим прикладом в чималому ступені сприяв збереженню традицій вітчизняного математичного співтовариства. У роки діяльності в Харкові активно брав участь у формуванні інтеграції науки і освіти. Став одним з родоначальників відновлення в країні такої інтеграції.
У найбільш відповідальний період існування Санкт-Петербурзької математичної школи своєю діяльністю підтримав її розвиток і заклав основи становлення школи.
Роль Сергія Натанович Бернштейна в
математиці не обмежується створенням нової гілки теорії функцій -
конструктивної теорії функцій. Своїми працями заклав також основи, що
забезпечили надалі побудова теорії ймовірностей. Був першим математиком,
який демонстрував невідому продуктивність застосування теорії ймовірностей для
розв'язування задач фізики та біології.
Український математик, перший завідувач кафедри математики КПІ, засновник і видавець «Журналу елементарної математики», один із засновників Київського фізико-математичного товариства
Заслужений професор Київського університету,
член-кореспондент Петербурзької академії наук В.П.Єрмаков був запрошений до КПІ
для читання лекцій з математики в 1898 р. Через рік на засіданні Ради КПІ у
доповіді про результати першого року діяльності інституту його директор
В.Л.Кирпичов наголосив на необхідності клопотати перед вищим начальством щодо
призначення В.П.Єрмакова на посаду завідувача математичної кафедри.
Це призначення було дуже вдалим. В.П.Єрмаков у ті часи був найвидатнішим київським математиком – ученим і педагогом. Він закінчив у 1868 р. курс Київського університету і був залишений для підготовки до професорського звання. Навчався за кордоном – у Берліні та Парижі. У 1870 р. відкрив нову ознаку збіжності числових рядів. З 1873 р. працював у Київському університеті доцентом, екстраординарним професором, ординарним професором. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію "Загальна теорія інтегрування лінійних диференціальних рівнянь вищих порядків частинними похідними та ін.", у 1877 р. – докторську "Інтегрування диференціальних рівнянь механіки". У 1879–1881 рр. опублікував лекції з інтегрування диференціальних рівнянь і теорії ймовірностей, а також роботу "Теорія подвійно-періодичних функцій". У 1897 р. видав монографію "Теорія абелевих функцій". В.П.Єрмаков активно займався суспільною діяльністю. Він був одним із засновників Київського математичного товариства і Вищих жіночих курсів, у 1884 р. заснував "Журнал элементарной математики", який через два роки було реорганізовано в "Журнал опытной физики и элементарной математики". На цьому виданні виховувалось не одне покоління українських математиків. У цьому журналі з'явилися перші публікації учня Прилуцької гімназії Георгія Вороного і студента Петербурзького університету Дмитра Граве, які згодом стали відомими математиками.
У КПІ В.П.Єрмаков запровадив викладання таких нових математичних дисциплін, як елементи диференціальної геометрії, теорія диференціальних рівнянь, елементи теорії ймовірностей, наближені обчислення та ін., які є обов'язковими в сучасних математичних курсах. Учений сприяв вивченню в КПІ логарифмічної лінійки – одного з головних обчислювальних інструментів того часу. Якщо в ті часи студенти зазвичай лише слухали лекції з математики, то В.П.Єрмаков запровадив практичні заняття з математичних дисциплін, на яких студенти розв'язували задачі і отримували пояснення зі складних питань курсу. Ці заняття проходили під керівництвом асистентів – згодом відомих учених – І.І.Белянкіна, Г.В.Пфейффера, П.В.Воронця, М.О.Столярова, С.П.Шейнберга, К.Ф.Абрамовського та ін. Форми і методи проведення практичних занять неодноразово обговорювалися на засіданнях комісії з математики. Наголошувалося, що саме на таких заняттях студент мав можливість долучитися до наукової роботи.
У КПІ В.П.Єрмаков проводив дослідження в таких популярних на той час галузях математики, як алгебра, теорія векторів, теорія ймовірностей, варіаційне числення, теорія звичайних диференціальних рівнянь. Крім того, він охоче пропонував теми своїх наукових праць тим, хто бажав їх досліджувати, передаючи їм усі свої результати, матеріали, книжки, і допомагав своїми порадами.
Завдяки В.П.Єрмакову теорія диференціальних рівнянь стала одним із головних напрямів наукової школи КПІ. Ці дослідження продовжив його учень Г.В. Пфейффер, який у 1899–1909 рр. викладав у КПІ, а потім академік АН УРСР М.П.Кравчук – зав. кафедри математики КПІ у 1930–1937 рр.
В.П.Єрмаков одним із перших київських математиків
працював у галузі теорії ймовірностей разом з професором київського
університету М.Є.Ващенком-Захарченком. Він розробив курс лекцій, що базувався
на останніх досягненнях Петербурзької математичної школи, зокрема П.Л.
Чебишева. Розвивав метод найменших квадратів, у 1905 р. видав монографію на цю
тему.
Фредерік Жоліо-Кюрі
19 березня – 120 років
від дня народження (1900 - 1958)
Його ім'ям названа Золота
медаль Світу
Французький фізик, один із засновників Всесвітнього руху прихильників миру, засновник дослідного центру ядерної фізики й хімії та нової лабораторії, директор Національного центру наукових досліджень, лауреат Нобелівської премії
(1935, разом з Ірен Жоліо-Кюрі)
У
Парижі в сім'ї процвітаючого комерсанта Анрі Жоліо 19 березня 1900 народився
шоста дитина - Жан Фредерік Жоліо.
У десять років хлопчика віддали вчитися в школу-інтернат.Через сім років він приїхав поховати батька і залишився в Парижі. Він стає студентом спочатку Школи Лавуазьє, а потім - Вищої школи фізики і прикладної хімії. Останню він закінчив кращим в групі.
Після проходження обов'язкової військової служби Фредерік надходить на посаду асистента Марі Склодовської-Кюрі в Інститут радію Паризького університету. Незабаром одружується з дочкою Марі та П'єра Кюрі - Ірен Кюрі, яка працювала в цьому ж інституті.Цікаво, що тільки через роки після укладення шлюбу подружжя стало носити загальну, що стала згодом відомої всьому світу прізвище - Жоліо-Кюрі. У 1930 році Фредеріку присвоюється лікарське звання, а вже в 1935-му сімейний науковий дует удостоюють Нобелівської премії з хімії «за виконаний синтез нових радіоактивних елементів».
Фредерік продовжує працювати в Інституті радію і створює в паризькому колежі де Франс нову лабораторію, в якому відділи хімії, фізики та біології могли працювати в тісній співпраці.
У період фашистської окупації він перебував в русі Опору. Аж до 1944 року (коли йому самому довелося ховатися) він використовував можливості своєї лабораторії для виготовлення радіоапаратури і вибухових речовин для борців Опору.
Зі звільненням Франції Жоліо-Кюрі стає директором Національного центру наукових досліджень, творцем і першим керівником Комісаріату з атомної енергії Франції. Незважаючи дуже високий авторитет Жоліо-Кюрі, як вченого і адміністратора, його членство в комуністичній партії викликало невдоволення, і в 1950 році Жоліо-Кюрі усувають від керівництва створеним ним Комісаріатом з атомної енергії. Але в цьому ж році його обирають на посаду президента Всесвітньої Ради Миру.
Наукова робота і активна політична діяльність не заважали Фредеріку бути люблячим чоловіком, турботливим батьком двох дітей. У хвилини відпочинку глава сім'ї грав на фортепіано, малював пейзажі. Важким ударом для нього стала смерть Ірен в 1956 році. Він замінив дружину в якості викладача в Сорбонні, директора Інституту радію. Також він контролював будівництво на південь від Парижа нового інституту в Орсе. Але перенесений двома роками раніше вченим вірусний гепатит дало себе знати і 14 серпня 1958 року великий учений помер у Парижі від внутрішнього крововиливу.
Вільгельм Конрад Рентген
27 березня – 175 років
Вільгельм
Конрад Рентген (нім. Вим. Рентген) (27 березня 1845 року - 10 лютого 1923 року)
- видатний німецький фізик, який працював в Вюрцбургском університеті. З 1875 року він є професором в
Хоенхайм, з 1876 року - професор фізики в Страсбурзі, з 1879 року - в Гиссене,
з 1885 року - в Вюрцбурзі, з 1899 року - в Мюнхені. Перший в історії фізики лауреат Нобелівської премії (1901
рік).
Вільгельм Конрад Рентген народився 27 березня 1845 року за Дюсельдорфом, в вестфальському Леннепе (сучасна назва Ремшайд) єдиною дитиною в сім'ї.Батько, Фрідріх Конрад Рентген, був купцем і виробником одягу. Мати, Шарлотта Констанца (в дівоцтві Фровейн), була родом з Амстердама. У березні 1848 роки сім'я переїжджає в Апелдорн (Нідерланди). Першу освіту Вільгельм отримує в приватній школі Мартінуса фон Дорна. З 1861 року він відвідує Утрехтський Технічну школу, однак в 1863 році його відраховують через незгоду видати намалював карикатуру на одного з викладачів.
У 1865 році Рентген намагається вступити в Утрехтський університет, незважаючи на те, що за правилами він не міг бути студентом цього університету. Потім він здає іспити до Федерального політехнічний інститут Цюріха і стає студентом відділення механічної інженерії, після чого в 1869 році випускається зі ступенем доктора філософії.
Однак, зрозумівши, що його більше цікавить фізика, Рентген вирішив перейти вчитися в університет. Після успішного захисту дисертації він приступає до роботи в якості асистента на кафедрі фізики в Цюріху, а потім в Гиссене. У період з 1871 по 1873 рік Вільгельм працював в Вюрцбургском університеті, а потім разом зі своїм професором Августом Адольфом Кундтом перейшов в Страсбурзький університет в 1874 році, в якому пропрацював п'ять років в якості лектора (до 1876 року), а потім - як професор (з 1876 року). Також в 1875 році Вільгельм стає професором Академії Сільського Господарства в Каннінгема (Віттенберг). Вже в 1879 році він був призначений на кафедру фізики в університеті Гиссена, яку згодом очолив. З 1888 року Рентген очолив кафедру фізики в університеті Вюрцбурга, пізніше, в 1894 році, його обирають ректором цього університету. У 1900 році Рентген став керівником кафедри фізики університету Мюнхена - вона стала останнім місцем його роботи. Пізніше, після досягнення передбаченого правилами граничного віку, він передав кафедру Вільгельму Провину, але все одно продовжував працювати до самого кінця життя.
У Вільгельма Рентгена були родичі в США, і він хотів емігрувати, але навіть незважаючи на те, що його прийняли в Колумбійський університет у Нью-Йорку, він залишився в Мюнхені, де і тривала його кар'єра.
Помер 10 лютого 1923 роки від раку і був похований в Гиссене.
8 листопада 1895 року в Вюрцбурзі Вільгельм Конрад Рентген виявив випромінювання, назване пізніше його ім'ям.
"У 1894 році, коли Вільгельм Рентген був обраний ректором Вюрцбургского університету, він приступив до експериментальних досліджень електричного розряду в скляних вакуумних трубках. Увечері 8 листопада 1895 року Рентген, як зазвичай, працював у своїй лабораторії, займаючись вивченням катодних променів. Близько опівночі, відчувши втома, він зібрався йти. Окинувши поглядом лабораторію, погасив світло і хотів було закрити двері, як раптом помітив у темряві якесь світла пляма. Виявляється, світився екран з сінеродістого барію. Чому вінсвітиться? Сонце давно зайшло, електричне світло не міг викликати світіння, катодна трубка виключена, та й, до того ж, закрита чорним чохлом з картону. Рентген ще раз подивився на катодну трубку і дорікнув себе, адже він забув її вимкнути. Намацавши рубильник , вчений вимкнув трубку. Зникло і світіння екрана; включав трубку, знову і знову з'являлося світіння. Значить, світіння викликає катодна трубка! Але яким чином? Адже катодні промені затримуються чохлом, та й повітряний метровий проміжок між трубкою і екраном для них є бр ній. Так почалося народження відкриття.
Оговтавшись від хвилинного подиву, Рентген почав вивчати виявлене явище і нові промені, названі ним ікс-променями. Залишивши футляр на трубці, щоб катодні промені були закриті, він з екраном в руках почав рухатися по лабораторії. Виявилося, що півтора-два метри для цих невідомих променів не перешкода. Вони легко проникають через книгу, скло, станіоль ... А коли рука вченого опинилася на шляху невідомих променів, він побачив на екрані силует її кісток. Фантастично і моторошно! Але це тільки хвилина, бо наступним кроком Рентгена був крок до шафи, де лежали фотопластинки, так як треба було побачене закріпити на знімку. Так почався новий нічний експеримент. Учений виявив, що промені засвічують платівку, що вони не розходяться сферично навколо трубки, а мають певний напрям ...
Вранці знесилений Вільгельм Рентген пішов додому, щоб трохи перепочити, а потім знову почати працювати з невідомими променями.П'ятдесят діб (днів і ночей) були принесені на вівтар небувалого по темпах і глибині дослідження. Були забуті на цей час сім'я,здоров'я, учні та студенти. Він нікого не посвячував в свою роботу до тих пір, поки не розібрався у всьому сам.
Першою людиною, кому Рентген продемонстрував своє відкриття, була його дружина Берта. Саме знімок її пензля, з обручкою на пальці, був прикладений до статті Рентгена "Про новий рід променів", яку він 28 грудня 1895 направив голові Фізико-медичного товариства університету. Стаття була швидко випущена у вигляді окремої брошури, і Вільгельм Рентген розіслав її провідним фізикам Європи.
Єтьєн Безу
31 березня – 290 років від дня народження
(1730 - 1783)
Французький математик, розробник загальних методів розв’язання
алгебраїчних рівнянь, його ім'ям названі деякі рішення в математиці
Другий син П'єра і Елен Безу, Етьєн Безу народився 31 березня 1730
року, в місті Немуро, Франція. Життя його сім'ї було пов'язано з політикою,
його батько і дід служили в якості окружних суддів. Замість того, щоб слідувати
їх прикладу, Безу, на якого в ранньому віці вплинув Леонард Ейлер, вибрав
кар'єру в царині математики.
У віці 28 років, Безу став членом Французької Королівської Академії наук. З 1763 року Безу викладав математику в училищі гардемаринів. П'ять років потому, в 1768 році, почав працювати з кандидатами в артилерійські офіцери. Значна частина його робіт мала практичний характер. Викладання спонукало Безу проводити дослідження. З 1762 року він працював над проблемами алгебраїчних рівнянь.
Багато сучасників захоплювалися Безу, його вмінням просто пояснювати складні питання. Однак знайшлися й такі, що звинувачували його за спрощений підхід до дисципліни. Справді, Безу займався розв’язуванням алгебраїчних рівнянь, пов'язаних з використанням детермінантів, не зупиняючись на теорії методу.
Хоча він провів важливі дослідження в області алгебраїчних рівнянь, Етьєна Безу пам'ятають, перш за все, за його внесок у математичну освіту. Найбільш помітним був шеститомний підручник «Курс математики», який він писав 5 років, з 1764 по 1769 рік, якраз коли працював учителем французьких військових. Викладаючи, Безу був переконаний, що для підготовки артилерійських офіцерів краще відмовитися від теоретичного підходу на користь практичного, і в результаті з’явився дуже зрозумілий підручник. Цей підручник свого часу вплинув на викладання математики по обидві сторони Атлантики.
Також, Етьєн Безу розвинув метод невизначених множників, в елементарній алгебрі його іменем названий спосіб розв’язання систем рівнянь, заснований на цьому методі. Частина праць Безу присвячена зовнішній балістиці.
Основні роботи Етьєна Безу відносяться до вищої алгебри, вони лягли в основу теорії розв’язання алгебраїчних рівнянь. В теорії розв'язання систем лінійних рівнянь він, одночасно з Г. Крамером, сприяв ідеї використання визначників, розвивав теорію винятку невідомих з систем рівнянь вищих ступенів, довів теорему (вперше сформульовану К. Маклореном) про те, що дві криві порядку m і n перетинаються не більше ніж в m·n точках.
Безу помер в 1783 році в Бас-Логес, Франції, за шість років до Французької революції, революції соціальних, наукових та інтелектуальних знань країни. Але його вплив поширився далеко в наступні століття.
