Тимофій Федорович Осиповський

 2 лютого – 255 років

від дня народження (1765 – 1832)

Народився в с. Осипово (тепер Кіровського району Володимирської області). До 1783 року навчався у Володимирській духовній семінарії, після чого, як найкращий з її учнів, був відправлений в Петербурзьку учительську семінарію (згодом — Педагогічний інститут), яку закінчив у 1786 році.

Працював учителем фізики, математики та російської словесності. З 1800 по 1803 р. — професор фізико-математичних наук у Петербурзькому педагогічному інституті.

Осиповський брав активну участь у відкритті Харківського університету. Наприкінці 1802 від імені попечителя графа С. О. Потоцького В. Н. Каразін запропонував йому кафедру чистої математики. У 1807 році Загальні Збори університету присвоїли Т. Ф. Осиповському ступінь доктора. З 1811 по 1820 рік він викладав також на кафедрі прикладної математики. Читав курси математики, механіки, оптики та прикладної астрономії.

Серед його учнів був видатний математик М. В. Остроградський.

Підготовлений Т. Ф. Осиповським підручник математики витримав три видання і користувався великою популярністю. Т. Ф. Осиповський, будучи прихильником філософських поглядів французьких матеріалістів і супротивником філософії І. Канта, одним з перших виступив з  її критикою у своїх публічних промовах «О пространстве и времени» (1807) і «Рассуждении о динамической философии Канта» (1813).

До останніх років його життя відносяться праці, присвячені оптичним явищам, що відбуваються в земній атмосфері. Займався популяризацією науки, перекладацької діяльністю, зокрема, переклав на російську мову «Небесну механіку» Лапласа (залишилася в рукописі) і «Логіку» Кондільяка. Активний член, а потім і голова Філотехнічного товариства, заснованого при Харківському університеті.

З 1813 по 1820 рік. — ректор Харківського університету. У 1819 році затверджений у званні заслуженого професора. Проте, за наполяганням реакційного попечителя З. Я. Карнєєва, був звільнений з посади ординарного професора і ректора.

Надалі переселився до Москви, де й помер 12 (24) червня 1832 року. У 1863 році в Харківському університеті була заснована стипендія імені Т. Ф. Осіповского.

Іван Павлович Пулюй

2 лютого – 175 років від

дня народження (1845 - 1918)

 Серед українських вчених, що сягнули вершин європейської і світової науки, одне з почесних місць належить Іванові Пулюєві. Своєю науковою і технічною діяльністю він заслужив широке міжнародне визнання. Але до недавнього часу залишався майже невідомим в Україні, на рідній Батьківщині, для кращого майбутнього якої невтомно працював поза її межами впродовж усього життя. Пулюй Іван, визначний фізик і електротехнік, винахідник і громадський діяч.Його дослідження стосуються електричних розрядів у газах, молекулярної фізики та електротехніки змінних струмів. Працював над питаннями особливостей катодних променів та променів, які пізніше дістали назву рентгенівських. Автор близько 50 наукових праць українською, німецькою та англійською мовами. Видатний український фізик і електротехнік Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка, належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття. Саме з приходом у НТШ Івана Пулюя та Івана Горбачевського Товариство з науково-просвітницького перетворилося на наукове й набуло світового визнання як перша дієва Українська академія наук.

Біографія

 Іван Пулюй народився 2 лютого 1845, Гримайлів (тепер Гусятинського району Тернопільської області) в глибоко релігійній греко-католицькій родині. В 1864 роцi юнак з вiдзнакою закiнчив Тернопiльську гімназію і для продовження освiти пiшки вирушив до столицi Австро-Угорщини. Через п’ять рокiв він опановує курс богослов’я, а згодом закiнчує i фiлософський факультет Вiденського Унiверситету, який закынчив з выдзнакою. Оночасно відвідує лекції з математики, фізики та астрономії. Своїм творчим кредом у науцi Iван Пулюй обирає дослiдження фiзичних процесiв та явищ. Пізніше він вступив на фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету, де навчався до 1872 року. Був доцентом Віденського університету. В 1874 – 1875 роках Іван Павлович викладав фізику у Військово-морській академії в Фіуме (нині Рієка, Хорватія). У 1875 році Іван Пулюй, як стипендіат австрійського Міністерства освіти, підвищував свої професійні знання під керівництвом професора Августа Кундта в Стразбурзькому університеті. 1875 р. в Страсбурзькому університеті вивчає електротехніку, з відзнакою захищає дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури», у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в’язкості газів за що здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету. Здобувши у Вiднi звання доцента, вчений понад тридцять рокiв (1884-1916) працював професором нiмецького Празького полiтехнiчного iнституту, займав посади декана фiзичного факультету та ректора цього закладу. 1902 р. – перший декан першого в Європі електротехнічного факультету. Цісар Франц-Йосиф іменував Івана Пулюя Радником Двору, нагородив Лицарським Хрестом. В 1884 році Міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Павловичу, як професору експериментальної і технічної фізики, очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи (нині Чеський технічний університет) в Празі, яку він в 1903 році перетворив в першу в Європі кафедру фізики та електротехніки. З 1888 з 1889 и Іван Павлович був ректором цієї школи, а створену ним кафедру очолював протягом 32 років. Крім того І. П. Пулюй був державним радником з електротехніки Чехії і Моравії. В 1916 році йому запропонували посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров’я. Помер у 1918 році в Празі, де й похований. Науковий внесок Після повернення із Страсбурга до Відня доктор Пулюй працює у Віденському університеті на посаді приват-доцента, і, присвячуючи все більше часу проблемам електротехніки, продовжує займатися вивченням явищ в трубках. Успіх приходить досить швидко. Фізик винаходить так звану "лампу Пулюя” – прилад, в якій був встановлений антикатод. Антикатод був вмонтованою в трубку слюдяною пластинкою. Лампа створювала невидиме випромінювання, яке можна було зробити видимим за допомогою барієво-платиново-ціаністого екрану. Результати експериментів з лампою Пулюй публікує в "Віснику Віденської Академії наук” (1880-1882). Прилад виготовлявся в заводських умовах і протягом деякого часу випускався серійно. Багато хто стверджував, що Пулюй подарував декілька екземплярів приладу Рентгену, з яким спілкувався особисто і вів активне листування. На світовій електротехнічній виставці в Парижі (1881 р.) прилад Пулюя був нагороджений срібною медаллю. Також Пулюєм був розроблений прилад для визначення значення механічного еквівалента теплоти. Прилад для визначення значення механічного еквівалента теплоти конструкції І. Пулюя Через три роки в 1884 році на Міжнародній електротехнічній виставці в Штаєрі Іван Пулюй продемонстрував винайдену їм лампу розжарювання нової конструкції. Вдосконалена нитка розжарення дозволяла в декілька разів підвищити термін служби ламп і збільшити їх світловидатність. На цей винахід учений одержав патент. Також їм була запатентована конструкція переносного шахтарського ліхтаря. Вдосконалена І. Пулюєм лампа розжарювання В 1884 році 39-річний доктор наук одружився на своїй студентці Катерині Стозітській. В цьому ж році міністерство освіти Австро-Угорської імперії запропонувало Івану Пулюю очолити створювану кафедру фізики Німецької політехнічного інституту в Празі. Пропозиція була прийнята і наступні тридцять років Іван Павлович Пулюй мешкав в Празі, працюючи в політехнічному інституті на різних посадах, у тому числі і як ректор. Наукова діяльність ученого-фізика мала і велике практичне значення. Величезний внесок він зробив в проектування і будівництво в Австро-Угорщині електростанцій на постійному струмі, а в Празі – першій в Європі електростанції на змінному струмі. Запропоновану їм конструкцію телефонних станцій і абонентних апаратів, зокрема, розподільних трансформаторів успішно застосували багато країн. Крім того, Пулюй очолював розробку схеми будівництва електричного трамвая в Празі. За ці досягнення, а також за успішне створення і керівництво кафедрою Іван Пулюй отримав звання Радника Двору і Рицарський Хрест від імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа. В період роботи в Празі Іваном Пулюєм були написані багато наукових праць: підручники з геометрії, електрики, науково-популярна книга "Непропаща сила”, монографія "Про тертя повітря і електричне свічення матерії”. Результати своїх дослідів з лампою Пулюя вчений опублікував в статті "Сяюча матерія і четвертий стан речовини”. Крім того, в 1890 – 1895 роках в декількох європейських часописах були опубліковані знімки, одержані Пулюєм під час експериментів з лампою: знімок миші, руки дочки вченого, під якою чітко була видна шпилька. 11 січня празька газета Воhеmiа публікує матеріал під назвою "Відкриття Рентгеном нових властивостей так званого катодного випромінювання”. В публікації повідомлялося про те, що експериментуючи з газорозрядним приладом, що має дуте алюмінієве дзеркальце (катод) і пластину розташовану під кутом 45 градусів до траєкторії руху катодного випромінювання, Знімок миші, виконаний за допомогою лампи Пулюя Рентген звернув увагу на свічення флуоресцентного екрану, розташованого поблизу трубки навіть тоді, коли вона була обгорнута непрозорим для видимого світла папером. Реагували на невидиме випромінювання і фотопластини. Тобто, Рентген з’ясував, що назовні з трубки виходять якісь промені, названі ним унаслідок відсутності у першовідкривача ясного уявлення про їх природу Х-променями. Газетна публікація у Воhеmiа посилалася на статтю Рентгена під назвою "Про новий тип випромінювання” опубліковану 28-го грудня 1895 року в журналі Вюрцбургського фізико-медичного товариства. В подальшому про цей день (11 січня 1896 року) неодноразово згадував син Івана Павловича Пулюя: "…Батько прочитав звістку про відкриття Рентгена, лежачи ще в ліжку. Зірвавшись з ліжка і обхопивши голову руками, він раз від разу вигукував: "Моя лампа! Моя лампа!…”. Незабаром, отримавши примірник статті Рентгена, Пулюй із здивуванням побачив, що його давнішній знайомий Рентген жодним словом не згадав про нього. Він написав Рентгену лист з питанням, чи використовував він в своїх дослідженнях над Х-променями його лампу, але це питання з підтекстом (якщо використовував, то чому він не послався на Пулюя?) залишилося без відповіді. Через декілька днів після цього Іван Павлович Пулюй зробив доповідь про випромінювання в Празькій політехніці. Потім видав другу свою працю про Х- випромінювання "Про виникнення рентгенівського випромінювання його фотографічний ефект”, в якій глибоко проаналізував природу і механізм виникнення цього випромінювання. В своїй публікації Пулюй довів, що нове випромінювання утворюється в тих місцях твердих тіл, куди потрапляє катодне випромінювання. Цим він підтверджував вірність висновків Рентгена. Для удосконалення конструкцій апаратів, що генерують Х-випромінювання, стаття мала величезне значення. Проте ще більш важливим моментом було розуміння Пулюєм механізму виникнення випромінювання як мікроскопічного процесу, що відбувається внаслідок взаємодії вирваних з катода негативно заряджених частинок з молекулами або атомами речовин. В звітах Рентгена про це не сказано жодного слова. І це не випадково. Ось слова учня Рентгена академіка А.Ф. Іоффе: "Він надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню і слово "електрон” не повинне було промовлятися у Фізичному інституті Мюнхенського університету, яким він керував”. Альберт Ейнштейн, дізнавшись про історію з Х-променями сказав: "Не можу Вас нічим утішити: що відбулося – не змінити. Хай залишається при Вас сатисфакція, що і Ви вклали свою частинку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А якщо на тверезу голову, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, русинами, – яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, але куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном – вся Європа”. Відповідь Пулюя була така: "Що повинне відбутися – відбудеться обов’язково, і те, що відбудеться, буде якнайкращим, тому що така воля Господня!” Як не було це важко, але Пулюй визнав першість за Рентгеном і не став заперечувати навіть тоді, коли Рентгену вручили Нобелівську премію. Рентген же, за свідченням вчених того часу, всіляко ухилявся від пояснення природи свого відкриття і навіть не виступив з передбаченою протоколом промовою, на церемонії вручення Нобелівської премії. Він стверджував, що відкриття Х-променів здійснив 8 листопада 1895 року, затримавшись в лабораторії після того, як пішли всі асистенти. Відкриття відбулося випадково, коли він звернув увагу, що після включення струму в катодній трубці, закритій з усіх боків щільним чорним папером, кристали платиноціаністого барія, що лежали поруч, почали світитися зеленуватим світлом. Стаття Пулюя "Про виникнення рентгенівського випромінювання його фотографічний ефект” Сам Рентген спочатку скептично ставився до можливості широкого вживання Х-променів в медицині. Знімки, отримані ним, були невиразними, а через значне розсіювання променів час експонування розтягувався до 40-50 хвилин. Окрім зображення кисті руки дружини Рентгена Берти і зображення зламаного передпліччя, відісланого 15 лютого 1896 р. "Британському медичному журналу”, знімків придатних для медичної діагностики Рентген не робив. В той же час Пулюй успішно розв’язав проблему концентрації променів в пучок і зміг скоротити час витримки до 2-5 секунд. Іван Павлович особисто зробив вперше в світовій практиці знімок скелета мертвонародженої дитини. Виконана ним серія знімків органів людини завдяки їх чіткості дозволила виявити патологічні зміни в тілах пацієнтів, що не тільки підняло на радикально новий рівень хірургію, але і дозволило значно полегшити працю терапевтів. Вже в 1896 році в клініці Київського університету була проведена операція із залученням засобів променевої діагностики. По суті, Пулюй стояв біля витоків медичної рентгенографії, яку, можливо, слід було б назвати "пулюєграфією”.

 Паралельно з науковими дослідженнями, Іван Павлович Пулюй продовжував займатися культурною діяльністю.

Разом з Пантелеймоном Кулішем і Іваном Нечуй-Левицьким Іван Пулюй зробив перший переклад українською Нового і Старого Завіту, виданих в 1903 році Британським біблійним товариством. Він активно підтримував відкриття українського університету в Львові і публікував статті, в підтримку української мови. На посаді професора І. П. Пулюй організував стипендії для українських студентів в Австро-Угорщині. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Дотепер невідомо якими були стосунки Пулюя і Рентгена після 1896 року. Чи спілкувалися вони? За деякими джерелами всі особисті листи Івана Павловича після його смерті залишилося у його дочки Наталії, яка, опинившись в СРСР, безслідно зникла в сталінських таборах. Вільгельм Рентген в своєму заповіті розпорядився знищити всі свої записи, які стосувалися відкриття Х-променів, що і було зроблено. Серед учених-фізиків XIX століття, Пулюй користувався заслуженим авторитетом і визнанням, але чому наукова громадськість не "помітила” його відкриття, зробленого на 14 років раніше Рентгена – не зрозуміло. Деякі дослідники пояснюють цей факт тим, що Пулюй при описі в наукових публікаціях винайденої ним лампи неясно висловлював свої ідеї і використовував застарілу термінологію. Залишимо можливість підтвердити або спростувати цю тезу фахівцям. Праці Пулюя в оригіналі без особливих зусиль можна знайти в архівах Празького університету, крім того в багатьох європейських університетах збереглися підшивки наукових журналів тих часів, існують переклади його статей англійською і українською мовами.

Підтримка української культури

Хоча все своє доросле життя Пулюй жив і працював за кордоном, він не втрачав зв’язків з вітчизною і робив все, що міг, для допомоги своїм землякам. Ще навчаючись у гімназії Іван Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії й літератури та для піднесення національної свідомості народу. Будучи студентом Віденського університету, він розробляє українською мовою підручник геометрії, а після відомого Емського указу 1876 року публікує за кордоном статті на захист української мови. У 1867 році Іван Пулюй організував у Відні культурно-пропагандистське товариство «Січ», студентське земляцтво «Українська громада» та ін. Він постійно читав студентам-українцям лекції з різних предметів. За підтримки Пулюя було створено фонд підтримки незаможних студентів, який поповнювали австрійські вчені. Цікаво, що цей фонд проіснував до 1939 року — його зліквідували німці. Живучи за кордоном, Пулюй разом з галичанами боровся за створення у Львові українського університету. А останньою публікацією Івана Пулюя була книжка німецькою мовою «Україна та її міжнародне політичне значення» (1915). Тож не дивно, що ім’я вченого в Радянському Cоюзі замовчувалося, а після 1939 року опинилося під забороною. Тому дослідженням і вивченням спадщини вченого займалися тільки поза межами УРСР. Він активно підтримував відкриття українського університету у Львові і публікував статті на підтримку української мови. Будучи професором, І. П. Пулюй організував стипендії для українських студентів в Австро-Угорщині. Був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

Переклад Біблії

Іван Пулюй близько причетний до ще однієї, дуже важливої загальнонаціональної справи — до українського перекладу Біблії. Яку відомо, цю велику справу започаткував і багато десятиліть виконував український діяч Пантелеймон Куліш (1819—1897) — письменник, історик, етнограф, критик, перекладач, який вірив, що «Біблія, Гомер і Шекспір» є трьома основними стовпами всесвітньої, а значить, — і української культури. Спочатку він перекладав Біблію з церковно-слав’янської, але пізніше з’ясувалося, що Святе Письмо обов’язково треба перекладати давніми мовами. Тож Куліш взявся за давньоєврейську мову, вивчив її й знову заново почав працювати над перекладом. І так трапилося, що, перебуваючи у Відні, Куліш познайомився з Іваном Пулюєм, який не тільки мав вищу релігійну освіту, а й досконало володів 15-ма мовами (як новими, так і старими). То ж не дивно, що Куліш запропонував, а Пулюй прийняв пропозицію — працювати над українською Біблією разом. Пізніше Іван Пулюй написав у спогадах: «Поділили ми роботу між собою так, що я перекладав із грецької, дбаючи більше про докладність, ніж про красу слова. Потім ми порівнювали цей переклад з церковнослов’янським, російським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, я наважився покинути на якийсь час мої університетські науки і всі заробітки та увесь час віддати для спільної праці — українському перекладу Біблії». Творча співпраця двох шляхетних людей тривала понад двадцять років. Пізніше до роботи над перекладом Біблії долучився ще письменник Нечуй-Левицький. Дружина Куліша писала Пулюю: «Тяжко було б подумати, що мій чоловік бився 50 літ і слід його був би щез без Вашої підмоги великої!» Зрештою, переклад було закінчено. Стараннями Пулюя, британське «Біблійне товариство» підписало контракт, в якому говориться, що «Товариство» навічно купляє переклади Біблії Куліша і дозволяє їх друкувати. Друк тривав кілька років (до 1904 року), і виходу останніх книг Пантелеймон Куліш не діждався. (Цікаво ще відзначити, що під час Першої світової війни вчений закликав уряд Японії дозволяти українським полоненим користуватися щойно виданим тоді українським Псалтирем, проти чого протестував царський уряд.) У зв’язку з цією епохальною біблійною історією хотілося б звернути увагу читача на дві обставини, які яскраво характеризують як Куліша, так і Пулюя. По-перше, нагадаємо, що Пантелеймон Куліш був православним, а Іван Пулюй — греко-католиком. В ті часи (на превеликий жаль, часто також — у наші) стосунки між «схизматиками» (православними) та «уніатами» залишалися войовничо-ворожими, і про якісь ближчі зв’язки рідко йшлося. І ось вони дружньо, з повагою один до одного, протягом багатьох років разом перекладають Біблію. Але не тільки це. Куліш помер майже жебраком (все його майно згоріло, а гроші давно були витрачені на переклади), залишивши дружину Олександру Михайлівну без будь-яких джерел існування. І хто, ви думаєте, їй допоміг? Звичайно ж, Іван Пулюй — він підтримував «Ганну Барвінок» (літературний псевдонім) до самої її кончини. Насамкінець уривок із статті Івана Пулюя, де він відстоює право українців Російської імперії мати Біблію своєю рідною мовою. (Документ подаємо українською мовою Австро-Угорської імперії.) «В обороні українського слова» (1904) «До Головного Управленія по ділам печаті в Петербургу! Переклади св. Письма дозволені в Російській імперії на більше як 36 мовах. Вільно там навіть Монголам, Туркам, Татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові; вільно й Полякам і таким слов’янським народам, як Серби, Болгари та Чехи, що розсіяні по всій Імперії і становлять тільки малесенький процент російського населення. Не вільно тільки 25-мільйонному русько-українському народові, хоч він з московським ще й одновірний. Минуло вже 21 рік з часу того, як моє прошеніє шановному Управлєнію по ділам печаті щодо дозволу на Україні русько-українського перекладу Нового Завіту, було признане «не подлежащим удовлетворению». …Русько-український народ нічим не провинив перед царями і російською державою, та не тільки що нічим не завинив, сини його клали голови свої за царів і проливали кров неповинну. Бо хиба-ж мало прислужив ся руський нарід до потуги і слави Росії? За що- ж така тяжка кривда і кара на нього — той царський декрет 18 го травня 1876 року, котримспинено і затамовано всенародну просвіту і культурне життя на землі руській, а задекретоване рабство духовне і тілесне? Однак, одна правда й один тільки правий суд повинні бути для всіх народів Російської Імперії, як для народу московського, для Монголів і Татар, так і для Русинів-Українців …Нехай же настане ясний день, освітлений та огрітий сонцем правди і любові до ближнього. Нехай не гине нарід український рабом в темряві духовній; має ж і він право до культурного життя! Тому представлю шановному Управлению по ділам печати сим разом вже цілий русько-український переклад св. Письма Старого і Нового Завіту, виданий «Британським і закордонним Біблійним товариством» у Відні. Очікуючи, що у сучасних верховодів Росії буде розуміння великого діла, прошу дозволу, щоб можна було розширювати те видання Біблії на Україні. Предкладаю се прохання в надії, що після двадцяти років (з 1876) в Росії обставини і люди змінились. Надіюсь, що тепер це прошеніє — не моє тільки, але й мільйонів русько- українського народу — не буде даремне. Се прошеніє роблю з власної волі, а не з ініціативи «Британського і закордонного Біблійного товариства», роблю його в імені мільйонів українського народу. Прага, 20-го січня 1904. Проф. д-р Пулюй.» Помер Іван Пулюй — видатний вчений, громадсько-культурний діяч України і дуже хороша людина 31 січня 1918 року в Празі, де i похований. Помер вчений через дев’ять днів після проголошення незалежності України, 31 січня 1918 року. Перед порогом у світ небуття вчений заповідав перевезти його останки до рідної землі. Принаймні по смерті хотів бути поруч iз батьками, у своїй рідній Україні.

Алессандро Джузеппе Вольта

18 лютого – 275 років від

дня народження (1745 - 1827)

 Італійський фізик, хімік і фізіолог. Сконструював першу електричну батарею — Вольтів стовп. Винайшов і сконструював перше хімічне джерело постійного електичного струму, електричну батарею, низку електричних приладів (конденсатор, електрофор, електроскоп.

Відкрив явище  взаємної різнорідних металів при їх контакті. У 1776 виявив і дослідив газ метан.

Засновник електродинаміки.головного поясу 8208 Вольта.

Створив перше найпростіше хімічне джерело струму в 1799, яке назвав гальванічним елементом.

Цей елемент він назвав у честь свого друга, вченого Луіджи Гальвані.

Алессандро Вольта був четвертою дитиною в сім'ї падре Філіппо Вольти і його таємної дружини Маддалени, дочки графа Джузеппе Інзагі. Маленького Сандріно батьки здали на руки годувальниці, що жила в селі Брунате і "забули" про нього на цілих тридцять місяців. Малюк, що вільно ріс на лоні природи, вийшов жвавим, здоровим, але диким: розповідали, що слово "мама" він вимовив тільки до чотирьох років, а нормально заговорив лише років в сім. Але був веселим, добрим і чуйним дитиною.Велика зміна відбулася в його житті в 1752 році, коли, втративши батька, він виявився в будинку дядька Олександра, соборного каноніка.

За виховання племінника дядько почав всерйоз: багато латині, історія, арифметика, правила поведінки і т.д. Плоди виховних зусиль позначилися негайно і були вражаючими. Юний Вольта змінювався на очах! Він захоплено сприймав знання, ставав все більш комунікабельними і дотепніше, його все більше цікавило мистецтво, особливо музика. Дитина була дуже вразлива. Десятирічного Вольта потрясли вісті про катастрофу в Лісабоні, і він присягнувся розгадати таємницю землетрусів. Енергія переповнювала Алессандро, і одного разу це ледь не призвело до фатальних наслідків. Коли йому було 12 років, хлопчик намагався розгадати "таємницю золотого блиску" в ключі біля Монтеверді (як виявилося потім, блищали шматочки слюди) і, впавши в воду, потонув! Поблизу не виявилося нікого, хто б міг його витягти. На щастя, один з селян зумів спустити воду, і дитину відкачали. "Народився вдруге", - говорили про нього.

Дядько, який ставав йому все ближче, побачивши жадібний інтерес здатного хлопця до наук, прагнув забезпечувати його книгами. У міру їх виходу, в будинку з'являлися і вивчалися томи Енциклопедії. Але Алессандро охоче вчився і працювати руками: відвідуючи чоловіка своєї годувальниці, він переймав у нього стало в нагоді мистецтво виготовлення термометрів і барометрів. У листопаді 1757 року Алессандро віддають в клас філософії колегії ордена єзуїтів в місті Комо. Але вже в 1761 році дядько, зрозумівши, що Вольту намір завербувати в єзуїти, забирає хлопчика з колегії.

У ці роки відбулися події, які відіграли в житті Вольти помітну роль. У 1758 році, як і було передбачено, знов з'явилася комета Галлея.Це не могло не вразити допитливого юнака, думки якого звернулися до праць великого Ньютона. Взагалі хлопець все більш виразно усвідомлював, що його покликання - не гуманітарною область, а природні науки. Він захоплюється ідеєю про пояснення електричних явищ ньютонівської теорії тяжіння, навіть посилає знаменитому паризькому академікові Ж. А. Нолле (1700-1770) свою поему разом з міркуваннями про різні електричні явища. Але одних міркувань йому мало. Дізнавшись про роботиБенджаміна Франкліна, Вольта в 1768 році, вразивши жителів Комо, встановлює перший в місті громовідвід, дзвіночки якого дзвеніли в грозову погоду.

Той час взагалі було відзначено бурхливим сплеском інтересу суспільства до електричних явищ. Демонстрації електричних дослідів, особливо після винаходу лейденської банки, проводилися навіть за плату. Дехто Бозе висловив навіть бажання бути вбитим електрикою, якщо про це потім напишуть у виданнях Паризької академії наук. Якщо це можна віднести до розряду курйозів, то були і справді трагічні епізоди. У Петербурзі академік Рихман загинув від удару блискавки під час досвіду.

Алессандро Вольта судилося зіграти істотну роль у вивченні електрики. Але це в недалекому майбутньому. Поки ж все частіше і гостріше постає питання про вибір подальшого шляху.

Після наполегливих клопоту 22 жовтня 1774 року Вольта отримує призначення на посаду понадштатного інтенданта-регента королівської школи в місті Комо. Це вже певне суспільне становище, хоча посада без платні, робота важка, умов для занять наукою майже ніяких. Але 29-річний Вольта повний ідей і ентузіазму, і вже через рік йому вдається домогтися великого успіху: він винаходить електрофор - "вічний електроносець". Ідея цього приладу може здатися тепер дуже простий: якщо до зарядженого тіла наблизити заземлений провідник, а потім прибрати дріт заземлення, то на цьому провіднику залишиться індукований заряд, який можна, наприклад, передати лейденської банку. Повторюючи цю операцію безліч разів, можна "добути" як завгодно великий заряд. Звістка про електрофор принесла його винахіднику заслужену славу. Це відбилося і на його положенні в школі: до ідей молодого енергійного регента, що прагнув покращувати і викладання, і наукову роботу, стали прислухатися, 1 листопада 1775 року Вольта був призначений штатним професором (учителем) школи.

Спостережливість і винахідливість Вольта незабаром виявилися ще раз. Плаваючи по озеру на човні, він встановив, що газ, що піднімається з дна від жердини, чудово горить. Незабаром Вольта вже демонстрував не тільки газові пальники, але і пістолети, в яких замість пороху вибухав газ, що підпалюється електричною іскрою. Чудово, що тоді ж він першим висунув ідею про лінію сигнальної електропередачі на відстань по проводах Павія-Мілан.

Розуміючи нагальну необхідність наукового спілкування, Алессандро Вольта добився поїздки до Швейцарії, де йому вдалося відвідати Вольтера . Ще одним важливим знаком визнання заслуг Вольта з'явилося його призначення в листопаді 1778 року професором експериментальної фізики університету в Павії. Приємною новиною було також збільшення зарплати.

Визнаний вчений. Вольта йде четвертий десяток років, він визнаний учений. Його електрофором користуються в багатьох лабораторіях. Швидко розноситься і звістка про винайдений ним електрометрію з конденсатором - чутливим приладом. У 1782 році Вольта на стажуванні в Паризькій академії наук, і незабаром його обирають її членом-кореспондентом. Знайомства з ним шукають в Австрії, в Пруссії і навіть в далекій Росії. У 1785 році його обирають членом-кореспондентом академії наук і літератури в Падуї, а незабаром (на 1785-1786 навчальний рік) - ректором університету в Павії, з 1791 року Вольта - член Лондонського Королівського товариства.

Але не ці успіхи і почесті стали головними в житті Вольта в цей період, а дискусія між ним і Луїджі Гальвані.

"Тварина електрику" і "Вольтів стовп". 

У 1791 році в Болоньї вийшов у світ твір професора анатомії Луїджі Гальвані, в якому автор повідав про дивовижні результати 11-річних експериментальних досліджень. Все почалося з того, писав Гальвані, що, препарувавши жабу, "... я поклав її без особливої ​​мети на стіл, де стояла електрична машина. Коли один з моїх слухачів злегка торкнувся нерва кінцем ножа, лапка здригнулася як би від сильного конвульсії. інший з присутніх зауважив, що це траплялося тільки в той час, коли з кондуктора машини злітала іскра ". Згодом було помічено, що скорочення лапок спостерігається під час гроз і навіть просто при наближенні грозової хмари.

Вражений цими явищами, Гальвані прийшов до висновку про існування особливого роду "тваринної електрики", подібного до того, що вже було відомо у електричних риб, наприклад, у скатів. Не всім дослідам Гальвані міг дати пояснення. Так, залишалося незрозумілим, чому лапки препарованих жаб по-різному скорочувалися в залежності від того, дужкою з якого металу з'єднували їх хребти з нервами на лапці (найбільший ефект виходив, якщо ця дужка була складена з шматочків різних металів). Але інтерес все це викликало тим більший, що електрика взагалі "увійшло в моду" і навіть почала визнаватися цілющою.

Природно, що Алессандро Вольта, зацікавившись дослідами Гальвані, перевірив їх, але прийшов до принципово нових висновків.Вольта зрозумів, що ні про яке "тваринну електрику" говорити не доводиться, і що лапки жаб (як і багато інших тканин тварин) виступали лише в ролі чутливих електрометрів. Він довів на досвіді, що електризація відбувається при зіткненні різних речовин, у тому числі, і металів. Звичайно, за часів Вольта ще майже нічого не було відомо про будову речовин, зокрема, металів. Це сьогодні фізики знають, що є така величина - робота виходу, т. Е. Та енергія, яку необхідно надати електрону, щоб вирвати його з речовини. Для цинку, наприклад, ця робота виходу менше, ніж для міді, і тому при зіткненні цинкової і мідної пластинок деякій кількості електронів "енергетично вигідно" переходити з цинку в мідь, чому перша буде заряджена позитивно, а друга негативно.

Вольта всього цього знати не міг, але проникливість і вміння розуміти мову природи дозволили йому майже на два століття випередити свого часу і навіть вказати, як потрібно розташувати метали в ряд, побудований таким чином, щоб найбільший ефект відповідав металам, віддаленим один від одного. Це було величезною заслугою Вольта, але навіть вона не була головною. Помітивши, що прошарок з вологої тканини (особливо якщо просочити її розчином солі, або кислоти) може посилити електризацію пари різних металів, Вольта прийшов до свого найважливішого винаходу. Зрозумівши, що з пар металів, розділених такими прошарками, можна складати ефективні ланцюжки, він поклав початок новій епосі не лише у фізиці, але і в техніці. Після довгого періоду, коли були тільки електростатичні джерела зарядів і струмів, з'явився принципово новий джерело; його називають тепер гальванічним, хоча термін "вольтів стовп" історично більш виправданий. Нове джерело відкривало небачені раніше можливості створення струмів різних типів (наприклад, "вольтова дуга", що довгий час була одним з найяскравіших освітлювальних приладів).

До цього не можна не додати, що в наші дні і відкриття Гальвані заново знайшли виняткову значимість: зародилася наука, яку можна назвати електрофізіологією, і вона показує, яку важливу роль в живих організмах грають струми і електромагнітні поля.

Наступив 19 століття принесло Вольта нові досягнення, визнання і шану. В кінці червня 1800 року Наполеон відкриває університет в Павії, де Вольта призначається професором експериментальної фізики, в грудні він вводиться в комісію Інституту Франції з вивчення гальванизма, а в грудні (знову-таки, за пропозицією Бонапарта) йому присуджується золота медаль і премія першого консула . У 1802 року Вольта обирається в академію Болоньї, через рік - членом-кореспондентом Інституту Франції і удостоюється запрошення в Петербурзьку академію наук (обраний в 1819 році). Папа призначає йому пенсію, у Франції його нагороджують орденом Почесного Легіону. У 1809 році Вольта стає сенатором Італійського королівства, а в наступному році йому присвоюється титул графа. У 1812 році Наполеон із ставки в Москві призначає його президентом колегії вибірників.

З 1814 року Вольта - декан філософського факультету в Павії. Австрійські власті навіть надають йому право виконувати обов'язки декана без відвідування служби і підтверджують законність виплати йому пенсій почесного професора і екс-сенатора. Вольта помер у віці 82 років у своєму маєтку в Камнаго, Італія. Був похований там же, і за видатні заслуги місце перейменували в Камнаго-Вольта.

Нагорода імені Алессандро Вольта присуджується за наукові заслуги в області електрики.

ШВЄДОВ Федір Никифорович

26 лютого – 180 років

від дня народження (1840 - 1905)

Український фізик, ректор Новоросійського університету в Одесі (нині – Одеський національний університет ім. І. І. Мечнікова), один з фундаторів нового напряму науки денндрохронології. Автор і видавець першого в Україні посібника з методики викладання фізики, праць з молекулярної фізики, електрики, астрофізики, метеорології

Народився 26  лютого 1840 р. у колишній Бессарабській губернії, у місті Кілії, у родині обер-офіцера. Середню освіту він набув у 2-й одеській гімназії та Рішельєвському ліцеї, а вищу — на фізико-математичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, до якого вступив у 1859 р. Ф. Н. Швєдов закінчив університет у 1862 р. із ступенем кандидата та був залишений для проходження педагогічного курсу.

У 1865 р. Ф. Н. Швєдов був відряджений за кордон для вдосконалення знань з обраної дисципліни — фізики. Зокрема він стажувався у Берліні у Генріха Густава Магнуса — засновника першої фізичної лабораторії в Німеччині. У 1868 р. у Петербурзі, невдовзі після повернення з закордонного відрядження, Ф. Н. Швєдов захищає магістерську дисертацію "О значении проводников в электростатике”. Того ж року Ф. Н. Швєдов залишає Петербурзький університет і переходить до Новоросійського, де обираєтьсяm доцентом фізики. Але у цьому званні він залишається недовго. У березні 1870 р. в Новоросійському університеті відбувся захист докnорської дисертації Ф. Н. Швєдова "О законах превращения электричества в теплоту”, після чого він був обраний спочатку екстраординарним, а потім — ординарним професором. Саме у цей час йде у відставку за вислугою років перший професор фізики та фізичної географії Новоросійського університету В. І. Лапшин, і ординарний професор фізики  Ф.Н. Швєдов призначається завідувачем фізичного кабінету. Він обіймає цю посаду до кінця свого життя. За Ф. Н. Швєдова кабінет було повністю переобладнано та розширено. Вважаючи, що фізика не може мати розвиток без експериментальних досліджень, Ф. Н. Швєдов з перших років своєї викладацької діяльності започаткував для студентів лабораторні заняття, а лекції супроводжував демонстрацією дослідів. Ф. Н. Швєдов мав дар слова, тому лектором він був цікавим, чим завжди приваблював велику аудиторію. За спогадами учнів і сучасників, його лекції відрізнялися простотою побудови, вишуканістю подачі та оригінальністю задуму. Професор Ф. Н. Швєдов брав діяльну участь у з’їздах російських природознавців та лікарів, залюбки й часто виступав з публічними лекціями про досягнення фізичної науки та робив доповіді для колег по університету, супроводжуючи їх здебільшого відповідними дослідами. Зважаючи на велику роль науки в житті суспільства, Ф. Н. Швєдов активно виступав проти формального викладання фізики у середній школі. В "Методике преподавания физики”, яку надрукував "Вестник опытной физики и элементарной математики” у 1893–1894 рр., він пропонував провести реформу викладання фізики. Діяльність Ф. М. Швєдова була дуже різнобічною. Так, від 1879 р. до 1881 р. він був інспектором класів та входив до складу Ради Одеського інституту шляхетних дівиць. Але не цей бік діяльності був головним для Ф. Н. Швєдова. Наукові ідеї приваблювали його значно сильніше, над ними він працював, віддаючись повністю теоретичним та експериментальним дослідженням, коло яких було достатньо широким, про що можна судити по його друкованих працях. Вони, у загальних рисах, розподілені по таких напрямках: космогонія, електрика, оптика, кінетична теорія газів, звук та інші. Ф. Н. Швєдов — один із фундаторів нового напрямку науки — дендрохронології, зокрема він вивчав співвідношення товщин річних кілець на деревах як літопис посух, пов’язаних з одинадцятирічними сонячними циклами. У роботі "Про електричні проміні та закони їх розповсюдження” (1873 р.) Ф. Н. Швєдов встановлює аналогію між електричними та світловими явищами. Дуже цікаві роботи дослідника про причини утворення комет, їх форму, а також про природу північних сяйв. На першому засіданні Товариства природознавців (1883 р.) вчений виступив з пропозицією про організацію в Росії Російського Метеорологічного товариства. Найважливіші роботи вченого присвячені пружно-в’язкій течії тіл. У роботах, надрукованих в 1889–1890 рр., Ф. Н. Швєдов заклав основи вчення про реологічні властивості дисперсних систем та високомолекулярних сполук. Він вперше в науці відкрив пружність форми і аномалію в’язкості колоїдних розчинів, яка полягає в тому, що у сфері межі плинності ефективна в’язкість різко спадає із напругою струму, тому напруга повністю не розсіюється і в рідині зостається залишкова деформація. Виходячи з експериментальних даних по процесах релаксації для піввідсоткового водного розчину желатину, Ф. Н. Швєдов вивів теоретично своє класичне рівняння стаціонарного в’язко-пластичного плину речовини. Характерні риси його як наукового діяча — це велика, глибока ерудиція, чудова ясність думки, наукова кмітливість, виняткова спостережність, прагнення до широких узагальнень та порівнянь. Багато з того, що він передбачив, було пізніше підтверджено великими фізиками. В житті Новоросійського університету він залишив великий слід”, — говорив про нього професор О. В. Клосовський. Ф. Н. Швєдов надрукував понад 40 наукових праць із різних питань фізики, геофізики, методики фізики, астрономії та метеорології. Йому належить винахід прицільного дальноміра для берегової оборони та морської атаки, який дозволив вимірювати відстань з великою точністю. Багато та плідно працюючи сам, Ф. Н. Швєдов приділяв час підготовці молодих вчених. Брав участь у складанні та читаннях ними рефератів з фізики, їх обговоренні, які, зазвичай, відбувались вечорами у фізичній аудиторії в присутності професорів-керівників. Крім Ф. Н. Швєдова, на цих обговореннях часто були присутні М. О. Умов, С. П. Ярошенко та інші. На цих обговореннях Ф. Н. Швєдов ближче знайомився з починаючими доповідниками та визначав серед них кандидатів, аби залишити їх при університеті; наполегливо вимагаючи, й не без успіху, фінансування від Міністерства для підготовки наукових кадрів. З 1894 р. Ф. Н. Швєдов — заслужений ординарний професор, який поряд з науково-педагогічною діяльністю займався й адміністративною роботою. З 1877 до 1880 рр. та з 1889 до 1895 рр. він декан фізико-математичного факультету. 30 грудня 1895 р. Ф. Н. Швєдов призначається ректором Новоросійського університету. Можемо відзначити, що на рубежі ХХ століття Ф. Н. Швєдов увійшов до історії університету як ректор-будівельник. Завдяки його зусіллям у 1898 р. був споруджений будинок фізико-хімічного (пізніше— фізичного) інституту. За його проектом аудиторії фізичного інституту були обладнані для викладання фізики та мали все необхідне для лабораторних занять і лекційних демонстрацій. Це був один з перших фізичних інститутів при вищих учбових закладах в Росії.Час призначення Ф. Н. Швєдова ректором співпав з обранням Одеським міським головою професора математики Новоросійського університету В. М. Лігіна. Спільними зусиллями обох вдалося одержати від уряду кошти для побудови медичного факультету. Ф. Н. Швєдов був призначений головою будівельної комісії. Він сам складав план, вишукував дерево, купував камінь. Відмовившись за станом здоров’я у 1903 р. від обов’язків ректора, Ф. Н. Швєдов залишив за собою звання голови будівельної комісії, бажаючи довести почату ним справу до кінця. Завдяки Ф. Н. Швєдову були також збудовані приміщення для бібліотеки, юридичного та філологічного факультетів.  Багато уваги Ф. Н. Швєдов приділяв суспільній праці, особливо після смерті дружини, Надії Яківни (1892 р.), яка була душею Одеського товариства опіки хворих дітей. Продовжуючи її справу, він займався організацією дитячого санаторію на Хаджибейському лимані, брав безпосередню участь у будівництві лікарні "Червоного хреста”. Згодом його клопатаннями була споруджена лікарня для дітей на вулиці Старопортоф-ранківській. Помер Ф. Н. Швєдов 12 грудня 1905 р. на 66-му році життя після нетривалої хвороби в Одесі.