27 травня 1931 року в місті Полтаві у родині робітника народився Володимир Федорович Матійченко. Тихо йшло   дитинство Володі у на той час, провінційному місті. Батько працював на заводі, а мама виховувала трьох дітей. У школі   маленький Володя навчався охоче, багато читав. Особливо полюбляв точні предмети – математику та фізику. Розумів,   що шкільна освіта допоможе здійснитися давній мрії Володі стати моряком. Романтикою далеких морських походів на   той час була захоплена вся молодь.
     Та всі плани зламала війна з нацистською Німеччиною. Війна обірвала дитинство десятирічного хлопця. Батька,   Федора Васильовича, призвали до війська. Зі сльозами на очах сім’я проводжала його на фронт. Відтепер Володя  став   дорослим він виконував будь-яку роботу, щоб прогодувати сім’ю.
     Закінчилася війна, з фронту повернувся батько. І все ж радість Перемоги затьмарили післявоєнні: скрута та злидні.
     Після закінчення семирічної школи Володимиру довелося закінчити шестимісячні курси і отримати спеціальність   слюсаря-інструментальника. Свою трудову біографію розпочав у паровозному депо міста Полтави.
      В 1950 році Володимира призвали до Військово-Морських Сил СРСР. Службу проходив на підводних човнах спочатку   на Балтиці, а згодом – на Чорному морі. Вже під час проходження служби у військово-морському флоті старшина   Матійченко наполегливо навчався і закінчив 10 класів вечірньої школи. І це дало йому можливість вступити до   Севастопольського військово-морського училища. Але кар’єрі молодого офіцера-підводника не судилося здійснитися. В   СРСР розпочалося загальне скорочення чисельності Збройних Сил, у зв’язку з чим молодшого лейтенанта В.Ф.Матійченка   звільнили в запас і в 1954 році він вступив до Полтавського будівельного технікуму, який закінчив з відзнакою у 1958   році. 
      Швидко минав час. Позаду залишилися роки навчання. Після закінчення  технікуму Володимир Федорович Матійченко отримав призначення на роботу до Кременчука. Почалася розбудова міста, яку вело будівельне управління «Житлобуд», створене у 1943 році, куди й направили Володимира Федоровича майстром. Саме з цієї посади і почалась кар’єра Матійченка. Він пройшов усі щаблі службового росту – працював виконробом, був призначений начальником дільниці. На цих посадах Володимир зарекомендував себе, як досвідчений керівник і блискучий організатор. А з 1963 року Володимир Матійченко був призначений начальником будівельно-монтажного управління «Житлобуд».
      Наприкінці 60-х років до ладу діючих увійшли: навчальний корпус загально технічного факультету Полтавського  інженерно-будівельного інституту (нині головний навчальний корпус КДПУ), адміністративний будинок міськради, готель, автовокзал та інші об’єкти соцкультпобуту. Але основним напрямом діяльності управління залишалося спорудження житла.    
Справжнім святом для всього колективу «Житлобуду» під керівництвом В.Ф.Матійченка став початок робіт у 1970 році над зведенням першого в місті дев’ятиповерхового житлового будинку, що по вулиці Небесної Сотні (раніше вул. Пролетарська). А через деякий час кременчуцькі будівельники освоять метод будівництва чотирнадцятиповерхівок.
      У 1972 році жителі міста отримали справжній подарунок - величну будівлю міського Палацу культури.
      Коли сталося лихо Чорнобильської катастрофи, управління «Житлобуд» взяло на себе зведення житла та об’єктів соціально-культурного призначення для переселенців із зони забруднення. На першому етапі було збудовано 15 житлових будинків та їдальню на 50 посадочних місць в селі Аркадіївці, що на Київщині, потім поліклініку на 770 відвідувань у м. Славутич.
      Держава відмітила заслуги Володимира Матійченка: у 1990 році йому було присвоєно почесне звання «Заслужений будівельник України».
      Управління продовжувало працювати за урядовою программою  «Чорнобиль» до 1994 року. За цей час кременчуцькі будівельники спорудили 52 житлових будинки присадибного типу, їдальню на 50 місць, поліклініку на 770 відвідувань за зміну, школи на 198 місць з басейном.
      Ім’я Володимира Федоровича Матійченка відомо не лише в Кременчуці, його добре знають у сільських районах Полтавщини. Так 1 вересня 1992 р. справила своє новосілля в селі Омельник Кременчуцького району триповерхова школа з просторими навчальними кабінетами, актовим і спортивним залами, їдальнею. З великою вдячністю жителі зустрічали Володимира Івановича на цьому святі села.
      Попри скрутне економічне становище, в якому опинилася Україна у 90-ті роки, колективне підприємство «Житлобуд» завдяки його керівникові В.Ф. Матійченку та за участі й підтримки всього колективу завжди працювало стабільно. Володимир Федорович добре розумів, що за нових умов ринку треба постійно вести пошук нових замовників, нових об’єктів, тісно співпрацювати із суміжниками та постачальниками.
      Останнім об’єктом будівництва Володимира Федоровича стали корпуса шпиталю для інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни
      За великий внесок у будівельну галузь міста Матійченку Володимиру Федоровичу в 1996 році було присвоєно звання «Почесний громадянин Кременчука».
      Перебуваючи на пенсії Володимир Федорович разом з дружиною полюбляв працювати у своєму садку, розводити квіти, зустрічати зірку на Дніпрі під час рибної ловлі.
      16 березня 2013 року на 82-му році життя відійшов у вічність Матійченко Володимир Федорович.
 
Література:

1.   Ількова В. Трудовий ювiлей будiвничого // Вiсник Кременчука . - 2003. - N 7. - 13 лютого. - С.5.
2.   Матійченко Володимир Федорович // Славетнi чоловiки Кременчука. – Кременчук,  2003. – С.83.
3.  Перепелятник Л. П'ятдесят рокiв на будiвництвi, з них 44 - начальником управлiння  "Житлобуд" // Вiсник Кременчука . - 2005. -  № 7. - 17 лютого.
     - С.5.
4.  Слід на землі. Вони залишають його, працюючи на рідне місто. – Кременчук: Берізка,  2003. - 56 с.
5.  Сіора Ю. Володимир Матiйченко: "На відпочинок у мене не вистачає часу!"  // Програма плюс . - 2001. -N 21. -25 травня. - С.5.
6.  Чужа Ф. Хто будується – розвивається // Вiсник Кременчука . – 2000. - 23 листопада. - С.1.