Софія Русова народилася 18 лютого 1856 р. у селі Олешня на Чернігівщині. Її батько полковник шведського   походження Федір Ліндфорс, мати - француженка Ганна Жерве, дочка генерал-губернатора Омська. Родина   перебралася на Чернігівщину із Сибіру, щоб врятувати старших дітей від туберкульозу. Поява п’ятої дитини   засмутила матір, Софійка була такою кволою, що мати сказала: "Не хочу її любити – все одно помре!" Та   померло  двоє старших дітей, мати сама захворіла на туберкульоз і відійшла в інший світ. Софійку виховував     батько та старша сестра Марія. Вони переїхали до Києва, де дівчину прийняли до третього класу   Фундуклеївської  гімназії. Софійка мала музичний талант, серйозно займалася фортепіано, захоплювалася   оперою. Легке та цікаве навчання, веселі бали в Кадетському корпусі, прогулянки Хрещатиком обірвала   несподівана смерть батька. Софія закінчила гімназію тамала намір  вступити до Петербурзької консерваторії. Як   же їй хотілося цього! Але ні: Софія та Марія виховували двох дітей померлого брата, тому вирішили присвятити   себе дітям. Коли уряд проголосив: "Никакого малороссийского языка нет, не было и быть не может", Софія з   сестрою організували перший в Україні дитячий садочок та недільну школу для дорослих у Києві. 
    Завдяки М. Старицькому Софія ввійшла до кола Старої Громади, де були Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Микола Лисенко, Олена Пчілка. Був там і викладач грецької мови гімназії Олександр Русов у вишиванці та сивій шапці. Михайло Драгоманов, побачивши закоханість молодих людей, посватав Софію за свого друга. У 1874 році в Санкт-Петербурзі Софія Ліндфорс і Олександр Русов обвінчалися. За батька на весіллі був Микола Лисенко, який подарував нареченій рапсодію "Золоті ключі".  
      У цей час громадівці викупили у братів Тараса Шевченка права на публікацію "Кобзаря". Це дало змогу Русовим жити у Празі, працюючи над виданням двотомного "Кобзаря", а потім нелегально переправити книгу в Україну.   
      У Празі Софія Русова народила, а через три місяці поховала свою першу дочку Людмилу. Через півтора роки у них знайшовся син Михайло, потім дочка Любка. Родині Русових доводилося часто переїжджати, жити в селах. Софія шкодувала за консерваторією, але закінчила курси повитух: лікувала селян травами, приймала пологи. Молода сім'я за власні кошти придбала міні-друкарню та видавала українські книжки-метелики. Вона була вчителькою в школах Санкт-Петербурга й на вечірніх курсах для юнаків, які вже закінчили початкову школу; в рідній Олешні, Чернігові, Херсрні, Полтаві – вихователькою у приватних дитячих садках, які сама організовувала. У Чернігові Софія Русова заснувала першу громадську бібліотеку. Викладала музику в Київському кадетському корпусі, французьку мову в київських Комерційній школі й Комерційному інституті; курс дошкільного виховання в Київському Фребелівському жіночому інституті.    
      Родині часто влаштовували обшуки, пані Софію п'ять разів арештовували, довелося побувати їй і в Лук'янівській в'язниці.Сорокарічною вона у в'язниці народила сина Юрія, його хрестив тюремний лікар.    
      У 1908 р. напередодні захисту докторської дисертації Софією Федорівною сталося непоправне: помер її син Михайло, відомий вчений-етнограф та археолог. За ніч вона геть посивіла, але пішла на захистсвоєї роботи.  
      Наступного року Софія Русова видала "Український буквар", а в 1910 році редагувала перший український педагогічний журнал "Світло". У цей же час Софія Русова викладала в Комерційному інституті, читала курс дошкільного виховання у Фребелівському інституті, брала участь у всесвітньому з'їзді представників преси у Брюсселі.     
       У 1915 р. вона овдовіла. Події Лютневої революції 1917 року Софія Русова зустріла в Києві. Від просвітницьких організацій її обрали до Центральної Ради,  де вона очолила Департамент дошкільної і позашкільної освіти Генерального секретарства (Міністерства) освіти, проводила дерусифікацію шкіл, готувала українські підручники. На початку 1919 року Софія Русова разом з українським урядом була евакуйована до Кам'янця-Подільського. У цей час вона плідно працювала в Червоному Хресті, рятуючи життя багатьох українських вояків, які перебували у полоні.      
      Радянська влада почала переслідувати Софію Федорівну за її проукраїнські погляди, тому вона мала  разом з 13-річною онукою Олею рятуватися. Лише з третьої спроби їм вдалося нелегально перейти кордон. У 66 років Софія Русова  стала засновницею та професором педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі. У 78 років вона видала більше десяти підручників: "Теорія й практика дошкільного виховання", "Географія. Європа. Позаєвропейські країни". Останні 18 років життя Софії Русової на чужині сповнені тугою за Батьківщиною, пекучою самотою й постійними пошуками засобів для існування. Немолода жінка у стоптаних черевиках, у панчохах із дірками, немилосердно багато курила, безнадія не раз породжувала думки про самогубство.      5 лютого 1940 р. 84-річна Софія Федорівна у Празі померла, де й похована на Ольшанському кладовищі.    
     Список  літератури:
1.   Видатні жінки української педагогіки. Русова Софія Федорівна (1856-1940) // Шкільна  бібліотека. – 2004. - № 4. – С. 4.
2.   Гонюкова Л. Спогади Софії Русової // Український історичний журнал. – 1999. - № 5. –  С. 133,139.
3.   Доркену А. Перший в Україні біобібліографічний покажчик про Софію Русову // Рідна школа. –  2011. - № 3. – С. 77.
4.   Євдокименко І. Публіцистична і педагогічна майстерність Софії Русової // Вісник книжкової  палати. – 2014. - № 8. – С. 24.
5.   Єресько О. Софія Русова та журнал «ДВ»: [ До 155-річчя від дня народження Софії Русової ]//Дошкільне виховання. – 2011. - № 2. – С.2.
6.   Живодьор В. Видатні українські педагоги ХХ століття // Шкільна бібліотека. – 2003. - № 7. - С.59.
7.   Зайченко І. Вивчення педагогічної спадщини Софії Русової в період розбудови нової системиосвіти // Українознавство. – 2009. - № 3. – С. 333.
8.   Корж Н. Центр педагогічної спадщини Софії Русової // Вивчаємо українську мову та літературу.2011. - № 7. – С. 2.
9.   Кучинський М. Педагог і вчений // Історичний календар. – 2001. – Київ. – С. 115.
10.  Лобач О. Софія Русова проемоційне виховання та розвиток дитини // Збірник наукових праць  Полтавського держ. педагог. універ-ту ім. В.Г. Короленка. Вип. 3. – Полтава, 1999. – С. 93.
11.  Любар О.О. Iсторiя української педагогiки: Навчальний посiбник для пед.вузiв. - К., 1999. - 356 с.
12.  Малиновська Н.В. Концепція мовної освіти і мовленнєвого розвитку дітей у педагогічній спадщині Софії Русової // Український історичний журнал. – 1999. - № 1. -  С. 129
13.  Мацібора Н.Г. Видатний педагог, державний діяч, просвітитель - Софія Русова // Шкільна бібліотека плюс. - 2016. - № 7/8. - С. 13
14.  Полум’яна патріотка: С.Ф. Русова, етнограф, мистецтвознавець, історик, письменник,громадський діяч // Календар знаменних і пам’ятних дат. – 2016. - № 1. – С. 69.
15.  Проскура О.В. Софiя Русова-вчений, педагог,громадський дiяч// Педагогiка i психологiя . - 1996.- N1. - С.171
16.  Січкар А. Софія Русова і Ксенія Маєвська: ідеї діяльнісного підходу до морального виховання//Дошкільне виховання. – 2012. - № 12. – С. 10.
17. Софія Русова. Мемуари. - Полтава: [ТОВ "РІК"], 2018. - 308 с.
18.  Хроніка-2000:Український культурологічний альманах. - Київ: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2007. - 775 с.