У перші дні війни, після захоплення Кременчука, для боротьби в тилу ворога в місті було створено шість підпільних груп. Організаторами і керівниками кременчуцького підпілля були: П. Ф. Петько, Л. Т. Кириченко, В. М. Остапенко, Л. М. Підірваний, М. І. Ромашкін, В. О. Лисненко, І. Х. Марченко, О. А. Кривицький, С. Ф. Хейло, М. О. Лисенко, З. О. Ицкевич, І. І. Бузько, І. Ф. Харченко, які поступово налагодили зв’язки між окремими групами в місті і навколишніх селах. Члени однієї з них, збиралися на конспіративних квартирах у О. А. Кривицького, М. В.Кукушки, обговорювали плани бойових операцій, складали тексти листівок, визначали додаткові адреси і паролі на випадок провалу будь-якої групи, відправляли зв’язківців, агітаторів у навколишні села, щоб зірвати поставки сільськогосподарських продуктів для гітлерівської армії. Підпільники знищували ворожі пости, збирали цінні розвідувальні дані про дислокацію німецьких частин і передавали їх розвідникам Червоної Армії.
Кременчук був важливим вузлом комунікацій на лівому березі Дніпра. Близько місяця він зазнавав інтенсивного артилерійського обстрілу німецьких військ, які стояли на правому, високому березі річки. Для частин Червоної Армії, які обороняли місто, з Києва були відправлені баржі з боєприпасами, хлібом та іншими продуктами харчування, але пароплав, що їх тягнув, було підбито німецькою артилерією, після чого він став на якір посеред Дніпра. І німці, і радянські війська намагалися захопити баржі, але через постійний обстріл з обох боків Дніпра їм цього не вдавалося зробити. Тоді радянське командування виявило серед місцевих жителів вправних плавців, які вночі непомітно підібралися до барж і перерізали буксирні канати. Звільнені баржі попливли за течією і під вогнем противника їх вдалося підтягти до лівого берега. Вантажі дісталися радянським військам.
Наше рідне місто з перших днів окупації несло величезні втрати як соціальні (більше 21 000 кременчужан вивезли на німецьку каторгу), так і промислові (93 підприємства, усі культурні та навчальні заклади, 97 % житлового фонду, електростанція, залізниця, міст через Дніпро були знищені). На території Кременчука також була налагоджена мережа концентраційних таборів, у яких було замордовано і розстріляно більше ніж 97000 радянських військовополонених і мешканців міста
Але це лише сприяло більш активному опору з боку жителів міста. У боротьбі проти німецьких загарбників активно діяли комсомольці, молодь. Влітку 1942 року учень школи № 9 Олександр Кривицький створив підпільний комсомольський комітет, до складу якого входило кілька комсомольсько-молодіжних груп, керівниками були: Григорій Шавва, Микола Зозуля, Євген Марохин, Володимир Орел, Євген Ушаков та ін. В одній з цих груп на чолі з О. Кривицким активно брала участь у боротьбі з гітлерівцями відома підпільниця, почесна громадянка міста Кременчука Галина Миколаївна Пономарьова. Роки її юності проходили в найважчий період для нашої Батьківщини – Великої Вітчизняної війни (вона тільки що закінчила 9 класів, і їй виповнилось 16 років).
У січні 1942 р. командири Червоної Армії М. І. Ромашкін та І. О. Лисенко, які потрапили в оточення і залишились в окупованому німцями місті, створили в Кременчуці підпільну партизанську групу. Її учасники приймали звернення Радінформбюро і розповсюджували їх в листівках серед кременчужан та мешканців навколишніх сіл. Група мала зброю та вибухівку для організацій диверсій на транспорті і підприємствах. Месники підтримували зв’язок з партизанами Києва, Мінська, Черкас, Лубен, та інших населених пунктів. У грудні 1942 р. всі члени групи загинули.
У травні 1942 р. в Крюкові почала діяти підпільна група, очолена майстром півскатного цеху вагонобудівного заводу Г. Ф. Петьком. До неї входили в основному вагонобудівники К. С. Шкарчинський, С. Ю. Ковальченко, В. Ф. Кораблев та інші. Слід зазначити, що в ядро групи увійшли учні базового ФЗУ заводу Василь Іванов, Валентин Скопін, Володимир Могильов, Даша Нестаулова, Нонна Костенко. Месники виводили з ладу відремонтовану військову техніку, засипали пісок в букси вагонів, перерізали телефонні дроти, випускали бензин із цистерн, організували втечу червоноармійців із полону, влаштовували диверсії в місті.
У 1943 р. також у Крюкові була створена підпільна організація «Дніпровці». Її керівником став колишній заступник директора школи фабрично-заводського навчання Іван Харченко – «лейтенант Дніпров». До керівного ядра групи входили також майстер вагонобудівного заводу Костянтин Федоренко та Борис Карповець, колишній учень залізничного технікуму. Потім в організацію вступили колишній учитель, а в окупації сторож штальзаводу Ільченко, вихователька дитячого будинку Євдокія Федотіївна Пастернак (Мишавкіна) зі своїм 13-річним сином Володимиром Правдиченком. Володя був зв’язковцем групи. На жаль, наприкінці війни хлопчик підірвався на міні.
Серед інших підпільних організацій в Кременчуці діяла ОУН. Діяли і націонаільна група у краєзнавчому музеї на чолі з його директором К. Корольчуком. Працівники музею проводили просвітницьку роботу серед населення, розповідаючи про історію Центральної Ради, діяльність українських провідників часів революції та громадянської війни. У 1942 році гестапо заарештувало Корольчука та наукового працівника музею Д. Барковського.
Потужною була підпільна організація націоналістів на чолі з редактором газети «Дніпрова хвиля» Михайлом Щепанським. За час, коли газету редагував Щепанський, на її сторінках друкувалися матеріали про сталінські репресії, про історію України, про українське життя в окупованому місті та його околицях, сприяла вихованню патріотичних настроїв серед населення.
Щепанський керував цілою мережею груп ОУН. Допомагали йому в цьому Якимців та Надія Мойленко. Підпільники через своїх людей в міській управі опікувалися долями дітей-сиріт, сприяли роботі українських шкіл.
За сприяння підпільників було створено пункт Українського Червоного Хреста, який надавав медичну допомогу військовополоненим (слід відзначити, що в радянській історичній літературі пункт називали без слова «Український», замовчуючи факт участі в його організації націоналістів).
Підпільники ОУН виготовляли для кременчужан та військовополонених фальшиві перепустки та довідки, за якими вдавалося частину поранених солдатів врятувати від гестапівських таборів. Подібна робота була можлива лише до середини 1942 року, коли окупаційна влада ставилася до місцевого населення з певною лояльністю
Однак вже з весни 1942 року, розуміючи, що просвітницька робота, яку проводять газета «Дніпрова хвиля», краєзнавчий музей, школи та окремі працівники міської управи складає загрозу пануванню гітлерівців у місті, поліція та гестапо проводить ряд арештів. У донесенні про події в СРСР за № 183 від 20.03.1942 р. начальник поліції безпеки повідомляє зокрема таке: «8 березня 1942 року була арештована група прихильників Бандери в Кременчуці».
Михайла Щепанського було схоплено разом з дружиною і дітьми та розстріляно. Разом з ним було арештовано його найближчих помічників та багатьох молодих кореспондентів газети. Це О. Єфименко, О. Стодоля, П. Воронов, О. Тихий, В. Мостенко, Т. Сапенко, Ф. Бабій, П. Кохнівський та інші.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Їхній подвиг житиме в віках. [ Підпільна комсомольсько-молодіжна комуністична
організація "Набат", що діяла в роки війни в с.Білецківка Кременчуцького
району] // Перемога. - 2011. - 19-25 вересня (№ 39). - С.2
2. Коноваленко І. До 70-річчя партизанського руху // Автограф. - 2011.- 15 вересня
(№ 37). - С. 13.
3. Підпільники вагонного заводу. [ До 70-річчя визволення Кременчука від
німецько - фашистських загарбників] // Кременчуцька панорама. - 2013. –
28 лютого-7 березня (№ 9). - С. 16.
4. Пустовіт Т. Партизанські загони Полтавщини // Край. - 2010. - 4-10 жовтня
(№ 10). - С.7
5. Осташко О. І. Нарис з історії Кременчука / О. І. Осташко, В. М. Юшко, В. О. Крот,
П. А. Стегній. – Кременчук : Берізка, 1995. – 189 с.
7. Федько І. Про першу післявоєнну зустріч кременчуцьких підпільників
[до 70-річчя визволення міста від німецько-фашистських загарбників]
// Кременчуцька панорама. - 2013. - 12-19 вересня (№ 37). - С. 16
