Корифей філологічної науки

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (22.09.1835 — 11.12.1891) — мовознавець, літературознавець, етнограф, фольклорист, філософ. Народився у дворянській родині в с. Гаврилівці на Полтавщині. Після закінчення гімназії в м. Радомі (Польща) вступив на юрид. ф-т Харків. ун-ту (1851). Захоплення укр. народною творчістю і літ-рою спонукало його перейти на історико-філол. ф-т, який закінчив 1856 р. У перші роки роботи в Харківському університеті друкує низку статей, що увійшли до книги "Мысль и язык" (1862). Того ж року їде на дворічне наукове стажування до Берліна, але родинні обставини (загибель у польському повстанні 1863 р. брата Андрія, члена "Землі і Волі") спонукають Потебню перервати стажування й повернутись додому. Докторський ступінь здобув 1874 р. за працю "Из записок по русской грамматике", що стала етапною в розвитку вітчизняної філології. До кінця життя здійснював інтенсивну і плідну дослідницьку, педагогічну, науковоорганізаторську діяльність, переклав укр. мовою "Одіссею". Значна частина творів Потебня опублікована учнями після його смерті. Згуртувавшись навколо видання "Вопросы теории и психологии творчества" (1907 — 23), вони розвивали ідеї Олександра Опанасовича у багатьох галузях гуманітаристики.

Якщо загальносвітоглядні засади Потебня складалися спочатку під впливом М. Костомарова і в спілкуванні із громадівцями, то його філософсько-методологічні орієнтири формувалися в руслі гумбольдтівської філософії мови і співзвучні з ідеями Г. Лотце, И. Ф. Гербарта, Г. Штейнталя та ін. філософів "берлінської школи", випереджаючи концептуальні побудови пізніх гумбольдтіанців (Б. Кроче, К. Фосслера, Е. Сапіра, Л. Шніцлера). Відправною для Потебні була ідея Гумбольдта про мову як діяльність духу, про творення думки мовою. Постулюючи найтісніший зв’язок мови і мислення, він показував, що думка виявляє себе через мову, а кожний мовленнєвий акт творчий і несе відбиток неповторності.

Мова розглядається Потебнею в контексті культури. Мова є породженням і виявом "народного духу", вона ж окреслює національну самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею "проміжного" світу особливий національний світогляд. Убачаючи в мові єдино властиві кожній людині та кожній спільноті спосіб і можливість сприймати світ і мислити його, Потебня гостро протестував проти денаціоналізації і деукраїнізації зокрема як духовного і душевного розтління ("Язык и народность", 1895). Адже винародовлювання загрожує зникненням витіснюваної мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи. Крім того, зникнення хоч би однієї мови (а кожна мова є повною, "глибоко відмінною системою прийомів мислення") вело б до втрати загальнолюдською культурою цілої групи зв’язаних саме з нею мислительних процесів, а в результаті заміни "відмінності мов однією загальнолюдською" людство зазнало б "зниження рівня думки". Бо загальнолюдська культура, за Потебнею, є інтегративним продуктом різних національних культур, існує через їх взаємодію. Діалог культур створює можливості для асиміляції інокультурних елементів, для саморозвитку і, отже, для поступу світової культури. Тож неприпустимим для Потебні є створення умов, які унеможливлюють діалог і вільний національний розвиток: від цього втрачає не тільки утискувана спільнота, а й панівна нація. Так осмислює він мовно-культурні аспекти філософії національної ідеї. Поняття "націоналізм" він витлумачує як світогляд, для якого природною є національна розмаїтість людства. "Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу". Рівноправність і взаємоповага є для Потебні модельним варіантом стосунків між націями.

Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. Денаціоналізацію О. О. Потебня прирівнював до духовного розтління (стаття «Мова і народність», 1895). За умовами того часу свої наукові праці О. О. Потебня мусив публікувати російською. Проте, бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою славетну поему Гомера «Одіссея».

Не всі сучасники змогли осягти ідеї О. О. Потебні за його життя. Повною мірою глибина цих ідея розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали. Освоєння спадщини велетня думки і слова триває.

Література:

1. Велет думки і слова: [О.О. Потебня - мовознавець] // Календар

знаменних і пам’ятних дат. – 2010. - № 3. – С. 109.

2. Велет думки і слова: О. Потебня: філолог, філософ // Дати і події. –

2015. - № 2. – С. 61.

3. Добродомов И.Г. Об одном наблюдении А.А. Потебни в его

дальнейшем осмыслении в русском языкознании // Мовознавство. –

2010. - № 4 – 5. - С. 106 – 112.

4. Довбня Л. Корифей філологічної науки // Відродження. – 1995. - № 9.

С. 75.

5. Гальчук І.Ю. Потебня як акцентолог // Мовознавство. – 2010 .- № 4 – 5.

– С. 122 – 131.