Дорошенко був активним противником союзу з Московською державою та в якості чигиринського полковника їздив до Москви для того щоб домогтися скасування деяких пунктів Переяславських статей в 1660 році. В 1663 – 1664 роках Дорошенко стає генеральним осавулом при гетьмані П. Тетері. 10 жовтня 1665 рік Павло Дорофійович стає тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку 1666 року на козацькій раді в Чигирині було підтверджено вибір старшини на його користь.
Будучи гетьманом Петро Дорошенко провів ряд важливих реформ – встановив митну лінію, карбував власну монету, провадив колонізацію незалежних земель, утворив новий Торговицький полк, здійснював заходи по реорганізації внутрішнього життя українських земель. В 1667 році укладає військовий договір з Кримським ханством та розпочинає воєнні дії в Галичині, змусивши польський уряд визнати автономію Правобережної України та встановив українсько-польський кордон на річці Горинь. 8 червня 1668 року після вбивства І. Брюховецького його було проголошено гетьманом всієї України. Але ним він пробув недовго. Його супротивники уклали з Москвою Глухівський договір у 1669 році, що змусило Дорошенка підписати союзний договір з Османською імперією та розпочати війну зі ставленником Речі Посполитої М. Ханенком. Здобувши перемогу у 1672 році було укладено Бучацький мирний договір, який Москва розцінила як можливість захопити Правобережжя. Через його союз з Османською імперією, авторитет Петра Дорошенка серед населення почав стрімко падати і розчарувавшись у політиці свого союзника він вирішує зректися булави на користь Івана Сірка.
Після зречення з гетьманства Дорошенко оселився в м. Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 роках Дорошенко був призначеним вятским воєводоюта мешкав беспосередньо у Вятці. Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна — Наталя Гончарова. Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році.
Джерело: http://dovidka.biz.ua
Література:
1.Апанович, О.М. Гетьмани Украiни i кошовi отамани Запорозькоi Сiчi. - К. : Либiдь, 1993. – 286 с.
2.Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа. - Луцьк : Волинська обл. друкарня, 2012. - 472 с.
3.Володарi гетьманськоi булави: Iсторичнi портрети. - К.: Варта, 1994. – 560 с.
4.Гетьмани Украiни: Iсторичнi портрети : Збiрник. - К.: Журн."Украiна", 1991. – 216 с.
5.Історія України в особах: Козаччина. - Київ : Україна, 2013. - 304 с.
6.Колодницький, С. Гетьман Дорошенко пiд пiдгайцями // Дзвiн . - 2000. - № 4
7.Нартов, В.В. Найвидатнiшi гетьмани та кошовi атамани Украiни. - Х.: Клуб Сiмейного Дозвiлля, 2007. – 320 с.
8.Реент, О. П. Усi гетьмани Украiни : Легенди, мiфи, бiографii. - Х. : Фолiо, 2008. – 415 с.
9.Руїна. - Київ : Видавництво гуманітарної літератури, 2015. - 432 с.
10.Сагайдак, Д. Гетьман Петро Дорошенко - продовження "Руїни" // Гетьман. - 2010. - № 6. - С. 28
11.Сегеда, С. П. Гетьманські могили. - К.: Наш час, 2009. - 439 с.
12.Сорока, Ю. В. Чигиринські походи. - К. : Шанс, 2012. - 128 с.
13.Степанков, В. Дорошенко Петро Дорофiйович // Чумацький шлях . - 2004.- № 2; 3; 4.
14.Сушинський, Б. І. Козацькі вожді України: Історія України в образах її вождів та полководців XV – XIX століть: Історичні есе у 2-х томах. 2-е вид., доп. – Одеса : ВМВ, 2004
15.Трінчук, Я. Петро Дорошенко: драма печального самітника // Дзвін. - 2013. - № 4. - С. 98
16.Украiна крiзь вiки. - К.: Альтернативи, 1999. – 352 с.
17.Чухліб, Т. В. Гетьмани України-Русі : [від лицарів степу до правителів країни]. - Донецьк : БАО, 2012. - 304 с.
