Протягом століть українську мову придушували, забороняли, піддавали анафемам і гонінням. І в роки російського царизму, і в радянські часи намагалися викорінити, розтоптати й відібрати нашу мову. Кожне століття додавало нових штрихів до лінгвістичної руйнації рідного слова.  Назва цьому – лінгвоцид української мови.    Ось лише  окремі факти цього злочину…

•    1720 – указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

•    1763 – указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

•    1784 – наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою, позбавивши український народ власної книги, заборона викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та введення обов’язкової російської мови в усіх училищах імперії.

•    1863 – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури.

•    1864 – прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

•    1876 – Емський указ Олександра ІІ  про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.

•    1888 – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

•    1910 – закриття за наказом уряду П. Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.

     З приходом у 1917 році більшовиків до влади нищення української мови не припинилося. Воно вийшло на новий рівень. 

     У збірнику: Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Документи і матеріали / Упоряд.: Л. Масенко та ін.. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. – 399 с. вміщено документи та матеріали, що стосуються мовної політики радянського керівництва на теренах України.

     Представлені у збірнику матеріали не обмежуються висвітленням уже відомих асиміляційних процесів звуження сфер функціонування української мови за радянської доби. В збірнику переважають документи, які проливають світло на менш відому, проте значно підступнішу практику втручання у внутрішній розвиток української мови, що спрямовувалась на штучне зближення її з російською мовою.

     Велика кількість документів 30-х років та матеріалів повоєнного періоду засвідчують намагання вилучити питомо українські слова, фразеологізми та граматичні форми й замінити їх калькуванням російської.

     У 70-х роках цей процес повторився. Старше покоління добре пам’ятає боротьбу з архаїзмами, діалектизмами й штучними мовними утвореннями.

У книзі є абсолютно секретний документ, підписаний  В.Щербицьким, про стан ідеологічної обстановки 1973 року в Україні, а також список заборонених слів української лексики 30-х років XX сторіччя.

     У збірнику наведено  лише деякі факти з жахливої історії лінгвоциду Української мови. За цими датами – зламані долі та втрачені життя. Ми маємо це пам’ятати.

     Ми маємо знати, що Українська мова –  одна з головних цінностей нашого народу, наша гордість і наш скарб. Поки є мова – існує народ!

Книга знаходиться у відділі обслуговування дорослих КЗК КМПБ