Я трохи звір. Я не люблю неволі.
                       Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
                       Я  не люблю нещасних. Я щаслива,
                       Моя свобода завжди при мені.

     Це слова Ліни Костенко – письменниці, що заслужила титул сумління нації. Її гостре перо заворожує правдивістю, патріотизмом, неповторною ліричністю і талантом.
      Мужність Ліни Костенко вражає. Адже це вона в 60-ті роки єдина із членів спілки письменників уголос протестує проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту. Це вона  пише  листи на захист В’ячеслава Чорновола, кидає у Львові квіти підсудним (адже тоді прокотилася хвиля репресій проти української інтелігенції), їй крутять руки, вона б'є кулаком по "воронках”.

       Після цього поетеса  потрапила до «чорних списків» КДБ.  Її просто побоялися арештовувати:  була дуже популярна, а арешт викликав би цілу хвилю протесту. Вихід знайшли швидко – ізолювати, оточити глухою стіною мовчання – та поетеса не йшла ні на найменший компроміс, двічі оголошувала голодування. 15 років доводилося жити в матеріальній скруті: без роботи, без гонорарів.

      Усе своє життя Ліна Костенко  не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї:  як за часів КДБ, так і в незалежній Україні. Вона відмовляється від державних нагород з рук президентів: «Політичної біжутерії не ношу!».Зараз вона мовчить, але за неї до нас промовляють її твори.

      Сьогодні мовчання Ліни Костенко  є надзвичайно промовистим. Це горде мовчання теж є позицією. Вона свідомо відмовляється виходити у токсичний український публічний простір;

             Прости мені, мій змучений народе,

              Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!

              Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,

              І тільки змії кубляться й сичать.

              Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні

              Злість рухає людьми, але у бік безодні.

       Письменниці боляче говорити про сьогоднішню Україну.

     «Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії».

          Отак воно і йдеться до руїни,
          Отак ми й загрузаємо в убозтво.
          Є боротьба за долю України,
          Все інше – то велике мискоборство.
«Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
Ви думали, що Україна так просто? Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є. Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого».
                  Доборолися! Добалакались!
                  Досварилися, аж гримить!
                  Україно, чи ти була колись
                  незалежною хоч на мить:

                  Від кайданів, що волю сковують

                   від копит, що у душу б’ють,
                   від чужих, що тебе скуповують,
                   і своїх, що тебе продають?!

       Збереглось унікальне архівне відео 1995 року. В ньому Ліна Василівна розповідає про давню піратську хитрість: під компас підкладали сокиру, корабель збивався з курсу і його легко  було захопити. Письменниця тоді тонко підмітила, що, здається, наш корабель теж хочуть захопити. Минуло стільки років, а ситуація не змінилася…

                    І жах, і кров, і смерть, і відчай,

                    і клекіт хижої орди.

                    Маленький сірий чоловічок

                    накоїв чорної біди.

                    Це звір огидної породи,

                    Лох-Несс холодної Неви.

                    Куди ж ви дивитесь, народи?!

                    Сьогодні ми, а завтра – ви.

     У 2015 році письменниця приєдналась до гуманітарної акції «Другий фронт АТО». Вона передала на фронт кілька збірок своїх поезій зі словами підтримки.

      Ліна Костенко, незважаючи на свій поважний вік – людина сучасна. Дочка відзначала, що вона краще за неї освоїла комп’ютер та Інтернет. Ліна Василівна, як поет, розуміє  і дуже жалкує, що в сучасному світі поезія уже не ціниться так , як раніше. А ще їй гірко, що сучасні поети, намагаючись  самоствердитись, використовують будь-які методи: «Ви уявляєте собі, щоб Василь Симоненко, або Василь Стус використовували у своїх віршах нецензурщину?!» Але часи змінилися…

       Ліна Костенко -  поет у найповнішому, справжньому розумінні цього слова, людина, яка зберегла гідність  - свою і всього нашого народу.

                  І все на світі треба пережити
                  і кожен фініш -  це по суті старт.
                  і наперед не треба ворожити
                  і за минулим плакати не варт.