Чураївна...Iм`я наче пiсня...
Так i лине до тих берегiв,
Де жила вона у передмiстi.
Де живе упродовж трьох вiкiв.
Так жила, i спiвала й кохала,
Як народ у єдинiй душi.
I легендою...Пiснею стала...
Бо й сама дарувала пiснi.
Як спiвала,то нiби до Бога.
Пiсня, нiби молитва, проста.
Як кохала,то тiльки одного.
Бо душа в неї тiльки одна.
Цьогоріч виповнюється 395 років від дня народження Марусі Чурай. Народжена для любові, Маруся не знала її радощів, і всі свої надії й почуття, весь жар свого палкого серця виливала в неперевершені пісні, що ввійшли до скарбниці нашої культури.
Доля Марусі хвилювала багатьох митців кінця ХХ століття, її образ став однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини. Історичний роман у віршах видатної поетеси XX ст. Ліни Костенко «Маруся Чурай» було відзначено Шевченківською премією.Трагічна тема зрадливого коханого знайшла своє відображення у повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», про авторку пісень йдеться в драматичній поемі Любові Забашти «Дівчина з легенди» та поемі Бориса Олійника «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», у повісті Валентина Чемериса «Засвіт встали козаченьки». Яскраве втілення її образу можна побачити і в українській драматургії: «Маруся Чураївна» Володимира Cамійленка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького. Темі її драматичного та зрадженого кохання були присвячені балади та драми, написана оперета, а також знятий кінофільм.
14 квітня 2006 року перед Полтавським академічним обласним музично-драматичним театром ім. Гоголя на Театральній площі було встановлено символічний пам'ятник Марусі Чурай, а Укрпошта випустила присвячені їй конверт та поштову марку в серії «Славетні жінки України».
360 років тому, 11 лютого 1670 року в с. Жуки Полтавської сотні в козацькій родині народився Самійло Величко. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі. Від 1690 служив у канцелярії генерального писаря В.Кочубея. Протягом 1705–08 військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії. Наприкінці 1708 під час політичних репресій Петра I в Україні, викликаних виступом I.Мазепи, був ув'язнений. Після звільнення 1715 оселився в с. Жуки під Полтавою.
Величко – автор фундаментального історичного трактату, присвяченого подіям української історії з середини 17 до початку 18 сторіччя і зберігся до наших днів не повністю. Зберігається у Рос. нац. б-ці у Санкт-Петербурзі, один із списків твору – в Iн-ті рукопису НБУВ. «На Величку, можна сказати, завершується процес переходу літописання до історіографії в сучасному розумінні. І Величко є останнім літописцем, ну, не останнім, ну, принаймні - першим істориком. Якоюсь мірою він є предтечею Сковороди.» Доктор історичних наук Юрій Мицик.
Зацікавились? Приходьте! Вибирайте книги! Читайте!
