Одяг – душа народу, його історія та традиції, які передавали з покоління в покоління. У традиційному українському одязі кожного регіону були виражені місцеві особливості, що відображали й підкреслювали кожну особистість.

Одяг Полтавщини, у порівнянні з іншими регіонами, є доволі пишним, багато оздобленим, адже його розвиток припав на добу бароко. Ознаки полтавського типу сорочок настільки поширені, що з повним правом можуть претендувати на загальноукраїнський тип. Та все ж народний одяг на Полтавщині має свої характерні особливості, яких не має одяг в інших регіонах. Полтавська вишивка налічує понад 100 стібків. Відмінності є також і в крої одягу.

     Отож жіночий різновид полтавських сорочок складався з двох пілок — передньої та задньої, що з’єднувалися на плечах поликами прямокутної форми. У місці з’єднання полика й рукава робилися численні складки — «пухлики». Такий крій з пластичною лінією плечей, яка переходила у пишний рукав, підкреслював особливу жіночність. Сорочка не мала коміра та манжетів. Сорочки мали глибокий викот, який призбирався, як і рукава, та обшивався вузькою смужкою тканини (руриком). Полтавські сорочки відзначалися ніжною, світлою гамою вишивки: білим по білому або світлосірими, світло-коричневими лляними нитками у поєднанні з технікою «вирізування» та «мережкою». Вишивкою декорувалася уставкова частина рукава, передпліччя, сам рукав та поділ (лиштва). Таку сорочку білим по білому, притаманну лише нашому регіону, через складність орнаменту могли вишивати понад рік. До речі, на етнічних вишиванках ніколи не було зображення калини чи маків.

     На рубежі ХІХ – ХХ ст. почали застосовувати чорно-білі нитки, що певною мірою імітували техніку вирізування, зберігаючи традиційні закони у вишиванні. Були сорочки: святкові — вишиті, або буденні — переважно без вишивки, або вишиті дуже скромно.

     Про вишиті сорочки на Полтавщині існувало багато прикмет. Наприклад дослідник Павло Милорадович писав, що коли жінка не могла завагітніти, то вона просила сорочку в тієї, яка мала багато дітей. А ще, за народним уявленням, чужі сорочки носити не можна, оскільки від них можуть передатися хвороби, лінощі та різні негативні риси.

     Вишиті сорочки із рясним оздобленням мали право носити дівчата та молоді жінки. Чим старшою ставала жінка, тим менше вишивки було на її одязі. Це суворо регламентувалося, тож після 60 років жінка мала право одягти багато вишиту сорочку лише двічі на рік — на Різдво та Великдень. Найгарніше ж вбрання дівчата готували собі до весілля, після чого ховали до скрині та зберігали до кінця життя.

     Поверх сорочки одягали незшитий поясний одяг – дергу. Буденному вбранню притаманні чорні та сині домотканні дерги. Святковим поясним одягом залишалася старовинна плахта з яскравим поліхромним насиченим декором. Місцевою особливістю жіночого вбрання були пояси («крайки»), якими підперізували святкові дерги та плахти. Вовняні домоткані пояси червоного кольору мали на кінцях барвисті помпони або китиці. Кінці зав'язували ззаду.

     Наприкінці ХІХ ст. у жіночий селянський костюм входили рясні однотонні спідниці із ситцю, вовни, а у багатих із шовку. Прикрашали їх стрічками, вовняними смужками або цікавим видом аплікації - «перцями». Фартухи з купованої тканини були різних відтінків, але святковими вважалися білі, оздоблені вишивкою і мереживом.

     Літній комплекс жіночого вбрання включав керсетку, яка мала яскраво виражені місцеві ознаки. Завдяки завищеній талії та значній довжині полтавські керсетки надавали постаті підкресленої величності. Корсетки мали знизу м’які фалди і прикрашалися вишивкою, тасьмою, гудзиками. У холодну пору року жіноче вбрання доповнювалося крамною юпкою на ваті, за кроєм та оформленням подібною до керсетки. На Полтавщині побутувала святкова юпка із зеленої байки з червоними «мушками» («перчиками») та біла суконна юпка, прикрашена аплікаціями з чорного шнура. Взимку носили тулуб’ясті (розширені до низу) кожухи, вкриті синьою китайкою з невеликим відкладним смушковим коміром, або нагольний (некритий) кожух з відрізаними спинками, хутряним коміром-стійкою, які оздоблювали вишивкою, аплікацією зі шкіри та декоративним швом.

     Головними уборами жінок були тверді, різні за формою очіпки, які зверху пов’язували барвистими купованими хустками, зав’язуючи кінці спереду «ріжками». Намітку носили тільки на великі свята і взагалі берегли на смерть. Дівчата заплітали волосся з різнокольоровими кісниками в одну косу. Кісники пучком звисали майже до п’ят. У свята голову прикрашали високими вінками. Хустку вив’язували відкриваючи тім’я.

    Прикраси мали бути яскраві. Традиційний полтавський набір – коралове намисто з дукачами, бурштин, баламути також різнокольорове скляне намисто. Вважалося гріхом, якщо жінка віком до тридцяти років не носила сережки. Тому вже з другого року життя маленьким дівчаткам проколювали вуха і надягали мідні сережки. Дівчата та молодиці носили переважно срібні, рідше золоті сережки різної форми. Жінки й дівчата в якості прикрас носили мідні та срібні персні з "вічком" (скляною вставкою). Обов'язковою жіночою прикрасою були нагрудні хрести. Вони були чотириконечними з ажурними завитками, переважно мідними, позолоченими і мали вставки червоного та зеленого гранчастого скла. 

     Улітку, як правило, ходили босоніж, шкіряні постоли взували лише на польові роботи. На свята, до церкви чи на ярмарок взували чоботи або черевики. На Полтавщині носили двоколірні та одноколірні чоботи. Двоколірні чоботи називалися «чорнобривцями» і мали чорний передок та жовту халяву, а одноколірні могли бути зеленими («зеленинці»), червоними («червонинці»), жовтими («жовтинці»). Жіночі чобітки зберегли старовинні невисокі халяви і дещо загнуті загострені передки. Святкові чоботи («сап'янці») виготовляли з червоного, жовтого, рідше зеленого сап'яну. Звичайні жіночі чорні чоботи відрізнялися від чоловічих більшою кількістю прикрас. На Полтавщині сап'янці з м'якими халявками не оздоблювали. 

     Чоловіче вбрання Полтавщини, на відміну від жіночого, не мало чітко виражених місцевих ознак. Воно складалося з тунікоподібної сорочки з прямим глибоким погрудним вирізом і вузьким коміром-стійкою, який зав’язували на червону стрічку. Сорочку носили заправленою у широкі штани (шаровари) із сірої домотканої тканини. Святкові шаровари шили з фабричної однотонної тканини. Штанини шароварів зі щільного полотна заправлялися в «чирики» - чоботи з м'якими невисокими халявами. На талії шаровари кріпилися поясом, який одночасно був і прикрасою, так як його ткали з різнокольорових ниток красивими візерунками. Виходячи на вулицю селянин одягав суконну свиту й високу сіру смушкову шапку (в теплу пору – солом’яний бриль). Традиційним зимовим одягом був кожух.

     Вишиті сорочки, плахти, очіпки, юпки та сап'янці, коралі й дукачі – усе це культура та історія Полтавщини.

1.    Васіна З.О.   Українське народне вбрання. - Київ : Мистецтво, 2020. - 71 с.

2.    Васіна З.О.   Український лiтопис вбрання : Книга-альбом. - Київ : Мистецтво, 2003. - 448с

3.    Врочинська Г.В.   Історія традиційних українських прикрас. - Київ : Балтія-Друк, 2020. - 181 с.

4.    Косміна О.Ю.   Українське народне вбрання. - [Київ] : Балтія-Друк, [2017]. - 61 с.

5.    Ніколаєва Т.О.   Iсторiя українського костюма. - Київ : Либiдь, 1996. - 171с

6.    Стельмащук Г.Г.   Українське народне вбрання. - [Львів] : [Література та мистецтво], [2019]. - 253 с.