Чорна ніч владарює над світом.
Мені ж все не спиться,
Пам’ять привидом білим блукає по храму Буття,
На скажених вітрах,
Що, як коні, несуть колісницю,
Відцвіла, віддзвеніла і юність, і зрілість життя.
У надіях на рай пломеніла зоря на світанні
І весніло весь рік, бо весна проростала з душі!
Першоцвітом цнотливим з’явилося перше кохання,
І такі ж несміливі, невпевнені перші вірші.
У цехах заводських сірим пилом спадали години:
«Не моє! Не моє! - надривалость спонукане «Я»,
Тільки сни кольорові за руку в садочок водили
Де що квітка ― то слово. Й душа оживала моя.
Доля стелить шляхи, визначає нам курс у цім світі,
Ген, онуки уже у польотах тренують крило.
Хоч посивіли скроні, не в’януть у снах мої квіти.
Промайнуло життя.
Чи то сон? Чи то справді було?
У криниці надій ще хлюпоче джерельна водиця,
Та вже скоро впаде невблаганна завіса життя.
Чорна ніч владарює над світом.
Мені ж все не спиться,
Пам’ять привидом білим блукає по храму Буття.
