Доки не стали самі ми батьками,

І скроні засріблила сивина,

Не розуміли те, що наші мами

Чекають нас з доріг, біля вікна.

Матуся прокидається з зорею,

Вартує біля печі стільки літ.

Все в хаті прокидається із нею,

Вона готує для сім’ї обід.

Аж доки місяць вигляне з-за хати

Й засвітить у причілкове вікно,

Турбується весь день невтомна мати…

Снує вдовина доля полотно.

Ще й рушники для доні вишиває,

Не спиться їй в осінню довгу ніч.

Сумну вдовину пісеньку співає,

І слухають німі: стіл, лава, піч,

Та на стіні портрети пожовтілі

У барвінкових ніжних рушниках.

Не ремствує на скроні побіліли,

Горить робота у її руках. . . . . . .

На жаль, минає швидко все з роками,

Лиш світла пам’ять теплиться в душі.

Спливло три роки, як не стало мами,

А я пишу присвяти їй, вірші.

До вас звертаюсь, діти і онуки –

Шануйте за життя своїх батьків.

Цілуйте за життя ласкаві руки

І не жалійте добрих, теплих слів.

16.08.2014