Сутінки надходять оксамитові.

Ми самі, де листя і вода.

Очерет у річечки запитує,

«В кого, ти, закохана?» – запитує.

« В тебе», – річечка відповіда,

« В тебе», – лагідно відповіда.

І, щоб темні сумніви розвіялись,

І ясніш повірилось у те,

Заміняє непокірна мрійниця

Біль на ласку, грішне на святе.

І до очерету ніжно горнеться.

Ти до мене ніжно притулись,

І покине душу сіро-чорне все.

А були квітучими колись.

Та, холодним полум’ям обвуглені

В ями сліз упали з висоти,

Із усміхненої висоти.

І змогли тепер, але не в «ГУГЛі» ми

І слова, і почуття загублені,

А у лагідній воді знайти.

Сутінки накрили оксамитові.

Ми у лагідному усамітненні,

Як у квітні яблуні, цвітем.

Зорі засвітилися софітами,

Небо нахилилось освятити нам

У любов повернення, в едем.