9 червня - 240 років від дня народження Джорджа Стефенсона (1781–1848), англійського конструктора і   винахідника, який поклав початок розвитку парового залізничного транспорту. 
    Народився Джордж Стефенсон 9 червня 1781 року в містечку Вайлем поблизу Ньюкасла. З 14 років працював   помічником у батька, заміряв вміст газу у вугільній шахті Дьюлі. У вільний час займався ремонтом годинників.   
    У 1812 році став головним механіком Кіллінгуортських копалень. Щоб полегшити підйом вугілля на шахтну поверхню,   розробив спеціальну парову машину-лебідку, яка за допомогою каната тягнула вагонетки похилим стовбуром.
    Ознайомившись з будовою парової машини Ватта, в 1813 році приступив до конструювання паротягу.  У 1814 р.   Стефенсон спроєктував і успішно випробував свій перший паротяг «Блюхер», призначений для транспортування вугілля   рудничною рейковою колією. Успішний пробний рейс паротягу відбувся 25 липня 1814 року. У 1815 році Стефенсон   отримав патент на винахід пристрою парового дуття для котла, а також безпечної шахтної лампи (майже одночасно з Г.   Деві). У 1819—1822 рр. керував будівництвом 13-кілометрової залізничної гілки до копальні Хеттона. 1825 року   побудував паротяг вагою 8 тонн, що розвивав швидкість до 26 км/год.   
    Очолював будівництво залізниці Ліверпуль — Манчестер. Першим прийшов до думки про необхідність прокладки   тунелів і зведення залізничних насипів на ділянках з сильним нахилом; був ініціатором заміни литих чавунних рейок на   ковані сталеві. У 1847 році заснував і очолив Інститут інженерів-механіків.
    Помер Стефенсон у Честерфілді 12 серпня 1848 року. Джорджа Стефенсона зобразили на британській  банкноті   номіналом  5 фунтів.
 

     13 червня - 110 років від дня народження Луїса Волтера Альвареса (1911–1988), американського фізика,   винахідника, дослідника ядерної фізики та космічного випромінювання, лауреата Нобелівської премії з   фізики (1968)
     Луїс Волтер Альварес народився 13 червня 1911 року, в Сан-Франциско.   В 1937 році зробив перший експеримент   захоплення К-електрона атомним ядром. Винайшов техніку утворення повільних нейтронів.
     Отримав Нобелівську премію з фізики в 1968 році за вирішальний внесок у фізику елементарних частинок, зокрема   за  відкриття великого числа резонансів, що стало можливим завдяки розробленій ним методиці використання водневої   бульбашкової камери й обробці даних.
     В 1980 році  разом зі своїм сином — геологом Волтером Альваресом запропонував метеоритну гіпотезу вимирання   динозаврів, яка потім була названа як гіпотеза Альвареса.
     Пізніше ця теорія була доведена знайденою воронкою від метеорита. Групою науковців, очолюваною Альваресом,   було  приблизно обраховано масу метеориту та його діаметр у 10 км. Теорія знайшла визнання як одна з основних,  суттєво була доповнена та розвинена вже після смерті Альвареса. 
 
 

    15 липня - 100 років від дня народження Роберта Брюса Мерріфілда (1921–2006), американського   біохіміка, лауреата Нобелівської премії в галузі хімії (1984)
    Американський біохімік Роберт Брюс Мерріфілд народився 15 липня 1921 року у Форт-Уерт (штат Техас). Отримавши в   Каліфорнійському університеті в 1943 р. ступінь бакалавра, Мерріфілд працював хіміком у Науково-дослідному фонді   Філіпа Р. Парка. Після того як в 1949 р. йому була присуджена докторська ступінь з хімії, Мерріфілд працював   асистентом-біохіміком в Рокфеллерівському інституті медичних досліджень (тепер це Рокфеллерівський університет) у   Нью-Йорку. У цьому інституті вчений залишався до кінця своєї наукової кар'єри. Він став тут науковим співробітником   (1953),  потім ад'юнкт-професором (1958) і, нарешті, повним професором (1966).
     У 1953 р. Мерріфілд зайнявся хімією білків. «Білки — це ключові компоненти всіх живих організмів, — пояснював він   згодом. — Якщо ми хочемо зрозуміти та навчитися контролювати те, що відбувається в організмі, ми повинні перш за все   дізнатися про склад, структуру і функції кожного окремо взятого білка».
      У 1985 р. Мерріфілд був нагороджений Нобелівською премією з хімії за запропоновану ним методологію хімічного   синтезу на твердих матрицях. «Абсолютно новий підхід Мерріфілда до органічного синтезу створив нові можливості в     області пептидного-білкової хімії та хімії нуклеїнових кислот, — сказав Бендт Ліндберг у вступній промові від імені   Шведської королівської академії наук. — Він значною мірою стимулює розвиток біохімії, молекулярної біології, медицини   та фармакології, а також має велике практичне значення для розробки нових лікарських препаратів і для генної   інженерії».
 

     18 червня - 140 років від дня народження Олександра Митрофановича Пучківського (1881–1937),   українського вченого-медика, першого професора оториноларингології.
      Олександр Пучківський народився у с. Красне Батуринського району в сім’ї  військового. 
 Після гімназії  юнак і закінчив Петербурзьку Воєнно-медичну академію (1905). Працював лікарем військових шпиталів   Москви, Харбіна, Смоленська, Владикавказа, головним лікарем Одеського клінічного воєнного госпіталю. У 1911 році   відряджений на два роки до Воєнно-медичної академії, де опублікував 5 наукових праць з оториноларингології та   підготував дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медицини яка у 1913 році в Петербурзі була видана   окремою книгою. Під час війни (1914-1918 рр.) працював військовим лікарем у Пінську та Холмі, організовував   евакуацію  ЛОР-поранених, згодом переведений в управління санітарної служби в Одесу (1917), де провів чотири роки   життя, розпочав свою педагогічну діяльність, став професором медицини, організатором і завідувачем першої в Україні   кафедри оториноларингології та деканом медичного факультету Новоросійського університету (1920 р.).
      Слава про професора О.М.Пучківського дійшла до Києва. Його запрошують у Київську державну медичну академію,   яку через рік реорганізували в Київський медичний інститут. Саме тут О.М.Пучківський  організував у 1921 році кафедру   оториноларингології та керував нею до 1937 року. У Києві розпочався найбільш плідний період наукової, педагогічної та   лікувальної діяльності вченого. На той час він — автор понад 40 наукових праць, розробник першої навчальної програми   з оториноларингології, чим поклав початок плановому викладанню оториноларингології як самостійної клінічної   дисципліни, а також підготовці кадрів та науково-дослідної діяльності. Він став видатним українським вченим світової   слави. Його запрошували в лабораторії, інститути, на міжнародні форуми.
      12 листопада 1937 року був заарештований за ніби-то шпигунську діяльність. 14 грудня 1937 р. професор Олександр Митрофанович Пучківський розстріляний у Києві. Дружину з донькою виселили не тільки з квартири, а й зі столиці України. У 1957 році реабілітований  посмертно.
      В грудні 1997 р. Всеукраїнське лікарське товариство, Наукове товариство оториноларингологів м. Києва та Київської області провели наукове засідання, присвячене 60-річчю з дня смерті професора О.М. Пучківського. 16 червня 2006 року на Бульварі Шевченка, де професор Олександр Митрофанович заснував першу в Києві самостійну клініку оториноларингології, відбулося відкриття меморіальної дошки з нагоди 125-річчя з дня народження професора. О.М.Пучківського.
      Створена вченим та педагогом національна наукова школа українських оториноларингологів зайняла належне місце в історії української медицини. 

 

    20 червня - 160 років від дня народження Фредерика Гоуленда Гопкінса (1861–1947), англійського   біохіміка, лауреата Нобелівської премії в галузі фізіології та медицини (1929)
    Фредерік Ґоуленд Гопкінс народився в Істборні (Східний Суссекс).
 Коли Фредеріку виповнилося 17 років, сім'я, вважаючи, що його освіту закінчено, підшукала хлопцю роботу   страхового службовця. Однак незабаром після закінчення занять в школі він написав статтю про фіолетовий дим,   що випускається жуками-бомбардирами, яку прийняли до публікації у часописі «Ентомолог» (англ. «The   Entomologist»).
    Протягом наступних трьох років Фредерік Гопкінс навчався аналітичної хімії у фармацевтичній фірмі.   Використовуючи невелику спадщину, що дісталася від дідуся, він зміг вивчати хімію спочатку в Королівській школі   Південного Кенсінґтона, а потім в Університетському коледжі Лондона. Висока оцінка, отримана на екзамені з хімії,   дала йому можливість стати асистентом сера Томаса Стівенсона -  експерта з токсикології та фахівця з судової   медицини у лікарні Гая. Працюючи зі Стівенсоном, Фредерік Гопкінс отримав ступінь бакалавра природничих наук в   Лондонському університеті. За рекомендацією Стівенсона він у 1888 році був зарахований в медичну школу Гая зі стипендією Гулла для досліджень.
    Після отримання медичного ступеня у медичній школі Гая в 1894 році Фредерік Гопкінс залишається в школі ще на чотири роки викладачем фізіології, хімії, токсикології та фізики. Протягом двох останніх років він очолював клінічне дослідне відділення, де проводилися лабораторні дослідження, які використовуються у процесі діагностики і лікування. У рамках своїх дослідів в області хімії білка він розробив методи виділення протеїнів з крові і яєчного білка, а також методи кристалізації білків у великих кількостях для подальших досліджень. У 1898 році Фредерік Гопкінс був запрошений Міхаелем Фостером у Кембридзький університет як дослідник і викладач хімічної фізіології.
    У 1929 році Фредерік Гопкінс розділив Нобелівську премію з фізіології і медицині з Християном Ейкманом «за відкриття вітамінів, що стимулюють процеси росту».
    З 1930 по 1935 роки Фредерік Гопкінс був президентом Королівського товариства, що давало йому можливості вести дослідницьку роботу. Після 1935 року він продовжив свої досліди по пігментах комах і проміжного обміну речовин, хоча зір його знизився, а здоров'я погіршилося.
    Фредерік Гопкінс помер у Кембриджі 16 травня 1947 року.