Походив з родини відомого біолога Володимира Палладіна, який розробив теорію дихання рослин. Наукові захоплення батька вимагали його присутності в різних наукових центрах, відтак родина повсякчас переїжджала. Народившись у Москві, середню освіту Олександр Палладін здобував у Харкові, Варшаві та Санкт-Петербурзі, де в 1903 р. із відзнакою закінчив Ларинську гімназію. Потому було навчання в Петербурзькому університеті на природничому відділенні фізико-математичного факультету (1906 – 1909 рр.).   
   Під час навчання наукові інтереси студента Палладіна почали формуватись під впливом видатного фізіолога, Лауреата Нобелівської премії з медицини Івана Павлова. Згодом Палладін остаточно визначиться зі своїми вподобаннями і почне займатись дослідженнями в галузі хімічної фізіології –  науки, що зароджувалась на межі хімії та біології.
   Палладін зарекомендував себе здібним науковцем і після завершення університету стажувався у лабораторіях кращих європейських університетів. Після повернення він займався викладацькою та дослідницькою роботою з проблем виникнення та виділення креатину у тварин, захистив дисертацію і у 1916 р. прибув до Харкова. Там він працював у Харківському університеті, а згодом став завідувачем кафедри фізіологічної хімії медичного інституту, яку очолював протягом 1921 – 1931 рр.
   Харківський період був насичений і плідний не лише для Палладіна-нуковця, а й для кафедри, яку він очолив. Дослідницька лабораторія при кафедрі, завдяки його старанням, отримала нове дихання. У 1924 р. побачив світ «Підручник біологічної хімії» Палладіна, який став настільною книгою не лише для вітчизняних лікарів, а й спеціалістів з-за кордону. Під його керівництвом відбувались дослідження з біохімії діяльності м’язів, нервової системи та біохімії вітамінів.
   Робота, здійснювана кафедрою була настільки масштабна і вимагала більших ресурсів та можливостей, що у листопаді 1925 р. у Харкові було відкрито Український біохімічний інститут (нині Інститут біохімії ім.О.В.Палладіна НАНУ), який очолив Олександр Палладін. У 1931 р. Інститут переведено до Києва. На цей час Палладін став академіком ВУАН, неодноразово очолював делегації радянських вчених на міжнародних фізіологічних конгресах та медичних симпозіумах. Він започаткував видання «Наукових записок Українського біохімічного інституту», а з 1939 р. став першим віце-президентом АН УРСР.
   У роки Другої світової війни Інститут біохімії було евакуйовано до Уфи. Тут Палладін розробляв кровоспинні препарати на основі досліджень кровоспинної дії вітаміну К. Уфимський вітамінний завод почав виготовляти ліки, що використовувались медиками у фронтових госпіталях.
   Після повернення у 1943 р. до Києва на Палладіна чекала копітка робота по відновленню Інституту. Особливу увагу він приділяв залученню молодих науковців з середовища студентської молоді.
   У післявоєнний період життя Палладіна було наповнене не лише науковою роботою. У 1946 р. він став Президентом АН УРСР, продовжував викладати в університеті, займався адміністративною роботою, очолював Всесоюзне товариство фізіологів, біохіміків та фармакологів. 

   Основні наукові праці присвячені біохімії нервової системи і м'язової діяльності, біохімії вітамінів і живлення. Показав, що одним з попередників креатину є аргінін (1916 р.). Вивчив особливості обміну в м'язах при роботі, відпочинку і тренуванні, що стало основою теорії фізичної культури. Довів, що утворення креатину відбувається головним чином у м'язах, а не в печінці. Це стало темою його магістерської дисертації та монографії «Дослідження над утворенням і виділенням креатину у тварин» (1916 р.) Дослідження креатину підтвердили важливе значення цієї речовини в життєвих процесах і сприяли оформленню біохімії м'язової діяльності як самостійного напрямку. Креатин виявився перспективним науковим напрямом і Палладін продовжував розробляти його протягом багатьох років, повертаючись до нього на нових методичних рівнях і можливостях біохімічної науки.
   Першим почав систематичне вивчення біохімії нервової системи. Встановив біохімічну топографію нервової тканини: особливості хімічного складу і біохімічних характеристик морфологічно і функціонально відмінних частин центральної та периферичної нервової системи. Було вивчено також особливості обміну білків, вуглеводофосфорних сполук і нуклеїнових кислот у нервовій тканині при збудженні і гальмуванні і встановлено важливі закономірності внутріклітинної локалізації та вікових змін активності ферментних систем, що розщеплюють білки. У 1940-ві роки узагальнив матеріал з біохімічної статики, тобто з визначення хімічного складу різних відділів мозку, а також дані про динамічну біохімію нервової системи, що включає дослідження окремих біохімічних реакцій, які відбуваються в нервовій тканині, та про активність ферментів, які каталізують ці реакції. Роботи щодо біохімії нервової системи, проведені О. В. Палладіним та його учнями на клітинному, субклітинному та суборганному рівнях при різноманітних функціональних і патологічних станах заклали основу функціональної біохімії головного мозку.
   Вперше в СРСР почав біохімічні дослідження вітамінів (1919 р.). Виявив зв'язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при експериментальному скорбуті і поліневриті. У роки Великої Вітчизняної війни було почато розробку ліків, що сприяли припиненню кровотечі та якнайскорішому загоюванню ран. В умовах евакуації Інституту біохімії в Уфу при активному сприянні О. В. Палладіна Уфимський вітамінний завод у лютому 1942 р. почав випускати вітамін К3. При численних позитивних якостях цей препарат мав недолік — погано розчинявся у воді, що значно обмежувало його застосування.
   У лабораторії Уфимського вітамінного заводу було проведено серію успішних експериментів і синтезовано новий водорозчинний аналог вітаміну К, названий вікасолом. Випробування вікасолу в клініках і шпиталях Уфи підтвердило його лікувальну цінність не лише при авітамінозі, а при пораненнях, захворюваннях, пов'язаних з кровотечею, вікасол практично сприяв загоюванню ран.
   Олександр Палладін — засновник ряду актуальних наукових напрямків, які стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м'язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, гіпо- та авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна, а також біохімія спорту. Ці напрямки, що склали базис функціональної біохімії, упродовж десятиріч успішно розроблялися і розробляються учнями та послідовниками О. В. Палладіна в Україні та в інших державах.
   О. В. Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного товариства, товариств фізіологів, біохіміків і фармакологів СРСР і України, Харківського медичного товариства, Товариства «Знання» України, «Українського біохімічного журналу» і міжнародних журналів «The Journal of Neuroscience», «The International Journal of Neuroscience».
   Понад чотири десятиріччя О. В. Палладін вів педагогічну діяльність. Він читав курс фізіологічної (біологічної) хімії в Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного інституту, в Харківському університеті і медичному інституті, в Київському університеті. В 1921 р. організував науково-дослідну кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, що в 1925 р. була перетворена в Український біохімічний інститут (зараз — Інститут біохімії НАН України ім. О. В. Палладіна). В 1934 р. з ініціативи О. В. Палладіна створено кафедру біохімії на біологічному факультеті Київського університету, якою він керував упродовж двох десятиріч. У 1924 р. видано перший в СРСР «Підручник фізіологічної хімії» О. В. Палладіна, що протягом 30 років був єдиним, витримав 25 видань дев'ятьма мовами. Наукова школа О. В. Палладіна налічує понад 150 докторів і кандидатів наук, які працюють у різних кінцях світу.
   1957 року Олександр Опарін номінував Палладіна на Нобелівську премію з хімії. Проте того року премію отримав американець Александер Тодд.
   У 1967 р. на І Міжнародному нейрохімічному конгресі у Страсбурзі Палладіна «охрестили» патріархом світової нейрохімії. Міжнародне визнання він отримав задовго то того, будучи дійсним членом Польської академії наук,  Хімічного товариства Франції, Міжнародного нейрохімічного товариства та у складі редколегій трьох наукових міжнародних видань, а також почесним академіком академій наук Угорщини та Болгарії
   Помер вчений 6 грудня 1972 р. у Києві, де і похований. По собі залишив науковий спадок у вигляді 70 монографій і підручників та 600 наукових статей. НАН України щорічно відзначає вітчизняних вчених премією ім.О. Палладіна за досягнення в галузі біохімії та молекулярної біології.



   Народився 19  вересня 1835 р. в Царському Селі в родині лютеранського пастора. Початкову освіту здобув у лютеранській церковній школі в Царському Селі.
   Потім навчався у 5-й гімназії в С.-Петербурзі, по закінченні якої вступив до С.-Петербурзького університету на математичний факультет. 1858 р. йому присвоєно ступінь кандидата.
   Того ж року почав працювати учителем математики в 2-й гімназії в С.-Петербурзі, звідки його відрядили за кордон, і до кінця 1864 р. М. П. Авенаріус вивчав фізику в фізичних лабораторіях професора Магнуса в Берліні та пройшов курс практичних занять з фізики у професора Кірхгофа в Гейдельберзі.
   Повернувшись, М. П. Авенаріус блискуче захищає магістерську дисертацію "Про термоелектрику", за що отримав відразу науковий ступінь доктора фізико-математичних наук. 1867 р. отримує призначення на посаду ординарного професора кафедри фізики Університету св. Володимира. У тому ж році він був затверджений на посаді в чині статського радника.
   Навколо М. Авенаріуса згуртувалося товариство молодих учених, які потребували сучасних лабораторій для проведення досліджень.
   М. Авенаріус доклав чимало зусиль до організації студентського фізичного практикуму, що не мав аналогів в інших навчальних закладах.
   У такий спосіб сформувалася Київська фізична лабораторія - колиска знаменитої вітчизняної школи фізиків-експериментаторів. Серед її вихованців - відомі вчені О. На дєждін, Й. Косоногов, В. Зайончевський та ін. Високий професіоналізм школи М. Авенаріуса засвідчує той факт, що численні експериментальні і теоретичні результати досліджень його учнів і нині становлять наукову цінність.
   М. П. Авенаріус став відомим ученим головним чином завдяки своїм роботам з термоелектрики та критичної температури. З лабораторії Авенаріуса вийшли перші детальні і точні визначення критичної температури багатьох рідин. У 1880 р. Авенаріус запропонував особливий спосіб каналізації перемінного електричного струму з метою освітлення.
   Михайло Петрович Авенаріус був також чудовим педагогом. Під час його завідування кафедрою фізики (1865-1890 рр.) Університету св. Володимира в цьому навчальному закладі різко поліпшилось викладання цього предмета. Видатного вченого так характеризували його сучасники: "Це була людина м'якого і водночас прямого характеру, він ніколи не кривив душею... До науки і до професорських обов'язків він ставився з благоговінням, як до справи святої... Студенти цінили в ньому і захоплюючого лектора, і невтомного працівника-керівника, і надійного заступника в справедливій справі". Авенаріус читав в Університеті св. Володимира експериментальну фізику, метеорологію, а також спеціальні курси теорії тепла (так називалась термодинаміка до 90-х років XIX ст.), теорії електрики та магнетизму. Його лекції відзначались ясністю, високим науковим рівнем, відсутністю схоластики.
   М. Авенаріусу належать праці в галузі молекулярної фізики. Понад два десятиліття він обіймав посаду директора Метеорологічної обсерваторії Київського університету. Був ініціатором спеціальних досліджень з питань вивчення клімату Києва, добового ходу його основних складових: температури повітря, і ґрунту, атмосферних опадів та ін.
   1875 р. М. П. Авенаріус вперше в Київському університеті св. Володимира ввів лабораторні заняття з фізики, яким передував його курс "Вступ до практичних занять з фізики". Він також залучав до науково-дослідної роботи студентів. У 1880 р. вперше в практиці цього навчального закладу деякі з них (О. І. Надєждін, Кененгісер, Дьячевський) були удостоєні золотих і срібних медалей за видатні праці з фізики.
   За 25 років служби вчений був удостоєний орденів св. Станіслава 2-го ст. з Імператорською короною, св. Анни 2-го ст. і св. Володимира 3-го ступеня. У 1881 р. за участь у всесвітній електричній виставці та конгресі фізиків французький уряд нагородив М. П. Авенаріуса срібною медаллю та удостоїв офіцерського ступеня Почесного легіону.
   Помер М. П. Авенаріус 1895 р.


  Дмитро Костянтинович Зеров народився 20 вересня  1895 р. в м. Зінькові Полтавської області. В 1914 р., після закінчення восьми класів Охтирської чоловічої гімназії, поступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. В 1920 р., у зв’язку з реорганізацією університету, був переведений на фізико-математичний факультет Вищих педагогічних курсів, а у вересні 1921 р. з ліквідацією Вищих педагогічних курсів – у Вищий інститут народної освіти, який закінчив у 1922 р. із званням кандидат природничих наук.
   По закінченні Вищого інституту народної освіти Дмитро Костянтинович працює асистентом при кафедрі морфології і систематики рослин, старшим викладачем Вищого інституту народної освіти (1922–1923).
   Науково-дослідна діяльність Д. К. Зерова як ботаніка-флориста і систематика в ВУАН почалася 13 травня 1921 р., коли він став працювати в Комісії по вивченню спорових рослин, а з осені 1921 р. до 1 квітня 1931 р. – в Ботанічному кабінеті та Гербарії ВУАН. Із створенням на базі цих комісій Інституту ботаніки, Дмитро Костянтинович з 1 квітня 1931 р. по 7 липня 1941 р. працює старшим науковим співробітником, заввідділу бріології, досліджуючи флористику і систематику печіночних і сфагнових мохів, болотознавство, історію флори і рослинності України в четвертинному періоді, філогенію і походження рослинного світу.
   Поряд з науково-дослідною роботою вчений займався й науково-педагогічною, викладаючи в 1921-1931 рр. ботаніку в київських інститутах: медичному, ветеринарно-зоотехнічному і гідромеліоративному.
   В Київському університеті він працював асистентом, старшим викладачем кафедри морфології і систематики рослин (1920–1933 рр.), завідуючим кафедрою нижчих рослин (1933–1941 рр.), беручи участь в численних наукових екскурсіях, експедиціях по Україні, а також на Кавказ і Алтай. Результатом аналізу матеріалів цих екскурсій і експедицій стало видання 32 друкованих праць.
   В 1936 р. Дмитру Костянтиновичу було присвоєно звання професора.
   В 1937 р. Д. К. Зеров захищає дисертацію "Болота УРСР. Рослинність та стратиграфія” і отримує вчений ступінь доктора біологічних наук.
   22 лютого 1939 р. загальні збори АН УРСР обрали його членом-кореспондентом.
   Під час Великої Вітчизняної війни Д. К. Зеров з сім’єю був евакуйований до Саратова, де працював з 15 липня по 18 серпня 1941 р. асистентом кафедри систематики рослин біологічного факультету Саратовського державного університету. За викликом Президії АН УРСР переїхав до Уфи, де працював старшим науковим співробітником, заввіділом спорових рослин Інституту ботаніки з серпня 1941 р. по 1 жовтня 1943 р. З 2 жовтня 1943 р. по 20 квітня 1944 р. – на тій же посаді працював у Москві.
   Після повернення в Україну він продовжував працювати старшим науковим співробітником, заввідділу бріології, заступником директора з наукової роботи Інституту ботаніки АН УРСР (22 квітня 1944 р. – 5 липня 1946 р.). З 5 липня 1946 р. по 13 травня 1963 р. Д. К. Зеров очолював Інститут ботаніки АН УРСР, який виріс у провідний центр ботанічної науки в Україні; з 1963 р. по 1971 р. – відділ історії флори і палеоботаніки.
   30 червня 1948 р. Д. К. Зерова обрано академіком АН УРСР.
   Одночасно з науковою діяльністю Дмитро Костянтинович продовжував плідну педагогічну діяльність в Київському державному університеті на посадах завідуючого кафедрою нижчих рослин та заввдуючого ботанічним музеєм, де під його керівництвом виконано близько 100 дипломних робіт, підготовлено понад 20 кандидатів наук.
   Працював відповідальним редактором "Українського ботанічного журналу” (1948–1971 рр.), беручи участь у роботі Редакційно-видавничої ради АН УРСР, Головної редакційної колегії Української радянської енциклопедії, редколегії журналу "Доповіді АН УРСР”, редагуючи видання "Флора України” і "Визначник грибів України” (1967–1972 рр.). За видання багатотомної праці "Флора України” і п’ятитомного в семи книгах видання "Визначник грибів України” (1969–1979 рр.) Д. К. Зерову і колективу авторів цих видань була присуджена Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки в 1969 р. і в 1983 р. (посмертно).
   Протягом двох десятиліть він був організатором і головою на Українського ботанічного товариства (1950-1971 рр.), членом президії і правління Всесоюзного ботанічного товариства, почесним членом Болгарського ботанічного товариства, членом бюро Відділення загальної біології АН УРСР, головою наукової ради "Біологічні основи раціонального використання, перетворення і охорони рослинного світу” та ін.
   Помер 20 грудня 1971 року в Києві. Поховано на Байковому кладовищі