Слідкуйте за нами

28-11-2019

Прокоф'єв Сергій Андрійович

7 грудня – 145 років від дня народження (1874-1944), українського вченого в галузі будівництва

 

Народився 7 грудня  1874 року в місті Моршанську на Тамбовщині. В році закінчив гімназію в Тамбові, цього ж року поступив на математичний факультет Петербурзького університету, а в >1894 році до Інституту шляхів сполучень.

По закінченню курсу в році працював на Закавказькій залізниці в технічному відділі управління залізницею, начальником партії по прокладанню дороги через Сурамський перевал.

В 1913 роках — начальник запасної дільниці служби шляху Південно-Західної залізниці; в 1931 роках — завідувач мостовим відділом Правління Київського округу шляхів сполучень.

Ще студентом працював на будівництві Самаро-Золотоустівської залізниці, Тифлісько-Карської, Московсько-Ярославсько-Архангельської, Пермо-Тюменської залізниць від Оранієнбаума до села Калиша.

За проектами С. А. Прокоф'єва були збудовані:

·        1901 — арочний залізобетонний місто довжиною 12 метрів на Боржомо-Бакуріанській залізниці. Це була перша в тодішній Росії споруда такого типу;

·         В 1913 році розробляв заходи по укріпленню вулиці Боричівого Току; проектував будівництво Київської залізобетонної башти; виправляв пошкодження в 6-ти поверховому залізобетонному корпусі заводу Ельворті в Єлизаветграді та інше.

В 1914 році брав участь у проектуванні робіт по укріпленню Миколаївського ланцюгового мосту в Києві. В 1915 році очолював комісію Київського округу шляхів сполучень для дослідження Ланцюгового мосту; збудував тимчасову переправу та міст через Дніпро навпроти Наводицької вулиці та інше. Як експерт здійснив технічну експертизу цілого ряду проектів. Серед них:

·        1913 — проекту пакгауза Київської митниці;

·         перевірка розрахунків і креслень залізобетонного мосту в Бердичеві;

·        1917 — нагляд за технічним станом мосту через Дніпро в Могильові;

·         участь у реставраційних роботах Кремля в Москві;

·        1930 — консультант по проектуванню Київського залізничного вокзалу з питань конструкцій переходів через колії та конструкцій пасажирського тунелю.

З жовтня >1931 року — викладач Київського політехнічного інституту, зокрема з лекції по залізобетонних спорудах, вперше в тодішній Росії, а з 1913 року — керівник груп по мостах професора Є. О. Патона.

В 1909 році відряджався інститутом за кордон для ознайомлення з методикою викладання будівництва споруд із залізобетону і мостів в навчальних закладах Західної Європи (Німеччина, Швейцарія, Норвегія).

Мав чини надвірного (>1910) та колезького радника (1912).

В Києві мешкав з 1909 року до кінця життя на >вулиці Микільсько-Ботанічній, 29, квартира 1. Помер 12 січня 1944 року.

 Ющенко Катерина Логвинівна

8 грудня - 100 років від дня народження (1919-2001), українського вченого в галузі кібернетики

Катерина Логвинівна Ющенко була першою в СРСР жінкою-доктором фізико-математичних наук, якій ця ступінь була присвоєна за піонерські роботи з програмування. Вона, використовуючи досвід експлуатації "МЭСМ”, розробила одну з перших в світі мов програмування високого рівня «Адресна мова», з непрямою адресацією при програмуванні. Саме завдяки цій мові зникла залежність від місця розташування програми в пам'яті. Катерина Логвинівна започаткувала першу школу теоретичного програмування в СРСР.

К.Л. Ющенко народилася 8 грудня 1919 року в колишній столиці запорізьких козаків місті Чигирині. Її батьком був вчитель історії та географії Логвин Федорович Рвачев. У 1937 році його визнали українським націоналістом і заарештували. У цей час Катерина Логвинівна вчилася на першому курсі фізико-математичного факультету Київського університету. Як дочку «ворога народу» 17-річну Катерину виключили з університету. Мати Катерини намагалася довести невинність батька і принесла чекістам документи про його участь у революційному русі. Більше вона не повернулася. Її, як і батька, засудили до 10 років тюремного ув'язнення. Принесені матір'ю документи спалили на її очах. Тільки в 1954 році після смерті Сталіна батьки Катерини Ющенко були реабілітовані посмертно за відсутністю складу злочину.

А тоді, влітку 1938 року, Катерина вирішила вступити до Узбецького державного університету в Самарканді. Коли під час війни Узбецький університет об'єднали зі Середньоазіатським державним університетом в Ташкенті, молода студентка була перенаправлена ​​туди. Одночасно Катерина влаштувалася на роботу на військовому підприємстві, яке випускало приціли для танкових гармат.

Після закінчення війни Катерина Ющенко повернулася до України. У цей час у Львові відкрилась філія Інституту математики АН України. Майбутній академік АН України Борис Володимирович Гнеденко запропонував Ющенко роботу в його відділі теорії ймовірностей.

У 1950 році Катерина Логвинівна успішно захистила кандидатську дисертацію. У тому ж році Гнеденко обрали дійсним членом АН України, а його відділ перевели до Київського інституту математики АН України. Він тут же запропонував К.Л. Ющенко переїхати до Києва.

Інститут математики був в ці роки у розквіті. Його директор - академік Олександр Юрійович Ішлінський - займався теорією гіроскопів - дуже актуальною проблемою в часи, коли будівництво супутників перебувало на початковій стадії. Під час своїх досліджень Ішлінському потрібно було робити складні розрахунки. Для цього  було закуплено комплект лічильно-аналітичних машин, які встановили в підвалі будівлі президії АН України. Катерину Логвинівну призначили керівником цієї обчислювальної лабораторії.

У 1954 р. за ініціативою академіка Б.В. Гнеденко лабораторія Лебедєва, де був створений перший в континентальній Європі комп'ютер "МЭСМ”, була переведена в Інститут математики. До її експлуатації підключилася група вчених, серед яких опинилася і Катерина Ющенко.

Обмеженість внутрішньої пам'яті "МЭСМ” і її невисока швидкодія, нестійкість роботи, викликана великою кількістю електронних ламп, змушували розробників програм знаходити витончені способи використання внутрішньої мови комп'ютера. Складання кожної програми розглядалося як вирішення індивідуальної задачі.

Обмеженість внутрішньої пам'яті "МЭСМ” і її невисока швидкодія, нестійкість роботи, викликана великою кількістю електронних ламп, змушували розробників програм знаходити витончені способи використання внутрішньої мови комп'ютера. Складання кожної програми розглядалося як вирішення індивідуальної задачі. Програмісти шукали економні рішення, майстерно використовуючи ті чи інші особливості системи команд комп'ютера.

 

Так виникла необхідність у розробці мови програмування «високого рівня» і виникла проблема створення відповідного транслятора для кращого спілкування людини з комп'ютером.

У процесі роботи з'ясувалося, що більш складні завдання важко вирішувати шляхом написання просто машинних програм. Так виникла необхідність у розробці мови програмування «високого рівня» і виникла проблема створення відповідного транслятора для кращого спілкування людини з комп'ютером. Істотно вплинув на розуміння цієї проблеми професор Київського університету Л.І.Калужнін, який читав в 50-70-ті роки курс математичної логіки і запропонував формальний апарат граф-схем програм.

Під впливом робіт члена кореспондент АН СРСР О. А. Ляпунова, який запропонував операторний метод програмування, в Києві почало розвиватися теоретичне програмування.

У результаті в 1955 році B.C.Королюк і К.Л.Ющенко розробили адресну мову, яка на мовній основі втілила два загальних принципи роботи комп'ютера - адресність і програмне керування. Створюючи зручну систему понять для опису архітектури комп'ютера і його системи команд, автори ввели в «Адресну мову» засоби маніпулювання адресами другого рангу.

Саме створення «Адресної мови» стало першим фундаментальним досягненням наукової школи теоретичного програмування.

Саме створення «Адресної мови» стало першим фундаментальним досягненням наукової школи теоретичного програмування. Випередивши створення перших мов програмування Фортран (1958), Кобол (1959) і Алгол (1960), адресна мова передувала появі не тільки мов програмування з апаратом непрямої адресації, але й асемблерів, а її конструкції увійшли до складу сучасних мов.

Катерина Логвинівна спільно з Б.В.Гнеденко і В.С. Королюком написала перший в СРСР підручник з програмування «Елементи програмування»

Катерина Логвинівна спільно з Б.В.Гнеденко і В.С. Королюком написала перший в СРСР підручник з програмування «Елементи програмування».

Книга була видана в 1961 році і перевидана в 1964 році. Побачили світ і її переклади: в 1964 році в НДР і Угорщині, а в 1969 році - у Франції.

У наступні роки вона підготувала 45 кандидатів і 11 докторів наук. Київська школа теоретичного програмування стала відомою далеко за межами Радянського Союзу. К.Л. Ющенко були присуджені дві Державні премії України (Державні премії УРСР) і премія Ради Міністрів СРСР, а за теоретичні розробки в області комп'ютерної алгебри - академічна премія імені Глушкова. Також К. Ющенко була нагороджена Орденом княгині Ольги.

Талановитий програміст, Катерина Логвинівна отримала 5 авторських свідоцтв. Вона є автором понад 200 наукових праць, у тому числі 23 монографій і навчальних посібників, частина яких була перекладена і видана в Німеччині, Чехії, Угорщині, Франції та Данії.

 

Шулиндін Андрій Фролович

9 грудня - 110 років від дня народження (1909-1983), українського генетика-селекціонера

Фахівець в галузі агрономії; кандидат сільськогосподарських наук; завідувач лабораторії генетики (1949–1950) Інституту генетики і селекції. Основні праці -  в галузі синтезу нового ядра клітини, автор жита «Тетра Українське»

 

 Народився 9 грудня 1909 р. в с. Кілєєво Бакалінського району Башкирської АРСР. Закінчив Ленінградський сільськогосподарський інститут. Головним досягненням А.Ф. Шулиндіна є розробка науково-теоретичних аспектів у галузі віддаленої гібридизації і поліплоїдії культурних злаків. Проведено дослідження міжвидової гібридизації ярих сортів твердої з озимими м’якої пшениці, в результаті чого одержав нові форми справжньої озимої твердої пшениці; вивчено питання генетики зимостійкості, життєздатності рослин, продуктивності та якості зерна.

Значним внеском ученого у експериментально-теоретичну галузь міжвидової гібридизації та поліплоїдії щодо отримання нових форм колосових злаків. Зокрема створено озимі первинні гексаплоїдні (2n=42), пшенично-житні, декаплоїдні (2n=70) пшенично-пирійні амфіплоїди за участю озимої твердої пшениці. Практичного значення набули тривидові форми тритікале, що об’єднують в сорті генетичну основу озимих м’якої і твердої пшениці та жита на рівні плоїдності 42 хромосоми. Ним створено сорти озимого тритікале Амфідиплоїд 1, Амфідиплоїд 200, Амфідиплоїд 206. Він є співавтором сорту жита ТетраУкраїнсье. Ним опубліковано більш як 230 наукових праць, присвячених селекції озимої твердої пшениці, успадкуванню ознак у віддалених гібридів та методам одержання пшенично-житніх (тритікал) форм.

А.Ф.Шулиндін велику увагу приділяв підготовці наукових кадрів: підготував 16 кандидатів наук. Його 58 нагороджено орденом «Трудового Червоного Прапора» золотими медалями ВДНГ та золотою медаллю ім. В.І. Мічуріна. Йому присвоєно звання «Заслужений діяч науки УРСР».

Самойлович Данило Самійлович

(справжнє прізвище — Сушковський)

11 грудня – 275 років від дня народження (1744-1805), українського медика, , одного  з основоположників вітчизняної епідеміології, фундатора першого в україні наукового медичного товариства

Великий український учений-медик, засновник епідеміології в Російській імперії, фундатор першого в Україні наукового медичного товариства Данило Самійлович Самойлович (справжнє прізвище – Сушковський. Першим довів можливість протичумного щеплення. Разом з іншими українськими вченими-медиками (О. Шумлянським, С. Андрієвським, П. Шумлянським, М. Тереховським та іншими) опрацював методику, навчальні програми та плани для медичних шкіл

Народився в родині священика о. Самійла Сушковського. Перші знання отримав у Чернігівському колеґіумі. У 1756-1761 навчався у Київській академії. При вступі до Київської духовної академії була традиція міняти прізвище, як і при зарахуванні в монастир. Мати записала Данила під новим прізвищем Самойлович (по імені батька), під нею лікар і залишився в історії медицини. В академії хлопчик познайомився з майбутніми світилами медицини Н.Максімовічем-Амбодіком, А.Італінскім, І.Руцкім, М.Трохімовскім, з якими дружив усе своє життя. Разом вони потрапили і в число небагатьох студентів академії, які продовжили навчання за казенний рахунок у Петербурзькому Адміралтейському госпіталі.

1761-1765 навчався у Петербурзькій адміралтейській шпитальній школі. У 1767 отримав звання лікаря; очолив першу в Росії жіночу венерологічну лікарню. У 1768-1770 перебував на театрі бойових дій російсько-турецької війни 1768-1774 . Як полковий лікар досягнув значного зниження захворюваності та смертності особового складу.

У 1770-1771 разом з колегою і співвітчизником Петром Погорецьким (доктор медицини, один із найближчих соратників засновника вітчизняної епідеміології Самойловича) добровільно взяв участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві, був членом протичумної комісії та завідувачем чумними шпиталями. Одним із перших у Європі широко практикував розтини померлих від чуми, здійснив першу в Росії (а, можливо, і в Європі) спробу виявити збудника чуми, існування якого передбачав. Самойлович запропонував робити протичумні щеплення. А коли при монастирі була відкрита лікарня для чумних, Самойлович почав впроваджувати перші методи епідеміології: сортував хворих, видав медперсоналу спеціальні халати та взуття, ратував за профілактичні заходи при транспортуванні хворих. Звичайно, під час досліджень, лікар і сам не уникнув хвороби - тричі він заражався чумою, але вижив.

У 1776 року на власні кошти виїхав на навчання до Страсбурзького, а згодом — до Лейденського університету, де 1780 року захистив докторську дисертацію «Tractatus de sectione symphyseous ossium pulis et… sectionem Caesareum» (Трактат про розтинання лонного зрощення та про кесарів розтин), яка була перевидана двічі. Самойлович першим із лікарів Росіїйської імперії опублікував за кордоном не лише докторську дисертацію, а й інші свої наукові праці. Він опублікував у Парижі декілька своїх розвідок, у яких висунув деякі нові пропозиції у сфері профілактики, діагностики та лікування чуми. Крім цього, Самойлович писав дисертацію з акушерства. У 1778 році вийшов його посібник «Міська і сільська повитуха». Лікар був членом 12 зарубіжних академій наук, але вітчизняні правителі ставилися до нього завжди прохолодно. Однак в історії російської медицини Самойлович по праву вважається одним із засновників вітчизняної епідеміології.

За свої досягнення Самойлович був обраний членом Паризької, Марсельської, Тулузької, Діжонської, Мангеймської, Турінської, Падуанської та інших (загалом 13-ти) хірургічних академій, а також Російської медичної колегії. Продовжував свою діяльність на Заході до 1783 року.

1784-1799 керував боротьбою проти чуми в Кременчуці, Єлисаветграді, Одесі та в Криму (за енергійні заходи з ліквідації чуми 1785 року отримав чин колезького радника). У липні 1784 заснував «Собрание медицинское в Херсоне», яке було першим медичним науковим товариством на українських землях (і навіть у всій Російській імперії).

У червні 1768 р. був направлений у Дунайську армію, що воювала на Балканах. Перебуваючи на посаді військового лікаря в Оренбурзькому батальйоні та в Капорському полку, вперше зіткнувся з наслідками захворювання на чуму. Лікуючи поранених та хворих, Д. Самойлович захворів сам. Упродовж 18 місяців його виснажувала пропасниця. У 1771 р. був демобілізований з Дунайської армії і направлений до Москви. Його зарахували до Московського генерального шпиталю, проте він виявив бажан­ня працювати в Симоновому, Даниловому та Новодівичому мо­настирях, які було перетворено на ізольовані лікарні для хво­рих на чуму. Тут він уперше в історії вітчизняної медицини запро­вадив клінічні спостереження за розвитком чуми і розробив своє вчення про методи боротьби з нею. Для зупинення епідемії запро­понував протичумні щеплення і розробив нову систему епіде­міологічних заходів, які виявилися надзвичайно ефективними і значно прискорювали ліквідацію епідемії.

Д. Самойловича включили до складу спеціальної комісії, яка координувала діяльність щодо боротьби з чумою в усій Російській імперії. Він отримав чин колезького асесора, звання штаб-лікаря і був прийнятий на службу до Московського департаменту.

У 1776 р. виїхав за кордон. Перебував у Франції, Німеччині, Нідерландах, Англії та інших країнах. У 1780 р. закінчив Страс­бурзький університет, захистив у Лейденському університеті дисертацію (з питань хірургічного акушерства) і здобув ступінь доктора медицини.

Дослідження Д. Самойловича про чуму друкувалися росій­ською, латинською, французькою та німецькою мовами. 12 іно­земних академій визнали його своїм членом.

Проте, коли у 1783 р. повернувся з-за кордону, його позбави­ли всіх привілеїв, установили таємний нагляд, не брали на дер­жавну службу.

У 1784 р. він виявив активність у ліквідації спалахів чуми в Херсоні та Кременчуці. Створив сухопутний шпиталь.

Підчас російсько-турецької війни (1787—1791) Д. Самойло­вич перебував у районі театру бойових дій. Брав участь у Кінбурнзькій операції.

У 1788 р. у Вітовці (пізніше — Богоявленську, а нині Кора­бельному районі м. Миколаєва) з ініціативи Д. Самойловича було засновано польовий лазарет на 400 хворих. При шпиталі було відкрито трирічну фельдшерську школу.

У 1790 р. Д. Самойловича усунули з посади головного лікаря шпиталю. Він повернувся до рідного села і продовжив наукові дослідження. У 1791 р. поїхав до Петербурга, щоб надрукувати свої праці. У 1792 р. працював лікарем у Московському шпи­талі, у 1793 р. був призначений головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва (резиденція в Очакові).

У 1797 р. отримав титул статського, в 1799 р. — дійсного статського радника. 1800 р. дістав призначення інспектором (керівником) Чорноморської медичної управи. Згодом переїхав до Миколаєва.

У 1793—1804 рр. під його керівництвом були ліквідовані спа­лахи чуми в Очакові, Одесі, Ольвіополі, Балті, Єлизаветграді, Дубоссарах, Феодосії, Євпаторії, Керчі, Кам'янці-Подільському, Тамані.

Д. Самойлович — автор фундаментальних праць з хірургії, питань лікування чуми та запобігання їй.

Помер 4 березня 1804 р. Похований у м. Миколаєві.

 


 

Герасюта Микола Федорович

18 грудня - 100 років від дня народження (1919-1987), українського вченого в галузі механіки й машинобудування

Микола Федорович Герасюта народився 18 грудня 1919 року в місті Олександрія Кіровоградської області. Після закінчення середньої школи в 1936 році він поступив на механіко-математичний факультет Одеського державного університету. 26 червня 1941 року - захист дипломного проекту, наступного дня – військкомат. Відразу зі студентської лави Микола Федорович потрапляє на фронт сапером.  Після закінчення війни Микола Федорович відряджений у розпорядження Сергія Павловича Корольова, якому було доручене вилучення трофейної ракетної техніки й відповідної документації на заводах й у КБ Вернера фон Брауна. Із цією метою в окупаційній зоні Німеччини був створений інститут «Нордхаузен». Капітан Герасюта М.Ф. через короткий час стає одним з лідерів у підготовці наукових звітів із динаміки польоту. З 1947 року після демобілізації М. Ф. Герасюта працює в підмосковних Підлипках у створеному при НДІ-88 ОКБ-1 під керівництвом С. П. Корольова. Основним напрямком його інженерної та наукової діяльності стала динаміка польоту балістичних ракет. У співавторстві з А. Г. Пилютиком він видає першу книгу з динаміки польоту балістичних ракет далекої дії й у 1951 році успішно захищає кандидатську дисертацію.

В 1951 році новий поворот у долі. Разом із групою провідних спеціалістів ОКБ-1 (НДІ-88), запрошених Василем Сергійовичем Будником у Дніпропетровськ, він починає працювати начальником сектора балістики в СКБ Дніпропетровського автозаводу, переорієнтованого на випуск ракетної техніки. Він відразу стає одним із помічників Головного конструктора СКБ В. С. Будника й вносить вагомий вклад в організацію серійного виробництва перших балістичних ракет С. П. Корольова 8А11, 8Ж38, 8ДО51 (Р-1, Р-2, Р- 5). Формулу С. П. Корольова «Проектування ракет починається з балістики й нею закінчується» він доповнює: «Серійне ракетне виробництво без балістики безперспективне». Під безпосереднім керівництвом М.Ф.Герасюти (начальника проектного відділу) іде народження нової ракети власної розробки серійного КБ – 8А63 на висококиплячих компонентах палива й з автономною системою керування (прототипу ракети Р-12). 
В 1954 році на базі заводського серійного КБ було створене особливе конструкторське бюро № 586 (КБ «Південне») на чолі з Михайлом Кузьмичем Янгелем, це бюро стало основоположником нового напрямку в ракетній техніці - створення стратегічних ракет на високо киплячих компонентах палива з автономною системою керування. Микола Федорович вніс великий особистий внесок у створення й становлення КБ «Південне» як потужного наукового й конструкторського підприємства. При його безпосередній діяльній участі були спроектовані й успішно пройшли літні випробування перші ракети КБ «Південне» 8ДО63, 8ДО65, 8ДО64 (Р-12, Р-14, Р-16).

За створення ракети Р-12 Микола Федорович був нагороджений в 1959 році орденом Леніна. У листопаді 1960 року йому присуджена вчена ступінь доктора технічних наук. В 1961 році за видатні заслуги в створенні зразків ракетної техніки й забезпеченні успішного польоту людини в космічний простір М. Ф. Герасюті було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці. Микола Федорович - співавтор розробки чотирьох поколінь бойових ракетних комплексів від Р-12 до Р-36М і ракет-носіїв «Космос», «Циклон», «Зеніт». В 1962 році він став заступником Головного конструктора КБ «Південне» з питань розробки системи керування, динаміки й керування польотом ракет (на цій посаді він пропрацював чверть століття). Одночасно він керував розрахунково-теоретичним комплексом, що повинен був забезпечувати науковими дослідженнями й розрахунковими роботами всі етапи створення нових бойових і космічних ракет.

До складу розрахунково-теоретичного комплексу входили:

-         відділ балістики, динаміки руху головних частин в атмосфері й динаміки перехідних процесів (старту, поділу щаблів, скидання елементів, що відпрацювали, конструкції, відділення корисного навантаження);

-         відділ аналізу керованості ракет і купчастості стрілянини, опікування суміжних організацій - розроблювачів системи керування;

-         відділ аерогазодинаміки;

-         відділ тепломасообміну;

-         відділ обчислювальної техніки, аналізу відділення й динаміки засобів подолання протиракетної оборони супротивника.

Під керівництвом М. Ф. Герасюти вирішені складні інженерні й наукові завдання динаміки польоту ракет:

-         розроблені методи максимального використання енергетичних можливостей ракет, способи заправлення ракет з висококиплячими компонентами палива, що враховують формулярні характеристики систем та агрегатів;

-         створена методологія динамічного проектування бойових ракет і ракет-носіїв КА;

-         створена методологія балістичного забезпечення пусків ракет (розрахунок польотних завдань, траcc польоту, районів падіння частин, що відокремлюються);

-         розроблені методи вирішення завдань балістики ракет с головними частинами, що розділяються, і термінальною системою керування (оптимальне розведення блоків по цілям, оперативний розрахунок ПЗ, спеціальне математичне забезпечення завдань планування пусків у вищих ланках керування);

-         розроблені методи вирішення завдань динаміки польоту бойових блоків (у тому числі керованих) на спадній атмосферній ділянці траєкторії;

-         вирішені завдання динаміки й аеродинаміки старту ракет із шахти (у тому числі мінометного старту);

-         розроблені методи вирішення завдань проектування систем поділу щаблів ракет і відділення корисного навантаження;

-         вирішені завдання динамічного проектування засобів протидії системам ПРО;

-         вирішені завдання теплообміну й теплозахисту твердопаливних ракетних двигунів;

-         створена база обчислювальної техніки в КБ «Південне» и т.д.

М.Герасюта закінчив фізико-математичний факультет Одеського державного університету в 1941р. за фахом «Математика». Відразу після випуску пішов на фронт і був нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни II ступеня та 7 медалями. Трудова й дослідницька діяльність М.Гарсюти пройшла у Дніпропетровському конструкторському бюро «Південне». Він був заступником головного конструктора з питань динаміки, балістики й стійкості польоту бойових ракет і ракет-носіїв.

Микола Федорович автор або співавтор великої кількості наукових статей і винаходів. Зокрема, він є співавтором такого піонерського винаходу, як винахід першої у світі головної частини, що розділяється, оснащеної декількома (до десяти) бойовими блоками з індивідуальним наведенням на різні цілі.

Микола Федорович Герасюта став одним з організаторів і першим викладачем фізико-технічного факультету, створеному при Дніпропетровському державному університеті, що першим у Радянському Союзі почав випускати фахівців з ракетної техніки  і який підготував за 50 років свого існування більше 20 тисяч фахівців для ракетно-космічної галузі.

Член-кореспондент Академії наук України, професор М.Ф.Герасюта, визнаний перший фахівець в галузі керування ракетами, мав свою наукову школу - школу балістиків, динаміків, керівників.

М.Ф.Герасюта вніс величезний вклад у формування української наукової школи балістиків і динаміків. Він надавав першорядного значення підготовці інженерних і наукових кадрів. Будучи завідувачем кафедрою й професором Дніпропетровського університету, він розробив фундаментальний курс лекцій з динаміки й керування БРДД, постійно керував дипломним проектуванням студентів і науковою роботою аспірантів. Ним підготовлені чотири доктори й 30 кандидатів наук. У співавторстві із професором А. А. Лебедєвим ним написана монографія «Балістика ракет», що стала настільною книгою не тільки студентів та аспірантів, але й молодих інженерів і вчених ракетно-космічної промисловості.

До Миколи Федоровича повною мірою застосовне поняття «вчений-організатор науки». Він є ініціатором створення в Дніпропетровську Сектора проблем технічної механіки, що надалі став Інститутом технічної механіки Національної академії наук України. М.Ф.Герасюта - один із творців Дніпропетровської наукової школи ракетобудування. В 1967 році він стає членом-кореспондентом Академії наук України. Видатний учений, талановитий конструктор, цікава людина й мудрий керівник - М.Ф. Герасюта мав великий авторитет серед таких видатних учених і творців вітчизняної ракетно-космічної техніки, як М.В.Келдиш, В.П.Глушко, М.К.Янгель, Б.Е. Патон, Б.Н.Петров, Н.А.Пилюгін, В.І.Кузнєцов, В.Ф.Уткін, В.С. Будник, Ю.А.Мозжорин, А.І.Соколов, В.Г.Сергєєв, Г.А.Тюлін, А.Г.Іосіф’ян, В.І.Вознюк, М.Г. Григор'єв, Ю.А. Яшін.

М. Герасюта був одним з основних творців 4-х поколінь бойових ракетних комплексів (від Р-12 до Р-36) і космічних ракет-носіїв «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон» та «Зеніт». Розробив методику проектування ракет-носіїв, що використовується й у наш час.

Герхард Герцберг

25 грудня – 115 років від дня народження (1904-1999), німецько-канадського фізика-експериментатора, лауреата Нобелівської премії з хімії (1971)

Народився в Гамбурзі, в сім'ї Елли (в дівоцтві Бібер) і Альбіна Герцберг. Його ранні шкільні роки пройшли в Гамбурзі; ступінь бакалавра (1927) і доктора (1928) він отримав в дармштадтською технологічному інституті.

Його дисертація, завершена, коли він був ще студентом, у Ханса Pay, була присвячена взаємодії речовини з електромагнітним випромінюванням. У наступному році він працював під керівництвом Макса Бора і Джеймса Франка в Геттінгенському університеті, а ще через рік - з А.М. Тіндалем в Брістольському університеті в Англії. У 1929 р у віці 24 років він вже опублікував 20 наукових статей. У 1930 році він отримав посаду приват-доцента (позаштатного лектора) і старшого асистента з фізики Дармштадтського технологічного інституту.

Електромагнітне випромінювання - це енергія в хвильової формі, вироблена електричними зарядами. Електромагнітний спектр включає інфрачервоні, видимі і ультрафіолетове світло; довгі радіохвилі; мікрохвилі; рентгенівські і гамма-промені. Коли окремі атоми піддаються впливу електромагнітного випромінювання, світло ними або поглинається, або випускається в залежності від того, переміщаються їх електрони на більш високий або більш низький енергетичний рівень. Це світло утворює лінійний спектр характерних для даних атомів довжин хвиль. Молекули мають більш складні спектри атомів. Порушення молекул включає внутріатомні коливання, вигини молекулярних зв'язків і обертальні зміни. Молекули випускають і поглинають світло в більш широкому інтервалі довжин хвиль. Спектроскопія або аналіз спектральних ліній може надати інформацію про структуру та енергетичних рівнях атомів і молекул.

У 1929 р, аналізуючи спектри молекулярного азоту, Х. і його колега по дармштадтською інституту Вернер Гейтлер довели, що ядра азоту не можуть складатися тільки з протонів і електронів, як вважалося раніше. Незабаром після цього англійський фізик Джеймс Чедвік виявив, що незаряджена частинка, нейтрон, є основним компонентом атомного ядра. Х. відкрив лінійний спектр двухатомного кисню, нині званий смугами Херцберга, який має велике значення для досліджень верхніх шарів атмосфери.

Переслідування нацистами євреїв змусило Х. емігрувати в 1935 р в Канаду, де він став професором Саскачеванського університету. Хоча в той момент, коли він приїхав, можливостей для експериментальної роботи не було, йому вдалося створити спектральную лабораторію. Так як він був іноземцем і підданим ворожої держави, Х. не брав участі у виконанні військових досліджень в роки другої світової війни.

У 1945 р Х. став громадянином Канади і зайняв посаду професора Йерксской астрономічної обсерваторії Чиказького університету (США). За допомогою студентів останнього курсу йому вдалося швидко обладнати згодом прославлену лабораторію по дослідженню молекулярних спектрів зірок, комет і планет. Використовуючи інфрачервону техніку, він довів, що в атмосфері деяких планет є водень, а також підтвердив присутність води в кометах. Через три роки він повернувся в Канаду в відділення фізики Оттавського Національної дослідницької ради в якості провідного дослідника. У наступному році він стає директором цього відділення, а в 1955 р - директором відділення фундаментальної фізики. У 1969 р він визнається науково-дослідницькою радою Інституту астрофізики видатним вченим-дослідником.

про 50-х років Х. вивчав структуру і властивості стабільних молекул. Починаючи з 50-х років він звертається до більш важким спектральним аналізом вільних радикалів (атомів і молекул принаймні з одним неспареним електроном). Хоча їх існування як проміжних сполук в хімічних реакціях було постулировано, вільні радикали через високу реакційну здатність і з цієї причини малого часу життя все ще не були виявлені. Намагаючись це зробити, Х. і його колеги використовували методи імпульсного фотолізу, розроблені Роналдом Норріш спільно з Джорджем Портером, при яких світло або інший випромінювач енергії викликає хімічне розщеплення. Дослідники провели свої перші успішні спектроскопічні експерименти з вільним радикалом метилу в 1956 р, а через три роки - з аналогічним радикалом метилена.

Х. був нагороджений в 1971 році Нобелівською премією з хімії за «його внесок в розуміння електронної структури і будови молекул, особливо вільних радикалів». У своїй промові під час презентації Стіг Классон, член Шведської академії наук, сказав, що «воістину витончені експериментальні дослідження Х. разом з їх теоретичної інтерпретацією внесли вклад в розвиток квантової механіки, що було вирішальним моментом для швидкого розвитку молекулярної спектроскопії». Классон зазначив, що близько 1950 г. «молекулярна спектроскопія прогресувала так швидко, що з'явилася можливість почати вивчення набагато складніших систем, які багато в чому визначили подальший розвиток хімії. Це блискуче було продемонстровано в новаторських дослідженнях Х. з вільними радикалами. Знання їх властивостей має фундаментальну важливість для розуміння того, як відбуваються хімічні процеси ».

У 1929 р Х. одружився на Луїзі Оттінгер, фізики за фахом; у них є син і дочка. Після смерті дружини в 1971 р він незабаром одружився на Моніці Тентхоф. Х. був охарактеризований А.Є. Дугласом, одним з його колег за Оттавською Національному дослідницькому раді, як «динамічний вчений, скромний і шляхетний чоловік».

 




Коментарі: Залишити коментар
 
X