Слідкуйте за нами

07-11-2019
Поль Сабатьє
5 листопада – 165 років від дня народження Поля Сабатьє (1854-1941), французького хіміка, Нобелівського лауреата з хімії (1912), розділив премію з Віктором Гриньяром.
Формулювання Нобелівського комітету: «За запропонований ним метод гідрогенізації органічних сполук у присутності дрібнодисперсних металів, який різко стимулював розвиток  органічної хімії». Людина, яка зробила доступним маргарин.
Народився 5 листопада 1854 року, Каркассон, Франція.
Майбутній хімік і нобелянт Поль Сабатьє народився в невеликому французькому містечку Каркасон. Коли хлопчик готувався до вступу в ліцей в Тулузі, він вперше потрапив на публічні лекції з фізики і хімії (так, тоді теж вже були місцеві просвітителі). Ці лекції і спонукали його до занять великою наукою. 
Коли прийшла пора вступати до вищої школи, Поль надходив одночасно в знамениті Еколь Політекнік і Еколь Нормаль. Довелося вибирати, і в підсумку молода людина в 1877 році кращим в групі закінчив Вищу нормальну школу в Парижі - один з найпрестижніших французьких вузів.
Потім Поль ще рік вивчав фізику в Ніцці, а потім почав займатися хімією у великого Марселя Бертло в знаменитому Колеж де Франс - навчально-науковому закладі, заснованому ще в першій половині XVI століття. Сабатье став асистентом видатного хіміка. До речі, цікаво, що зараз площа в Парижі, на якій стоїть цей заклад, носить ім'я Бертло.
Правда, Сабатье спочатку довелося зайнятися неорганікою. Як він потім згадував з посмішкою, «я найбільше займаюся тим предметом, який мені найменше подобається». Першою дослідною роботою майбутнього нобелівського лауреата стала термохімія сірки і сульфідів металів. У 26 років з цією роботою він став доктором хімії. Сабатье відразу ж став дуже авторитетним хіміком. У 1884 році, як тільки йому виповнилося 30, мінімальний вік для заняття професорської посади, наш герой отримав кафедру загальної хімії в Університеті Тулузи. У цьому університеті він залишався професором до виходу у відставку через 45 років.
У Тулузі Сабатьє зайнявся органікою. Якраз з дослідами Муассана і виявився пов'язаний головний успіх хіміка.
Почалося все з неорганіки. Людвіг Монд зі співавторами отримав комплекси металів з групою СO - «карбонілметалли». Сабатье отримав такі ж, але з молекулами NO, «нітрозометалли», і, взявши в помічники студента (і священика) Жана-Баптиста Сендерана, почав намагатися отримати комплекси металів з ненасиченими вуглеводнями: етиленом і ацетиленом. Згаданий вище Муассан разом з колегою Шарлем Моро намагався приєднати ацетилен до свежевосстановленним з оксидів металів: нікелю, кобальту і заліза. Але нічого не виходило, зате начебто виділялися водень і рідина, яка здавалася авторам сумішшю ароматичних вуглеводнів. Але реакція була примхливою, і Муассан залишив свої спроби.
У 1897 році Сабатье попросив у Муассана дозвіл повторити його досліди, але взяв замість ацетилену менш активний етилен. З нікелем і при 300 градусах реакція пішла, але виходив етан, а не водень, як припускав Муассан. Значить, спочатку при 300 градусах частково розкладається етилен з виділенням водню, а потім водень в присутності нікелю приєднується до етилену, утворюючи етан! Тоді Сабатье з Сандераном взяли суміш етилену і водню, і така реакція пішла вже при 30-35 градусах!
Реакція Сабатье - Сандерана
Так хіміки отримали простий і дешевий метод гідрування подвійного і потрійного зв'язку, який зараз відомий під ім'ям реакції Сабатье - Сандерана. А головне, цей метод отримала промисловість. Чому реакція гідрогенізації має дуже важливе значення саме для промисловості, особливо для харчової?
Ось вам приклад: масло. Звичайне вершкове масло. Смачно і добре, але для хлібопекарської та кондитерської промисловості іноді занадто дорого. Було б непогано отримати замінник з рослинних масел. Але вони рідкі, в тому числі тому, що жирах рослинного походження присутні залишки ненасичених кислот. Тобто чи є подвійний зв'язок. Значить, можна спробувати приєднати до неї водень, гідрогенізовані. Дійсно, якщо гідрогенізовані рослинні олії, то вийде знайомий всім нам маргарин. Але що використовувалися тоді як каталізатор платина і паладій робили таке виробництво абсолютно неактуальним.
Незважаючи на те, що Сабатье не особливо прагнув до грошей і слави (він зробив безліч відкриттів в каталізі, але отримав лише пару патентів, вважаючи за краще займатися наукою і викладанням), визнання прийшло дуже швидко: вже в 1912 році Сабатье став Нобелівським лауреатом з хімії, розділивши премію з Віктором Гриньяр, який відкрив епоху металоорганічних хімії і теж дав хімікам видатний метод синтезу нових сполук.
Потім буде ще майже 30 років життя. Сабатье відкриє процес, який отримав його ім'я, реакцію отримання метану (CO2 + 4H2 → CH4 + 2H2O), створить теорію каталізу, в якій буде сперечатися з Сванте Арреніус, доводячи, що реакція відбувається на поверхні каталізатора ...
А в Нобелівській лекції він скаже: «Протягом останніх 15 років думка про механізм каталізу ніколи не залишала мене. Всі мої успіхи - це результат народжених нею висновків. Теорії не можуть претендувати на безсмертя. Це всього лише плуг, яким орач користується для того, щоб провести борозну, і який він має повне право після жнив замінити іншим, більш досконалим ».
Помер 14 серпня 1941 року, Тулуза, Франція.

Михайло  Васильович Птуха
7 листопада – 135 років від дня народження Михайла Васильовича Птухи (1844-1961), українського статистика, демографа, засновника Інституту демографії АН УРСР
У листопаді 2009 р. Інституту демографії та соціальних досліджень постановою Президії НАН України присвоєно ім’я академіка Михайла Васильовича Птухи (1884—1961) — видатного демографа, статистика та історика демографічної думки, беззмінного директора Демографічного інституту Всеукраїнської академії наук (1919—1938 рр.), що був першою у світі науковою установою з демографічною спеціалізацією. 
М.В. Птуха народився 7 листопада 1884 р. у м. Остер Чернігівської області в родині діловода повітового земського управління. Він — друга дитина в сім’ї, в якій було 8 дітей. Закінчивши Остерське двокласне міське училище у 1898 р. працював статистиком-реєстратором статистичного відділу Чернігівського губернського земства, де вперше набув навичок статистичної роботи. У 1904 р. він екстерном склав іспит на атестат зрілості при Новоросійській гімназії, а в 1906 р. вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Після закінчення університету в 1910 р. з дипломом першого ступеня він був залишений при кафедрі політичної економії та статистики для підготовки до професорського звання.
Хоча М.В. Птуха здобув блискучу юридичну освіту, його основні інтереси були зосереджені на статистиці, переважно демографічній. При цьому він систематично вивчав іноземні мови, і в результаті різною мірою опанував 12 мов. Підготовку до іспитів на звання магістра він проходив у Берліні під керівництвом знаного професора Берлінського університету В.І. Борткевича (1910—1912); магістерську дисертацію "Нариси з теорії статистики населення і моральної", яку захистив у 1917 р. у Московському університеті, писав у Лондоні (1914—1915), де працював у бібліотеках Британського музею, Королівського статистичного товариства, Інституту актуаріїв.
Трудову діяльність розпочав з педагогічної роботи в Петербурзькому університеті (1913), потім став професором і деканом юридичного факультету Пермського відділення Петербурзького університету (1916—1918). 
У 1918 р. М.В. Птуху було запрошено як професора до Київського державного університету, але працював він там недовго. Видатний український економіст і соціолог М.І. Туган-Барановський, якому належить ініціатива організації Демографічного інституту у складі новоствореної Всеукраїнської академії наук, запросив М.В. Птуху балотуватися на заміщення посади його директора. 
У січні 1919 р. Михайла Васильовича обрано директором цього інституту.
Це був час, коли "українська демографічна статистика майже не мала минулого" (Современная демографическая статистика Украины // Государственная статистика УССР (Ее достижения и перспективы) 1921—1925 гг. — Х. : Изд. ЦСУ УССР, 1925. — С. 118). Значення створення у той період Демографічного інституту для розвитку науки в Україні можна осягнути, якщо взяти до уваги, що українська демографія стала більш "повною" та "самодостатньою", оскільки фахові демографи почали розробляти теми й проблеми в щільній науковій кооперації, яку тоді можна було організувати та посилювати саме в стінах спеціалізованого науково-дослідного центру. Організація такого центру в системі Всеукраїнської академії наук засвідчила сподівання науковців щодо можливості подальшого розвитку відносно автономної та гармонійно-комплексної структури науки, в якій мала обов’язково бути демографічна складова як найстаріша емпірично-фундаментальна галузь всього суспільствознавства.
Налагодження ефективної роботи інституту стало основною метою М.В. Птухи. "Створення Демографічного інституту, — писав він, — відкрило новий етап у моїй науковій діяльності. Понад 19 років робота в ньому була головною справою мого життя. Організація систематичного вивчення населення України і всього СРСР у минулому і сьогоденні, створення кадрів демографів, допомога державним установам тощо були предметом моїх постійних турбот. Загалом, численні роботи співробітників Інституту, разом з моїми працями з теоретичної та прикладної демографії, склали новий етап у справі детального, поглибленого вивчення населення України" (Очерки по статистике населения. — М. : Госстатиздат ЦСУ СССР, 1960. — С. 5). Результати роботи Інституту узагальнені у 14 томах "Праць Демографічного інституту", численних публікаціях монографічного характеру, статтях в інших виданнях. Публікації Інституту з теоретичної та прикладної демографії, серед яких чільну роль відігравали праці М.В. Птухи, створили підґрунтя для подальшого розвитку демографічних досліджень в Україні.
У списку наукових праць М.В. Птухи 11 монографічних наукових праць, визнаних фундаментальними не тільки за їх внеском у розвиток науки, а й за обсягом узагальненого й опрацьованого матеріалу. Лише дві книги нарисів зі статистики населення і три книги нарисів з історії статистики налічують близько 1800 друкованих аркушів. Серед них на особливу увагу заслуговує книга "Очерки по статистике населения" (1960). У 1971 р. у серії "Видатні вчені УРСР" вийшли у світ його "Вибрані праці", підготовлені до видання у відділі демографії і відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН України. Він опублікував більше 70 статей, доповідей, звітів, понад 40 з яких присвячені демографічній проблематиці. Наукова спадщина М.В. Птухи – сполучна ланка між дореволюційною і радянською демографією та статистикою.
М.В. Птуха глибоко і плідно працював над найважливішими проблемами теоретичної демографії. Особливо цінними є його дослідження предмету і методу демографії (демографічної статистики), побудова загальної схеми вивчення демографічних явищ і процесів — проблем, які й сьогодні на вістрі демотеоретичного мислення, оскільки їх дослідження визначає концептуальний підхід до наукового трактування статистично зафіксованих фактів, подій і явищ відтворення населення.
Особливе місце у наукових інтересах М.В. Птухи посідали дослідження проблем перепису населення як найбільшої та надзвичайно важливої для країни статистичної операції. Цей інтерес мав не лише науковий, а й прикладний характер. Зокрема, М.В. Птуха був науковим консультантом Центрального статистичного управління СРСР з питань підготовки і проведення Всесоюзного перепису населення 1959 р., брав активну участь у Всесоюзній нараді з питань проекту перепису населення (1957 р.), виступив там з доповіддю. Результати його методичних наукових студій щодо перепису населення (опубліковані у згаданих вище "Вибраних працях") виявились особливо актуальними у зв’язку з підготовкою і проведенням Першого Всеукраїнського перепису населення 2001 р. Вони використані під час складання й обґрунтування програми цього перепису та програми обробки його результатів.
Важливим напрямом наукової роботи М.В. Птухи було дослідження демографічних процесів, зокрема, вивчення особливостей смертності населення в Європейській Росії та в Україні, смертності 11 народностей Європейської Росії наприкінці ХІХ століття, еволюції смертності в Україні до початку першої п’ятирічки, здійснення перспективних розрахунків населення України до 1960 р.
Невід’ємною складовою наукової праці М.В. Птухи протягом всього його наукового життя було удосконалення методики демографічного аналізу (індекси шлюбності, методика побудови коротких таблиць смертності та показників смертності для немовлят за місяцями року, методичні питання перспективних розрахунків населення та ін.).
Йому належить розробка єдиної "кінцевої схеми вивчення конкретних масових явищ соціального життя людини" (Очерки по статистике населения. — М. : Госстатиздат ЦСУ СССР, 1960. — С. 75), схеми їх загального уявлення і представлення як спеціальної демостатистичної методології.
Запропоновані М.В. Птухою рішення досліджуваних проблем увійшли до арсеналу методів сучасної демографії, становлять її невід’ємну частину. Конструктивна цінність деяких його ідей була осмислена лише у процесі подальшого розвитку демографії. Тому його праці й сьогодні мають велике теоретичне і практичне значення, вони є тим підґрунтям, на якому розвивається сучасна демографічна наука.
У 1938 р. у зв’язку з остаточним засекреченням даних демографічної статистики та репресіями, від яких постраждали тією чи іншою мірою практично усі відомі демографи, Демографічний інститут (з 1934 р. Інститут демографії і санітарної статистики) було закрито. Хвиля репресій не проминула і Михайла Васильовича. Його було заарештовано 21 лютого 1938 р. і засуджено Військовим трибуналом Київського окремого військового округу. Звільнено вченого у зв’язку з безпідставністю обвинувачень 19 січня 1940 р., тобто він пробув в ув’язненні 23 місяці.
Функції Інституту демографії і санітарної статистики тоді були передані Інституту економіки АН УРСР. У 1940—1950 рр. М.В. Птуха завідував відділом статистики цього інституту. У 1944—1950 рр. він керував Відділенням суспільних наук АН УРСР, був членом Президії АН УРСР, у 1944 р. йому було присвоєно звання Заслуженого діяча науки УРСР. У другій половині 1930-х і в 1940—1950 роки він займався здебільшого питаннями історії статистики та демографії (як " безпечнішими"), а також теоретичними проблемами статистики населення. У 1958—1959 рр. у центрі його уваги були дослідження проблем перепису населення.
Праці М.В. Птухи, в яких аналізуються конкретні явища та процеси, цінні не лише тим, що вони є сторінкою історії розвитку демографії, а й тим, що служать зразком глибокого і цілеспрямованого аналізу, що підноситься до рівня теоретичних узагальнень.
Його підхід до вирішення дискусійних питань теорії та практики завжди був всебічним і конкретністним. З великою увагою він ставився до демографічних розробок, що проводились як дослідниками, так і органами державної статистики.
Окремого розгляду заслуговують особливості наукового стилю М.В. Птухи. Усі його розвідки відрізняються раціональністю, строгою логічною побудовою, лаконізмом викладу. Текст його праць надзвичайно ощадливий і насичений ідеями. Найхарактерніша особливість його дослідницького почерку — історизм у підході до вивчення демографічних явищ і концепцій, підвищена увага до історії розвитку світової демографічної думки. У його теоретичних роботах узагальнено і розвинуто не лише вітчизняний досвід, а й накопичений в інших країнах. Знання іноземних мов, тривала робота в найбагатших книгосховищах Європи, постійні контакти з видатними демографами світу, особливо під час сесій Міжнародного статистичного інституту, дійсним членом якого він був з 1929 р., та конференцій Американської статистичної асоціації (член з 1959 р.), дали змогу йому в багатьох працях підбити своєрідний підсумок опрацювання досліджуваних проблем, запропонувати свої оригінальні методи дослідження.
За його працями можна характеризувати тогочасний стан світової демографічної науки. У них завжди фіксувалася межа між відомим і невідомим з метою вести наукові пошуки на теренах невідомого. Теоретичні розробки ґрунтувалися не тільки на ретельному вивченні досвіду попередників, на детальному аналізі всіх доступних йому джерел з досліджуваної проблеми, а й на вивченні величезного конкретного статистичного матеріалу. Він мав прекрасну спеціалізовану бібліотеку, яку регулярно поповнював завдяки численним міжнародним науковим зв’язкам. Після смерті Михайла Васильовича його вдова Катерина Костянтинівна передала бібліотеку до Відділу демографії і відтворення трудових ресурсів Інституту економіки АН України. Нині вона зберігається в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України.
Він належав до когорти таких корифеїв української науки, як Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, Орест Левицький, Михайло Туган-Барановський, які блискуче знали не тільки свою спеціальність, а й дотичні, були людьми найвищої наукової культури. Це було те середовище, яке визначило загальнонауковий рівень розробок Михайла Васильовича і його особливу психологічну налаштованість, підтримувану радістю від спілкування з цими вченими. З відходом цієї когорти закінчилася ціла епоха розвитку науки, спадщина якої і сьогодні є об’єктом плідного вивчення, оскільки характеризується великим творчим потенціалом.
3 жовтня 1961 р. після тривалої та тяжкої хвороби Михайла Васильовича не стало. Похований він у м. Києві на Байковому кладовищі. 15 вересня 2001 р. на будинку, де тривалий час жив Михайло Васильович і його сім’я, встановлено меморіальну дошку.

Яків Устинович Рощепій
10 листопада – 140 років від дня народження Якова Устиновича Рощепія (1879-1958), українського винахідника,  конструктора
Яків Рощепій вдало розпочав  шлях винахідника: ще в юності  змайстрував на ті часи справжнє технічне диво, що їхало на двох колесах, і його вершник  не падав. То був перший у селі велосипед на дерев’яних колесах.
Незвичайний транспортний засіб потрапив на очі місцевій знаті, вона й потурбувалась, щоб винахідник із своїм творінням взяв участь у земській виставці досягнень. Звідти Яків повернувся з високою відзнакою і премією в  десять царських рублів. Тоді за такі гроші можна було  купити головну тяглову силу на селі – коня, ще й дещо з упряжі.  Невдовзі талановитого юнака призвали в царську армію і  направили служити в полкову зброярню.
Основним завданням для рядового Рощепія було ремонтувати стрілецьку зброю. Але Господь наділив його особливим талантом: він першим у світі розробив принцип автоматичної гвинтівки. І доля вдруге посміхнулася сільському хлопцю: його винахід  високо оцінив начальник полігону офіцерської стрілецької школи, відомий зброяр М.Філатов і рекомендував, щоб самородок продовжував працювати над розробкою у майстернях школи. Тут Рощепій познайомився з  винахідниками зброї Ф.Токарєвим, В. Дегтярьовим, В.Федоровим, які допомагали йому вдосконалювати автоматичну гвинтівку, проводити її випробування.  Згодом вона готова була для серійного виробництва, її автора нагородили срібною медаллю і  грошовою премією, але  виявилось, що Яків народився не в тій родині. Начальник Сестрорецького військового заводу не міг змиритися з тим, що рядовий солдат, виходець з бідних селян стане автором такого винаходу. З свого боку Рощепій не побажав ділитися своїм авторством з  титулованим, але бездарним чиновником.
Після революції Яків Устимович протягом чотирьох років працював на київському заводі «Арсенал». Він не мав фахової освіти, тож не був допущений до конструкторської роботи, використовували його «золоті руки». Та душа рвалася до вищого: в 1924 році конструктор самотужки, практично в домашніх умовах, завершив розробку самохідного зернового комбайна, виготовив фахові креслення і пояснення нової конструкції. Та повторилася історія з гвинтівкою, тепер уже радянські чиновники поклали геніальний винахід під сукно бюрократичного столу.
 Винахідник  не здавався і в 1926 році відвіз діючу модель комбайна до Академії наук. Там горе-вчені порадили автору винаходу розчленувати комбайн, щоб він був не самохідний, а рухався на причепі. Конструктор-самоучка не погодився з такою ідеєю, тож його модель здали в музей, як технічний курйоз.
Хоча напрацювання Рощепея використовували і під час створення семизарядної гвинтівки Токарева, і при розробленні самохідних комбайнів, про автора винаходів забули до 1950 року, коли після кількох публікацій в пресі йому призначили персональну пенсію. 1958 року Яків Устинович помер. Могила його була забута. Лише 1989 року зусиллями журналістів Бобровицької районної газети за допомогою мешканців села місце поховання винахідника знайшли. Учні Щаснівської школи привели її до ладу, а Щаснівська сільська рада, до якої входить Осовець, встановила надмогильну плиту.

Єфремов Ернест Іванович 
14 листопада – 85 років від дня народження Ернеста Івановича Єфремова (1934), українського вченого в галузі гірничої справи
У 1957 р. закінчив Дніпропетровський гірничий інститут.
У 1964 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Исследование влияния высоты уступа на степень дробления горных пород взрывом», спецрада при Дніпропетровському гірничому інституті. У 1973 році захистив докторську дисертацію на тему «Исследование и разработка методов дробления горных пород взрывом для циклично-поточной технологии на глубоких железорудных карьерах Кривбасса», спеціальність «Открытая разработка и эксплуатация угольных, рудных и нерудных месторождений», спецрада при інституті геотехнічної механіки НАН України.
В 1976 році Е.І. Єфремову присвоєно вчене звання професора за спеціальністю «Открытая разработка и эксплуатация угольных, рудных и нерудных месторождений».
Наукова діяльність Єфремова Е.І. пов'язана з вирішенням важливіших проблем гірничої справи, які відносяться до базових як в теоретичному плані (дослідження основних параметрів вибухового імпульсу, його взаємозв'язку з потенційною пружною енергією гірського масиву при руйнуванні напружених викидонебезпечних гірських порід, дослідження впливу зовнішнього електромагнітного поля на величину роботи вибуху, ролі хвиль напружень і газоподібних продуктів детонації в руйнуванні твердих середовищ, механізму руйнування тріщинуватих блокових середовищ з урахуванням властивостей середовища і характеру вибухового навантаження), так і в прикладному (створення високоефективних вибухових речовин найпростішого складу та обґрунтування режимів їх детонації, екологічно надійних ресурсозберігаючих високоефективних технологій руйнування і видобутку корисних копалин, які впроваджені на кар'єрах України).
Єфремов Е.І. – вчений, який створив наукову школу в галузі механіки вибухового руйнування гірських порід і збагатив науку трудами першорядної важливості, відомий в нашій країні і за її межами.  Ним підготовлено одного доктора наук і 32 кандидата наук. Він є автором 21 монографії, підручників, довідників і 140 винаходів і патентів. Ним опубліковано 485 наукових статей.
Єфремов Е.І. неодноразово виступав з доповідями на міжнародних конференціях і симпозіумах в Австрії, Німеччині, Італії, Болгарії, Югославії, Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Росії, Киргизії, Узбекистані, Грузії, Україні та інших країнах. Його доповіді і публікації отримали широкий відгук і високо оцінені науковим загалом.

В 1989 р. за видатні наукові досягнення і громадську діяльність за межами Угорщини, а також визнання його активного співробітництва з Науковим Товариством, яке сприяє розвитку будівельної промисловості Угорщини, Єфремова Е.І. обрано Постійним почесним членом Асоціації Наукового Товариства Угорської Республіки.
Наукову діяльність Е.І. Єфремов пов'язує із педагогічною. Більше 30 років, починаючи з 1978 р. по цей час, Єфремов Е.І. працює професором кафедри відкритих гірничих робіт Національного гірничого університету за сумітництвом. Його плідна праця, що пов'язана з вихованням молодих фахівців гірничої справи,відзначена присвоєнням йому в 1998 р. звання почесного професора Національного гірничого університету.

Основні публікації:
1. Ефремов Э.И. Взрывание с внутрискважинными замедлениями. - К.: Наук. Думка, 1971. – 127 с.
2. Основы теории и методы взрывного дробления горных пород / Э.И. Ефремов, В.С. Кравцов, Н.И. Мячина и др. – К.: Наук. Думка, 1979. – 224 с.
3. Ефремов Э.И., Харитонов В.Н., Семенюк И. А. Взрывное разрушение выбросоопасных пород в глубоких шахтах. - М.: Недра, 1979. – 253 с.
4. Ефремов Э.И. Подготовка горной массы на карьерах. - М.: Недра, 1980. – 271 с.
5. Разрушение горных пород взрывом / Э.И. Ефремов, В.С. Кравцов, Н.И. Мячина и др. - К.: Наук. Думка, 1987. – 264 с.
6. Проблемы экологии массовых взрывов на карьерах / Э.И. Ефремов, П.В. Бересневич, В.Д. Петренко и др.-Днепропетровск, «Січ», 1996. – 179 с.


Володимир Олексійович Лотарєв
15 листопада – 105 років від дня народження Володимира Олексійовича Лотарєва (1914-1994), українського вченого в галузі механіки, конструктора авіаційних двигунів
Відомий вчений, Генеральний конструктор, творець авіаційних газотурбінних двигунів великого ресурсу і високого ступеня надійності Володимир Олексійович Лотарев народився 15 листопада 1914 року у м. Шахти Ростовської області в сім’ї робітника. Батько Олексій Євграфович працював шахтарем, мати Валентина Прокопівна все своє життя присвятила сім’ї і домашньому господарству.
Свою трудову діяльність В.О. Лотарев розпочав у 1930 році учнем електро-слюсаря гірничопромислового училища у місті Шахти. Після закінчення Харківського авіаційного інституту В.О. Лотарев з 1939 року працював на Запорізькому заводі імені П.І. Баранова № 29 (тепер ПАТ «МОТОР СІЧ») інженером-конструктором, начальником конструкторської групи по доведенню дослідних моторів М-89, що встановлюються на бомбардувальнику Ил-4, брав участь у створенні двигуна М-90 для літаків Сухого.
Після евакуації заводу № 29 в Омськ з вересня 1941 року на посаді начальника конструкторської бригади брав участь у налагоджуванні серійного випуску двигуна М-88Б для Ил-4, а потім з 1943 року нового поршневого двигуна АШ-82ФН для: бомбардувальників Ту-2, Пе-2, винищувачів Ла-5, Ла-7 і транспортних літаків Ил-12, Ил-14, одночасно вів розробку нових конструкцій.
З вересня 1944 року працював в серійно-конструкторському відділі заводу в якості (на посаді) провідного конструктора по двигуну М-26 і заступником начальника серійно-конструкторського бюро. На цій посаді відповідав за підвищення надійності серійних двигунів М-88Б, АШ-82ФН. За безпосередньої участі провідного конструктора Лотарева В.О. був спроектований, виготовлений і зданий на державні випробування мотор середньої потужності М-26.
30 серпня 1945 року переведений до Запоріжжя в ДКБ заводу № 478 на посаду провідного конструктора для подальшого доведення мотора М-26 і його модифікацій. У березні 1946 року він призначається заступником головного конструктора ДКБ, у 1963 році головним конструктором Державного союзного ДКБ, а у 1981 році Генеральним конструктором вже «Запорізького машинобудівного конструкторського бюро «Прогрес».
За безпосередньої участі В.О. Лотарева було створено велику кількість типів двигунів:
1. Сімейство поршневих літакових двигунів: АИ-10, АИ-12, АИ-14Р для навчально-тренувальних, бойових і легких багатоцільових транспортних літаків: Як-12, Як-18, Як-20, Ан-14.
2. Сімейство поршневих і газотурбінних двигунів: АИ-4В, АИ-26В, АИ-14В, АИ-7, АИ-24В, ТВ-2ВК, що встановлювалися на вертольоти : Б-5, Б-9, Б-10, Б- 11, Ка-10, Ка-15, Ка-18, Ка-26, Ми-1, Ми-7, Ми-8, Як-100 та багатоцільовому транспортному гвинтокрилі Ка-22.
3. Сімейство пускових авіаційних двигунів: ТС-12Ф, АИ-2МК, АИ-8, АИ-9, АИ-9В, що застосовуються на літаках: Ан-8, Ан-10, Ан-22, Бе-12, Ил-18 , Ту-95, Ту-114, Як-40 та на більшості вертольотів Міля і Камова.
4. Сімейство потужних турбогвинтових газотурбінних авіаційних двигунів великого ресурсу: АИ-20К, АИ-20Д, АИ-20М, АИ-24 для пасажирських: Ан-10, Ан-24, Ил-18, військово-транспортних: Ан-8, Ан-12 , Ан-26, літаків спеціального призначення: Ан-30, Ил-20, Ил-22, Ил-38 і гідролітака Бе-12.
Великого загальнодержавного значення мали проведені дослідно-конструкторські роботи по збільшенню надійності і ресурсу серійних авіаційних двигунів, в результаті яких амортизаційні терміни служби доведені для двигунів:
АИ-20К до 20000 годин;
АИ-24 серії II до 20000 годин;
АИ-25 до 12000 годин.
5. Перший у СРСР двигун АИ-25, що встановлювався на пасажирському літаку Як-40 і сільськогосподарському літаку М-15.
6. Сімейство турбореактивних двоконтурних двигунів для навчально-тренувальних літаків: АИ-25ТЛ і ДВ-2 для чеських літаків L-39, L-59.
7. Сімейство двигунів великого ступеня двоконтурності: ТРДД Д-36 для пасажирських і транспортних літаків: Як-42, Ан-72, Ан-74; ТРДД Д-18Т для найвантажопідйомних літаків у світі Ан-124 "Руслан” і Ан-225 "Мрія”; турбовальний двигун Д-136 для найбільшого та вантажопідйомного вертольота у світі Ми-26.
8. Сімейство двигунів наземного призначення:
газотурбінні приводи АИ-23С-1 і АИ-20С для швидкісних суден на підводних крилах «Тайфун» і «Буревісник», судна на повітряній подушці «Сормович»;
пусковий двигун АИ-8 для аеродромного пускового агрегату АПА-8, для запуску маршових двигунів СПК «Сормович»;
двигун АИ-8С для розбризкування отрутохімікатів на сільськогосподарському літаку Ан-2М;
ГТП АИ-8П для установки гасіння пожеж в закритих приміщеннях ГІГ-4 (генератора інертних газів);
ГТП АИ-23, АИ-23У, АИ-23СГ для бурових установок;
ГТП АИ-21 для газотурбінних установок ГТУ-1000 пересувних електростанцій 5Е41.
Відмінною особливістю авіаційних двигунів, створених під керівництвом В.О. Лотарева, є глибока проробка газодинамічних, конструктивних, виробничо-технологічних рішень і їх оптимізація у поєднанні з високою надійністю, великим ресурсом, простотою та економічністю в експлуатації, що забезпечує їх масову, довголітню та успішну експлуатацію на великій кількості літальних апаратів цивільної та військової авіації. У дослідно-конструкторських роботах вдалося вирішити цілий комплекс складних технічних проблем шляхом органічного поєднання наукових методів розрахунку, прогресивного конструювання і численних експериментальних досліджень.
За великі науково-дослідні роботи зі створення авіаційних двигунів Володимиру Олексійовичу Лотареву у 1971 році було присуджено вчений ступінь доктора технічних наук, а у квітні 1976 року він був обраний членом-кореспондентом Академії наук Української РСР, у 1982 році Рішенням Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР йому було присвоєно вчене звання професора за фахом конструкція і міцність авіадвигунів, а у 1985 році В.О. Лотарев був обраний дійсним членом АН УРСР. Володимир Олексійович мав 130 авторських свідоцтв на винаходи у галузі авіаційної техніки та друковані праці з цієї ж тематики.
Велику науково-конструкторську роботу Володимир Олексійович Лотарев поєднував з плідною роботою з підготовки висококваліфікованих інженерних і наукових кадрів. Під його керівництвом на підприємстві була вихована велика група дослідників та експериментаторів, що успішно вирішують складні питання з теорії і практики двигунобудування.
Велика науково-конструкторська та організаторська діяльність Володимира Олексійовича Лотарева, його висока відповідальність за доручену справу і вагомий внесок у народне господарство та обороноздатність країни здобули для нього заслужений авторитет великого авіаційного фахівця.
Помер 20 липня 1994 року.

Федір Петрович  Мойсеєнко,  перший український мінералог
22 листопада – 265 років від дня народження Федора Петровича Мойсеєнка (Моісеєнко) (1754-1781), першого українського вченого-мінералога

Федора Петровича Мойсеєнка поряд з  Михайлом  Ломоносовим  вважають основоположниками динамічного напряму в мінералогії, тобто вивчення хімічного складу мінералів. Федір Мойсеєнко народився в Лебедині, який тоді входив до складу Харківського намісництва Слобідської України. Очевидно, його батьки належали до привілейованого стану і мали змогу дати своєму синові не лише добру домашню освіту, а й направити його в «поважну науку». Від 1766 року Федір навчався в академічній гімназії при Петербурзькій Академії Наук. Викладачі вважали нашого земляка одним із найобдарованіших учнів, які разом із ним вивчали хімію та мінералогію. Академік Лаксман Е. Г. звернув увагу керівництва на успіхи свого вихованця Федора Мойсеєнка та рекомендував відправити його для продовження освіти до відомої Гірничої академії Фрайберга, що знаходилася в Саксонії. Згодом він написав про себе латинню, що «після того, як закінчив гуманітарні студії в імператорській академії в Санкт-Петербурзі, прибув за наказом Катерини ІІ Великої 20-го грудня 1774 року в Фрайберг, де він в Гірничій академії його сіятельства курфюрства Саксонськского найкращу освіту та й найщирішу доброзичливість вельми славетних і освічених учителів отримав». У 1778 році прослухав курс лекцій із філософії, фізики та природничої історії в Лейпцігському університеті. У Лейпцигу була видана його книга німецькою мовою «Мінералогічні дослідження олов’яного каменю.1779». Того ж року скінчилася його наука в Німеччині.
Іще під час навчання він відправляв до АН свої праці про дослідження мінералів за допомогою хімії (1776), про олов’яний камінь та власний прогноз про залягання олов’яних руд у Сибіру (1779), який у 1811 році підтвердився. Після повернення до Санкт-Петербурга (1779), подав до Імператорської Академії наук і мистецтв дисертацію про самородне срібло, природні сполуки срібла та їх взаємоперетворення під час хімічних реакцій. Після розгляду цієї наукової праці академіками Федір Мойсеєнко 23 вересня (4 жовтня) того ж року був вибраний ад’юнктом із хімії та мінералогії Імператорської академії наук і мистецтв. У Російській імперії ад’юнктом називалася особа, яка займала молодшу наукову посаду, тобто виконувала обов’язки помічника академіка або професора. Згодом звання ад’юнкта було замінене на звання доцента згідно з університетським статутом (1803).У 1780 році видав посібник із мінералогії для гірників «О первоначальных горах», в якому він склав класифікацію мінералів, що містять олово, і вказав пошукові ознаки олов’яних руд. Від 1780 року почав викладати в Гірничому училищі Санкт-Петербурга та очолив хімічну лабораторію. При вступі на цю посаду Федір Мойсеєнко зазначив свій рік народження як 1755-й, хоча, вступаючи в Гірничу академію Фрайберга, роком свого народження вказав 1754-й. Ось так і виникла неоднозначність у визначенні року народження Федора Мойсеєнка. У 1781-му вчений подав до АН першу частину праці «О выплавке серебра из его руд». У цьому ж році АН командирувала Федора Мойсеєнка до Криму для вивчення природних ресурсів півострова. Проте в Москві, де він зупинився на перепочинок, раптово захворів і 24 вересня (5 жовтня) 1781 року у віці 26 літ помер. В архівах АН СРСР зберігаються кілька робіт Мойсеєнка, у тому числі монографія про барит (1776). Можемо лише здогадуватися, скільки блискучих досягнень в царині науки міг би зробити наш земляк, аби не його зарання смерть.
Прославився Федір Мойсеєнко і як талановитий перекладач. Двадцятирічним переклав російською комедію давньоримського письменника Теренція «Екіра, або свекруха» (1774) та грецьку історію Веллея Патеркула (1774). У 1775-1786 роках побачив світ переклад «Історії данської» П. Малле.

Олександр Якович Олійник
25 листопада – 90 років від дня народження Олександра Яковича Олійника (1929), українського вченого в галузі гідромеханіки та гідравліки, члена-кореспондента Національної академії наук України (1973), лауреата Державної премії УРСР у галузі науки і техніки (1981)
О.Я. Олійник розробив теорію і методи розрахунку різних дренажних систем у складних природних і техногенних умовах, а також теорію захисту земель від затоплення та підтоплення ґрунтовими водами. Він автор теорії і методів розрахунку очищення поверхневих, підземних і стічних вод від забруднень різного походження на фільтрах та інших спорудах водопостачання і водовідведення. Учений разом з учнями побудував і реалізував гідродинамічні моделі міграції забруднень і тепла в зонах АЕС і ТЕС.
Під керівництвом Олександра Яковича низку наукових матеріалів упроваджено в наукових, проектних та виробничих підрозділах міністерств меліорації і водного господарства СРСР та УРСР, Держводгоспу України, зокрема: «Нормы проектирования. ВСП-33.2.2. Дренаж на орошаемых землях» (1986); «Методические рекомендации по расчетам защиты территорий от подтопления в зоне орошения»; «Меліоративні системи та споруди. Державні будівельні норми ДБН В.2.4.-1.99» (1999). З-під пера вченого вийшло 230 наукових праць, у тому числі 15 монографій. Він підготував 3 докторів і 30 кандидатів наук.
О.Я. Олійник — член Міжнародної асоціації гідравлічних досліджень, голова комісії з водних проблем Міністерства освіти і науки України, науково-технічної ради Держводгоспу, входить до складу низки вчених рад. Він є головним редактором науково-технічного збірника "Проблеми водопостачання, водовідведення та гідравліки", членом редколегії наукового журналу "Прикладна гідромеханіка".
Учений відзначений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1979), Державною премією УРСР у галузі науки і техніки (1981), премією ім. О.М. Динника Президії АН УРСР (1990).





Норберт Вінер
26 листопада – 125 років від дня народження Норберта Вінера (1894-1964), американського вченого в галузі кібернетики
Найбільше досягнення: основоположник кібернетики та теорії штучного розумуНорберт Вінер народився в інтелігентній родині 26 листопада 1894 року. Його батьки - євреї за походженням - переїхали в США з Німеччини і Росії. Батько, Лео Вінер, був професором в Гарвардському університеті. З раннього дитинства Норберта привчали до читання, благо в будинку були відмінні зібрання творів.
У 11 років хлопчик став студентом Тафт-Коледжу, який він закінчив через 3 роки з відзнакою.Норберт отримав звання бакалавра мистецтв. Однак на цьому він не зупинився і продовжив навчання не де-небудь, а в самому Гарварді, де по справжньому полюбив математику і вирішив зробити її своєю професією. Він також закінчив університет у званні доктора філософії і математичної логіки. У 19 років він стає наймолодшим викладачем філософії і математики в університет.
Під час Другої Світової війни Вінер вирішує використовувати свої знання для користі справи. Він починає працювати над створенням апарату для систем наведення зенітного вогню. Кібернетика переживала друге народження.
Вінер брав участь у багатьох міжнародних конгресах, і деякі з них дуже вплинули на його наукову продуктивність, наприклад, Міжнародний математичний конгрес в Страсбурзі (1920), який дав йому можливість зустрітися з французькими математиками, такими як Моріс Фреш, Жак Адамар і Поль Леві. Він провів 1935-1936 навчальний рік в Китаї в якості запрошеного професора в Університеті Цин Хуа в Пекіні, що дало йому можливість вивчити китайську мову на мандаринській діалекті. У 1945 році він працював з Артуро Розенблютом в Мехіко, в національному Університеті.
Зарубіжна робота тривала до 1950 року, і зробило важливий вплив на його уявлення про науку, яка мала називатися кібернетикою. У 1946 році, з нагоди конференції у Франції в Університеті Нансі, він читав лекції по гармонійному аналізу.
У 1951 році Вінер брав участь в Паризькому конгресі по обчислювальним машинам і людського мислення і прочитав дві короткі лекції в Колеж де Франс і одну в Національному Центрі досліджень комунікацій. З 1953 по 1964 рік читав лекції в Індії, Японії, Італії та Нідерландах. У себе на батьківщині він був професором багатьох значущих університетів, постійно читав лекції з математики та логіки, кібернетики.
Інтереси Вінера не обмежувалися логікою, математикою, кібернетикою або математичною фізикою. Він також був знайомий з усіма аспектами філософії від гносеології і метафізики моральності. Він звертав увагу і на теологію. У зовсім інший області він написав два оповідання і роман (The Tempter, 1959). Вінер також опублікував автобіографію в двох частинах: «екс-вундеркінд: моє дитинство і юність» (1953) і «я математик» (1956). Його ще дуже приваблювали мови.
Якось він сказав: «У мене є можливість вивчати мови, по крайней мере, до певного моменту». Він любив обмінюватися ідеями мовою свого співрозмовника, нехай і недосконале, коментуючи: «не можна зрозуміти народ, не знаючи його мови». Деякі з його статей були написані на нерідній для нього французькою, п'ять-німецькою та одна-іспанською.
Помер великий учений в березні 1964 року в Стокгольмі від серцевого нападу. Це був вже другий за рахунком - перший напад стався ще в середині 
50-х років, що було не дивно, з огляду на приголомшливу працездатність Вінера.

Габерландт Готліб
28 листопада – 165 років від дня народження Готліба Габерландта (1854-1945), німецького ботаніка, одного з основоположників фізіологічної анатомії рослин
Народився (28.11.1854, Мошонмадьяровар, Угорщина, - 30.1.1945, Берлін), німецький фізіолог рослин. Член-кореспондент АН Берліна, Відня, Мюнхена і академії «Леопольдіна».Після закінчення Віденського університету (1876) працював в Тюбінгені, а з 1877 - у Віденському університеті. Професор університету в Граці (1888-1909) і Берліні (1909-23). 
Один з основоположників фізіологічної анатомії рослин. Розробив систему і термінологію рослинних тканин по їх фізіологічної ролі (механічна, провідна, ассимиляционная і т.д.). Вивчав тропізми і явища дратівливості у рослин. Відкрив так звані раневі гормони - продукти розпаду клітин, що стимулюють клітинний поділ. 
У своїй роботі (1902) запропонував концепцію культури клітин рослин in vitro. Хаберландт використовував розчин Кнопа, глюкозу і пептони. Більш того, Хаберландт висунув гіпотезу про тотіпотентності рослинної клітини, відповідно до якої з культивованих клітин можна регенерувати окремі органи і навіть цілу рослину.












Антоніу Егаш Моніш
29 листопада – 145 років від дня народження Антоніу Егаша Моніша (1874-1955), португальського невропатолога, нейрохірурга, лауреата Нобелівської премії з фізіології та медицини (1949)
Народився 29 листопада 1874 в АВАНКОМ (Португалія). У 1881 вступив до Університету Коїмбри. Спочатку він думав про кар'єру інженера, але потім перевівся на медичний факультет і в 1899 закінчив, отримавши ступінь доктора медицини.
Вибравши в якості спеціалізації неврологію, Моніж поїхав в Париж, де пройшов практику у кращих фахівців з неврології та психіатрії.
У 1902 він став професором в університеті Коїмбри, а в 1911 очолив кафедру неврології в новоствореному університеті в Лісабоні.
Будучи ще молодим, Моніж віддав данину політиці. З 1903 по 1917 він кілька разів обирався депутатом парламенту, в 1917-1918 був послом Португалії в Іспанії, потім міністром закордонних справ. Очолював делегацію Португалії на підписання Версальського мирного договору. Після 1919 відійшов від політики після сварки, що закінчилася дуеллю.
Його перші наукові дослідження присвячені використанню рентгенівських променів в неврології. У ті роки був поширений метод дослідження кровоносних судин мозку за допомогою введення повітря (метод американського вченого Уолтера Денді). Моніж шукав більш легкий і менш травмує спосіб досліджень. Після декількох років експериментів в 1927 він продемонстрував метод церебральної ангіографії - рентгенологічного дослідження кровоносних судин мозку шляхом введення в них рентгеноконтрастної речовини (йоду), це робило їх чітко помітними на тлі навколишніх тканин.
Але не відкриття ангіографії принесло Моніж всесвітню славу і Нобелівську премію, а його роботи над новим методом лікування неврологічних захворювань. Цей метод отримав назву префронтальної лейкотомія (розріз білої речовини переднього мозку), цю операцію часто називають лоботомія.
У 1935 на Другому Всесвітньому неврологічних конгресі познайомився з роботами фізіологів Карлайла Джакобс і Джона Фултона, які застосовували новий тоді ще метод лейкотомія в лікуванні шимпанзе, які страждають нервовими розладами.
Отримані ними результати приводили до думки, що подібна операція могла б значно полегшити стан людей, які страждають на психічні розлади.
Перша префронтальная лоботомія була проведена Еган Моніж і його асистентом Алмейда Лімою 12 листопада 1935. Їх пацієнткою стала жінка, багато років містилася в психіатричній лікарні тюремного типу.
Моніж і Ліма продовжували оперувати: з 20 осіб, які зазнали лейкотомія, у 13, що страждали депресивно-маніакальним синдромом, спостерігалося значне поліпшення стану. З 7 пацієнтів, госпіталізованих з діагнозом шизофренія , поліпшення наступило лише у двох, після операції пацієнти ставали більш апатичними, ніж він очікував.
Метод, запропонований Моніж, був далекий від досконалості, але легко застосовний на практиці. Його перший звіт попався на очі Уолтеру Фріману, главі кафедри неврології Університету Джорджа Вашингтона, і Джеймсу Уоттс, главі кафедри хірургії того ж університету. Вони відразу оцінили його переваги, і з 1948 по 1957 тільки Фріман провів понад 2400 лоботомія. Радикальна операція дозволяла відновлювати до прийнятного рівня психіку людей, що страждали депресіями , нав'язливими ідеями, маніями переслідування
У 1949 Еган Моніж отримав Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття терапевтичного впливу лейкотомія при деяких психічних захворюваннях»
Почесний доктор університетів Бордо і Ліона, член Медичної академії (Париж), Медичної Академії (Мадрид), почесний член Товариства Британських хірургів-неврологів, почесний член Британського Королівського медичного товариства, Національної Академії медицини в Ріо де Жанейро, Американського неврологічного Товариства.
Основні праці: Фізіологічні і патологічні аспекти сексуального життя (Physiological and pathological aspects of sex life), Coimbra, 1901; Церебральна ангіографія, її застосування і результати в анатомії, фізіології та клініці (Cerebral angiography, its applications and results in anatomy, physiology, and clinic), Paris, 1934; Префронтальна лейкотомія. Хірургічне лікування деяких форм психозу (Prefrontal leucotomy. Surgical treatment of certain psychoses) Torino, 1937.
Помер Моніж 13 грудня 1955 Лісабоні.




Коментарі: Залишити коментар
 
X