Слідкуйте за нами

08-04-2019

160 років від дня народження
Микола Васильович Левитський (7.04. 1859-1936)

українського громадського діяча, публіциста, організатора кооперативного руху в Україні

 

Народився 7 квітня 1859 р. в с. Хмільна Канівського повіту (нині Черкаської області). Невдовзі потому сім’я переїхала у Чигирин, а 1861 — у с. Федвар Олександрійського повіту на Херсонщині. Початкову освіту здобув у класах для дітей до 10 років при Єлизаветградському жіночому інституті. Навчання продовжив спершу в Златопільській прогімназії, а потім у гімназії м. Біла на Холмщині (1878 заснував там учнівську артіль).

1879 став студентом медичного факультету Московського університету і цього ж року був звільнений за участь у революційних гуртках.

1881–85 навчався на юридичному факультеті Харківського університету. Отримавши диплом, став статистиком Херсонського губернського земства, згодом — секретарем Олександрійського повітового земства, займався адвокатською діяльністю, друкувався в газеті «Елисаветградский вестник». Вважав, що передумовою благополуччя селян і ремісників може бути лише їхня організована самодіяльність, однією з форм якої є кооперативний рух.

Ще 1883 р. у нього з’явилася ідея про організацію селян у сільськогосподарські артілі.

У 1887 році заснував першу в Україні і в Східній Європі хліборобську спілку (артіль), яка швидко розпалася. Проте М. Левитський не відступив від свого задуму, продовжуючи активно пропагувати справу кооперації.

30 вересня 1894 на прохання своїх односельців із с. Федвар заснував там хліборобську артіль (це була перша у Російській імперії артіль; наприкінці 1890-х рр. таких артілей на Херсонщині налічувалося 125, кожна з них об’єднувала від 15 до 20 господарств). Допомагав організовувати ремісничі артілі також у містах, зокрема в Одесі, Миколаєві, Києві.

1899–1902 працював над розробкою закону про артілі в складі комісії при Міністерстві фінансів. Був делегатом кількох міжнародних конгресів з кооперації, які відбувалися у Франції (1896), Сербії (1898), Італії (1907), Швейцарії та Австрії (1909), Німеччині й Англії (1910). Левитського назвали «артільним батьком», а сам він запропонував 30-го вересня кожного року відзначати День кооперації.

На початку 20 століття займався створенням ремісничих артілей в Єлизаветграді (нині м. Кропивницький), Вінниці. Працював у багатьох періодичних виданнях («Русские ведомости», «Вестник мелкого кредита», «Кооперативная жизнь», «Кооперативный вестник», «Муравейник», «Украинская жизнь»). Став співзасновником Товариства допомоги артільній справі (Санкт-Петербург, 1905) та журналу цього товариства «Артельное дело» (1906–20).

1917 був членом Української Центральної Ради, займав посаду директора відділу Держ- майна в Міністерстві земельних справ УНР (1918), брав участь у заснуванні Українабанку, Дніпросоюзу, був постійним членом Ревізійної ради Кооперативних центральних рад, а також брав активну участь у створенні в 1918 р. «Статуту хліборобської спілки», згодом поширеного в Україні. Обирався делегатом всеукраїнських кооперативних з’їздів 1917–18 р., розробив символіку української кооперації.

У 1919–20 р. займався науковою роботою з вивчення історії кооперації. За радянської влади переймався створенням і діяльністю Кооперативного музею, працював ректором Смілянського кооперативного технікуму (1924), у складі делегації УСРР брав участь у роботі кооперативного з’їзду в Стокгольмі (Швеція, 1927).

Помер 1 грудня 1936 р.

 

90 років від дня народження
Пащенко Олександр Олександрович (12.04. 1929-1989)

українського хіміка-технолога

12 квітня 2019 року 90 років від дня народження

Олександра Олександровича Пащенка, доктора технічних наук, професора, члена-кореспондента АН УРСР, лауреата державних премій. О. О. Пащенко належить до плеяди тих видатних співробітників Київського політехнічного інституту, які зробили вагомий внесок у його розвиток в 50-80-х роках ХХ сторіччя. В 1954 році він отримав диплом інженера, а вже в 1969 — заснував кафедру хімічної технології в’яжучих речовин (нині — хімічної технології композиційних матеріалів), якою завідував до останніх днів життя (помер у 1989 р.).

Яскравий талант ученого й організатора виявився в надзвичайній широті наукових інтересів О. О. Пащенка, який зумів з випускника КПІ швидко перетворитися на одного з лідерів декількох значних наукових напрямків, які й дотепер зберігають велике теоретичне й практичне значення. Це — фізико-хімічні основи процесів структуроутворення в’яжучих речовин, революційні енергозберігаючі технології у виробництві цементу, процеси гідрофобізації різноманітних матеріалів та виробів, функціональні матеріали та покриття на основі кремнійорганічних полімерів.

Величезну роль у його становленні як визначного вченого та організатора зіграв той особливий час, коли відбувалося його зростання. Інтелектуальний простір того часу, і не тільки в галузі технічних наук, формувався могутніми постатями класиків, справжніх титанів духу та наукової думки. Такі легендарні вчені, як академіки П. П. Будников, П. О. Ребіндер, М. В. Бєлов були тоді у розквіті своєї творчої активності. Саме ці блискучі особистості створювали той еталон, ту високу планку, до якої повинен був тягнутися кожен справжній науковець.

Ще зовсім молодим науковцем він був знайомий з класиками науки, вчився у них, переймаючи не тільки знання та професійні підходи, але й філософію сприйняття світу, філософію науки, ставлення до життя та до людей, які його оточували. Йому вдалося певним чином «з’єднати часи», поєднавши в собі глибокі наукові знання в багатьох галузях, блискучу ерудицію в питаннях літератури, живопису, театру, особистий шарм — кращу спадщину вченого минулого — з могутніми сфокусованими навичками сучасного «технаря».

Глибокі наукові ідеї, нетривіальні технічні рішення, вдале поєднання фундаментальних та прикладних досліджень були в часи діяльності О. О. Пащенка, як, власне, і зараз, лише частиною передумов, необхідних для великого успіху. Іншою частиною завжди була організаційна складова. Одного наукового доробку О. О. Пащенка, що міг бути створений ним у тиші кабінету чи лабораторії, цілком вистачило б, щоб забезпечити йому помітне місце в ряду українських учених ХХ століття. Однак він пішов значно далі, розкривши себе як успішний організатор та керівник великого наукового колективу.

Його принциповий підхід завжди полягав у залученні до справи найбільш яскравих особистостей, людей творчих, здатних до сміливих нестандартних рішень та прояву ініціативи. Можна навести великий перелік учнів О. О. Пащенка, які не тільки цілковито відповідають цим характеристикам, але давно вже стали сильними самостійними «центрами кристалізації» в науці та вихованні наукової зміни.

Достатньо згадати професорів В. А. Свідерського — наступника О. О. Пащенка у завідуванні кафедрою, В. Я. Круглицьку, В. П. Сербіна, О. О. М’ясникову. Велика когорта учнів О. О. Пащенка плідно працює в різних наукових та навчальних закладах, в різних містах України, в різних країнах.

Велика заслуга «шефа», як коротко називали його співробітники, полягала в тому, що ці неординарні люди завжди знаходили на кафедрі необхідний для них високий простір над головою та широкий горизонт, без яких неможливе зростання та стрімкий рух уперед та вгору. Одна з головних традицій, закладених О. О. Пащенком у фундамент заснованої ним кафедри, полягає саме в тому, щоб створювати злагоджений ансамбль сильних професіоналів, які спільно вирішують складні завдання, не втрачаючи при цьому власної, особистої перспективи.

Не менш сильною стороною діяльності кафедри під керівництвом О. О. Пащенка був навчальний процес. На кафедрі створено підручники, які фактично стали вже класикою. Підготовлено та випущено у великий світ науки й виробництва значну кількість сильних інженерів та дослідників, яких можна зустріти на відповідальних посадах від величезних заводів до інститутів Національної академії наук України.

 

110 років від дня народження
Улям (Улам) Станіслав Мартін (13.04. 1909–1984)

польського та американського математика, народженого в Україні

Інтерес до точних наук в уродженця Львова Станіслава Мартіна Уляма (він народився 13 квітня 1909 року) виявився дуже рано. У десять років він вже читав Ейлера і Пуанкаре, цікавився теорією відносності Ейнштейна. У 1927 році талановитий хлопець поступив у Львівську політехніку (нині Національний університет «Львівська політехніка») і незабаром став учнем видатного математика, одного з творців сучасного функціонального аналізу Стефана Банаха.

У 1929 році тоді ще студент Станіслав Улям опублікував свою першу статтю, в 1932-му він захистив магістерську, а рік потому — докторську дисертацію. Незабаром він познайомився з Джоном фон Нейманом — видатним американським математиком, що зробив величезний внесок у розвиток квантової фізики, теорії множин, інформатики та ін. Між Нейманом і Улямом зав’язалося листування, а в 1935 році Нейман запросив свого молодого колегу на роботу в Принстонський університет. Для Станіслава почалося життя між двома континентами. Йому гірко було розлучатися з батьківщиною, проте він розумів, що фашизм неминуче розповсюджується по Європі, і залишатися далі удома просто небезпечно для життя. Востаннє Станіслав Улям відвідав Львів у серпні 1939 року, за тиждень до початку Другої світової війни, після чого разом з молодшим братом Адамом (він, до речі, став професором Гарвардського університету і одним з найвідоміших на Заході совєтологів) остаточно переїхав до США.

У 1943 році за протекцією фон Неймана Станіслав приєднався до «Манхеттенського проекту» — програми створення американської атомної бомби. Звичайно, Улям, як і інші учені зі світовими іменами, що брали участь в цьому проекті, чудово розуміли, що працюють над зброєю, яка водномить здатна знищити десятки і сотні тисяч життів. Але потрібно враховувати і те, що, по-перше, Друга світова війна була в самому розпалі, а по-друге, з погляду фізики робота над атомною бомбою дозволила зробити просто неймовірну кількість блискучих відкриттів.

Після створення атомної бомби С. Улям прилучився до роботи над проектом термоядерної зброї. Цікаво, що в роботі над водневою бомбою і в СРСР, і в США склалася приблизно однакова ситуація: основні ідеї лідерів створення водневої бомби — Зельдовича і Теллера відповідно, показали свою повну неспроможність. Станіслав Улям перевірив розрахунки Теллера і переконався, що вони не працюють. Теллер, людина дуже амбітна, скаженів, коли виходець зі Львова стверджував, що його підхід не дозволяє генерувати достатньо тепла для початку реакції синтезу, тобто термоядерної реакції. А незабаром Улям, використовуючи новий могутній на ті часи комп’ютер, знайшов потрібне рішення: необхідно використовувати дві атомні бомби, висаджуючи одну вслід за другою, і тоді почнеться термоядерна реакція. Теллер використав ці результати для розробки надійного термоядерного пристрою. Внесок Уляма був настільки вагомим, що Едвард Теллер був просто змушений включити його ім’я в патент на винахід водневої бомби.

Хоча Станіслава Уляма найчастіше згадують як одного з винахідників водневої бомби, сам учений вважав своїм найбільшим винаходом так званий «вибуховий», або «ядерний космічний двигун внутрішнього згорання». Улям описав цей пристрій у 1947 році, надихнувшись романом Жюля Верна «Із Землі на Місяць». Цей проект, здавалося, відкриває просто фантастичні перспективи — недаремно у команди учених був девіз: «Марс — до 1965 року, Сатурн — до 1970-го!». Але проект виявився дуже дорогим, і всі сили США були кинуті на випередження СРСР у «космічній гонці».

Коли проект ядерних космічних двигунів був зупинений, Улям переключився на абсолютно інше завдання — досягнення біології, перш за все відкриття ДНК, надали цікаві перспективи використання математичних методів. Практично до найостанніших днів життя Станіслав Улям працював над створенням мови програмування для вирішення біологічних завдань. Крім того, він написав декілька книг, так би мовити, математико-філософського характеру, а також автобіографічну книгу «Пригоди математика». Помер Станіслав Улям 13 травня 1984 року в місті Санта-Фе.

 

390 років від дня народження
Хрістіан Гю́йгенс (14.04. 1629-1695)

нідерландського фізика, математика, механіка, астронома, винахідника маятникового годинника з анкерним обмежувачем, відкривача кільця Сатурна і його супутника

Гюйгенс народився в Гаазі. Його батько Константин Гюйгенс (Хейгенс) був таємним радником принців Оранських, літератором, який мав хорошу освіту.

Молодий Гюйгенс вивчав право і математику в Лейденському університеті, потім вирішив присвятити себе науці.

У 1651 опублікував «Розмірковування про квадратуру гіперболи, еліпса і круга».

Разом з братом він удосконалив телескоп, довівши його до 92-кратного збільшення, і зрештою зайнявся вивченням неба. Перша популярність прийшла до Гюйгенса, коли він відкрив кільця Сатурна (Галілео Галілей їх теж бачив, але не зміг зрозуміти, що це таке) і супутник цієї планети Титан.

1657 року Гюйгенс отримав голландський патент на конструкцію маятникового годинника. В останні роки життя цей механізм намагався створити Галілей, але йому завадила прогресуюча сліпота. Годинник Гюйгенса реально працював і забезпечував чудову на той час точність ходу. Центральним елементом конструкції був придуманий Гюйгенсом анкер, який періодично підштовхував маятник і підтримував незатухаючі коливання. Сконструйований Гюйгенсом точний і недорогий годинник з маятником швидко отримав неабияке поширення у світі.

У 1673 під назвою «Маятниковий годинник» виходить надзвичайно змістовна праця з кінематики прискореного руху. Ця книга була настільною у Ньютона, який завершив розпочату Галілеєм і продовжену Гюйгенсом побудову основ механіки.

Наукову діяльність Християн Гюйгенс почав у 1651 р. твором про квадратуру гіперболи, еліпса і круга. У 1654 р. він «відкрив теорію еволют і евольвент.

1657 року Гюйгенс опублікував опис устрою винайденого ним годинника із маятником.

Тоді вчені не мали такого необхідного для експериментів приладу, як точний годинник. Галілей, наприклад, для вивчення законів падіння вимірював час за ударами власного пульсу. Годинники із колесами, які приводилися в рух гирями, були у вжитку здавна, але мали незадовільну точність. А от маятник із часів Галілея вживали окремо для точного виміру невеликих проміжків часу, коли доводилося підраховувати кількість гойдань. Годинник Гюйгенса мав хорошу точність, і вчений далі неодноразово, протягом 40 років, звертався до свого винаходу, удосконалюючи його й вивчаючи його властивості. Гюйгенс мав намір застосувати маятниковий годинник для вирішення завдання визначення довготи на морі, але істотного прогресу не здобув. Надійний і точний морський хронометр з’явився 1735 року (у Великій Британії).

1673 року Гюйгенс опублікував класичну працю з механіки «Маятниковий годинник» («Horologium oscillatorium, sive de motu pendulorum an horologia aptato demonstrationes geometrica»). Скромна назва не повинна вводити в оману. Окрім теорії годинника, твір містив безліч першокласних відкриттів у галузі аналізу та теоретичної механіки.

Гюйгенс самостійно удосконалив телескоп, вніс багато удосконалень до техніки виготовлення і випробування лінз і в практику астрономічних спостережень. Користуючись хорошим телескопом, відкрив полярні шапки Марса, смуги на Юпітері, в 1655 він відкрив супутник Сатурна Титан і описав кільця Сатурна. У 1659-му він у виданому ним творі описав всю систему Сатурна.

Гюйгенс відкрив також туманність Оріона та інші туманності, спостерігав подвійні зірки, досить вдало оцінив період обертання Марса навколо своєї осі.

Гюйгенсу належить оригінальне вдосконалення телескопа, використаного ним в астрономічних спостереженнях і згаданого в параграфі про астрономію. Він також є винахідником діаскопічного проектора — так званого «чарівного ліхтаря».

 

130 років від дня народження
Тюленєв Микола Олександрович (17.04.1889-1969)

українського вченого-агромеліоратора

Агромеліоратор, доктор сільськогосподарських наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР. Визнаний авторитет у галузі освоєння осушуваних земель, автор численних робіт з агротехніки зернових і кормових культур на осушуваних землях, розробив методику дослідної справи на торфових ґрунтах

Народився 5 квітня 1889 року в с. Ганнівка П’ятихатського району Дніпропетровської області (нині Петрівський район Кіровоградської області) в сім’ї службовця. Після закінчення гімназії вчився на сільськогосподарському відділі Київського політехнічного інституту. Деякий час працював у Департаменті землі, згодом близько десяти років був науковим співробітником Радовельської болотної дослідної станції на Житомирщині.

В Українському науково-дослідному інституті гідротехніки і меліорації працював консультантом та обіймав посаду завідувача відділом.

У повоєнний час трудився в Київському гідромеліоративному інституті. З 1949 р. працював в Інституті фізіології рослин і агрохімії АН України, де розробляв агротехнікувирощування цукрових буряків та інших культур і методику досліджень на торфоболотних ґрунтах. Сконструював разом із колегою С. І. Рудичем п’ятикорпусну кротово-дренажну машину, що дала можливість підвищити врожаї сільськогосподарські їх культур до 40 відсотків.

Розроблена ним методика дослідів на торфоболотних ґрунтах свого часу була прийнята науковими установами Радянського Союзу. З 1964 р. до останніх днів життя працював професором-консультантом Українського науково-дослідного інституту гідротехніки і меліорації.

Автор 250 наукових і науково-популярних праць із питань сільськогосподарського освоєння осушених торфоболотних ґрунтів, серед яких монографії:

• «Культура цукрових буряків на осушених торфових ґрунтах України» (1938),

• «Осушення та освоєння боліт і заболочених земель» (1952),

• «Вирощування картоплі, овочевих та кормових культур на осушених болотах України» (1952),

• «Сіяні луки та пасовища на осушених торфових ґрунтах» (1953).

 

110 років від дня народження
Федорус Григорій Аврамович (24.04.1900-1991)

український вчений у галузі фізики і техніки напівпровідників

Народився Григорій Федорус у квітні 1909 року у селі Талова Балка, сучасний Світловодський район, у сільській родині. В школі любив математику, алгебру, геометрію, та найбільше фізику. У 1932 році закінчив техніко-математичний факультет Кам’янець-Подільського інституту соціального виховання. По закінченні навчання працював у 1935-1942 − молодшим науковим співробітником в Інституті фізики АН УРСР та 1946-1960 роках − після демобілізації − старшим науковим співробітником цього ж вузу. Коло його академічних інтересів − прикладана фотоелектроніка напівпровідників, технологія виготовлення фотоелектричних приладів.

В 1950 році захистив кандидатську дисертацію − «Кінетика нелінійної фотопровідності напівпровідників», призначений керівником лабораторії фотоелектричних приладів.

З 1960 до 1982 року завідує відділом Інституту напівпровідників АН УРСР, після нього − професор В. М. Комащенко. Брав найактивнішу участь у розробці теорії залишкової провідності неоднорідних напівпровідникових матеріалів і систем, яка стала основою створення нових типів елементів оптичної і фотоелектричної пам`яті.

У 60-х роках Г. Федорус створює загальну картину обігу різних нерівноважких процесів у напівпровідникових типів, на основі яких розробив нові фотоелектричні і оптоелектронні прилади. У 1974 році захистив докторську дисертацію, серйозно досліджував питання приелектродного зниження концентрації носіїв струму, що переходить у підвищення з підсиленням струму, займався розробкою фотоопори на основі сульфіду і селеніду кадмію. У них виявив випадки нестійкості/коливань фотоструму при сталій прикладній напрузі.

Також Григорій Федорус на основі деяких сполук створив ряд нових напівпровідникових приладів − фоторезисторів, моно- і полікристалічного типів, детекторів електронних потоків, рентгенівського й гама — випромінювання, датчиків експонометричних пристроїв електронних мікроскопів та рентгенівських апаратів, приймачів ультрафіолетової радіації, фотоперетворювачів енергії сонячного випромінення на електричну.

За великі заслуги в розвитку фізики і техніки напівпровідників йому було присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки. Він став професором, а у 1981 році був удостоєний Державної премії УРСР − за роботу "Комплексне дослідження оптичних та фотоелектричних властивостей напівпровідникових сполук елементів другої і шостої груп Періодичної системи.

 

140 років від дня народження
Оуен Вілланс Річардсон (26.04.1879-1959)

англійського фізика, лауреата Нобелівської премії в галузі фізики (1928)

Англійський фізик Оуен Вілланс Річардсон народився 26 квітня 1879 р. в Дьюсбері (графство Йоркшир) у родині продавця промислових товарів Джошуа Генрі Річардсона. У віці 12 років він дістав стипендію, що давала право навчатися в середній школі Бетлі, яку він закінчив з нагородами за успіхи. 1897 р. Річардсон, здобувши повну стипендію, вступив до Триніті-коледжу при Кембриджському університеті. Заняття проходили в Кавендишській лабораторії під керівництвом Дж. Дж. Томсона. Разом з ним навчалися Ернест Резерфорд, Поль Ланжевен та інші майбутні відомі вчені. Удостоївшись почесних нагород за успіхи з фізики, хімії й ботаніки, Річардсон 1900 р. дістав ступінь бакалавра й вступив до аспірантури з фізики й хімії, а в 1902 р. був прийнятий до Триніті-коледжу. Через два роки він здобуває почесну стипендію Д. К. Максвелла й докторський ступінь в Університетському коледжі в Лондоні. 1901 р. Річардсон, спираючись на власні дослідження, сформулював емпіричний закон, встановивши залежність щільності струму насичення термоелектронної емісії від температури поверхні катода. Подальші експерименти цілком підтвердили закон Річардсона. У 1906 р. Річардсон став професором фізики Принстонського університету. 1913 р. Річардсон був обраний членом Лондонського королівського товариства й завідувачем кафедри фізики в Кінгс-коледжі при Лондонському університеті. Для перевірки точності моделі атома, запропонованої Нільсом Бором у 1913 р., Річардсон провів ретельні спектроскопічні дослідження випромінювання збуджених атомів. Він також експериментально перевірив закон максвеллівського розподілу молекул за швидкостями й рівняння Ейнштейна для фотоефекту. Надалі Річардсон цілком присвятив себе дослідженням, а також викладацькій діяльності, яку 1924 р. довелося залишити після призначення його професором дослідницької кафедри Лондонського королівського товариства й керівником науково-дослідних робіт з фізики в Кінгс-коледжі. У 1928 р. Річардсону було присуджено Нобелівську премію з фізики «за роботи з вивчення терміонних явищ, й особливо за відкриття закону, що носить його ім’я. У 1939 р. Річардсону був дарований дворянський титул. У період Другої світової війни він займався розробкою радарних систем, електронних дослідницьких приладів, магнетронів і клістронів. 1944 р. він вийшов у відставку й оселився в Чендос-Лоджі неподалік від Альтона (графство Гемпшир), де продовжив свої дослідження структури молекул. За свою наукову діяльність він був нагороджений медаллю Х’юза Лондонського королівського товариства й визнаний гідним багатьох почесних наукових звань. Помер Річардсон у себе в будинку 15 лютого 1959 р.

 

100 років від дня народження
Денисенко Григорій Іванович (29.04.1919-1998)

українського вченого в галузі електроенергетики

Народився 29 квітня 1919 року в селі Ходорові (нині Миронівського району Київської област) в селянській родині. У 1929 році 10-річним хлопчиком став круглим сиротою і надалі виховувався у старшого брата, якого після закінчення Київського меліоративного інституту було направлено працювати в Чимкент. Згодом переїхав у Харків. Успішно склав іспити і вступив до електротехнічного інституту, але війна перервала навчання. Добровольцем пішов на фронт, був зарахований до Чугуївського полку, але скоро його відкликали з передової. Командування направило Григорія Івановича викладачем військового училища в Самарканді. Потім працював викладачем Вищої офіцерської школи самохідної артилерії, а у вересні 1946 року, маючи вже стаж викладацької роботи, став знову студентом 4-го курсу Львівського політехнічного інституту. Успішно закінчив навчання у 1948 році за спеціальністю електричні станції, системи та мережі.

Після закінчення інституту в числі найкращих випускників був залишений у ньому викладачем.

1963 по 1971 рік очолював Львівський політехнічний інститут. За розробку і створення комплексу навчальних корпусів Львівського політехнічного інституту був нагороджений премією Ради Міністрів СРСР.

26 грудня 1969 року обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР за спеціальністю «електричні мережі і системи».

1971–1987 роках працював ректором Київського політехнічного інституту. Дослідження електромагнітних та енергетичних процесів в електричних мережах, аналіз надійності їх роботи, розробка принципових основ використання відновлюваних джерел енергії та побудова комбінованих систем енергопостачання на їх основі.

Підготував більш ніж 270 наукових публікацій, 7 монографій та отримав 22 авторські свідоцтва. Праці присвячені дослідженню одночасної передачі електроенергії змінним і постійним струмом по загальних проводах, проблемам створення математичних моделей передачі енергії пульсуючим струмом, вивченню електромагнітних процесів у передачах, використання енергії сонця, вітру, води в народному господарстві.

Велике значення Г. І. Денисенко надавав міжнародному науковому співробітництву. Його наукові праці опубліковані в США, Великобританії, Японії.

Коментарі: Залишити коментар
 
X