Слідкуйте за нами

05-03-2019

1 березня 90 років від дня народження
СВІДЗИНСЬКИЙ АНАТОЛІЙ ВАДИМОВИЧ (1.03.1929)

український фізик

Народився 01.03.1929 р. в м. Могилів-Подільський на Вінниччині. Доктор фізико-математичних наук (1972). Професор (1977).

У 1952 р. закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. 1956 року захищає кандидатську дисертацію "Метод функціонального інтеґрування в теорії функцій Ґріна” під керуванням М.М. Боголюбова, 1972 року ‒ докторську дисертацію "Струмові стани в просторово-неоднорідних надпровідних системах”. У 1956-1960 рр. працював у Харківському політехнічному інституті, в 1960-1975 рр. − Фізико-технічному інституті низьких температур АН УРСР. У 1975-1993 рр. – завідувач кафедри теоретичної фізики Сімферопольського університету. У 1993 – 1995 рр. – перший ректор Волинського державного університету імені Лесі Українки (нині Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки), від 1995 р. − завідувач кафедри теоретичної фізики та математичної фізики університету.

Наукова діяльність пов’язана з дослідженнями теоретичної фізики. Одержав точний розв’язок моделі Блоха−Нордсика і неаналітичну залежність цієї функції від константи зв’язку та з’ясував природу інфрачервоних розбіжностей у квантовій електродинаміці. Розв’язав кількома способами задачу про струмові стани в контакті надпровідник−нормальний метал−надпровідник. Побудував (з В. Галайком і В. Слюсаревим) теорію струмових станів у надпровідних контактах в області температур, близьких до критичної. Розробив теорію надпровідних контактів. Дослідив широке коло проблем, пов’язаних із атомною енергетикою, зокрема дав обґрунтовану оцінку апостеріорних ймовірностей різних типів аварійності. Автор близько 100 публікацій в галузі теоретичної фізики, 10 монографій та підручників, а також праць з теорії релігії, культурології, націології, філософських проблем природознавства та історії. Окрім того, написав низку сатиричних новел.

Заслужений діяч науки і техніки України (2010). Знак «Відмінник освіти України» (1998). Орден Архистратига Михаїла за заслуги перед Українською Помісною Православною Церквою (1999). Почесна грамота Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом» (2004). Заступник голови фундації О. Ольжича. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (від 1998). Головний редактор громадсько-політичного часопису «Розбудова держави» (2001−2005).

Головні публікації:

  1. Galayko V., Svidzinsky A., Slyusarev V. Concerning the theory of proximity effects in superconductors. Zh. Eksp. Teor. Fiz. 56, 835-840 (1969); JETP 29, No 3, 454-456 (1969).
  2. Свидзинский А.В. Пространственно-неоднородные задачи теории сверхпроводимости. М. : Наука, 1982, 310 с.
  3. Свидзинский А.В. Лекції з термодинаміки. Луцьк: РВВ «Вежа» ВДУ ім. Лесі Українки, 1999, 84 с.
  4. Свидзинский А.В., Вілігурський О.М. Лекції з фізики надпровідності. Луцьк: РВВ «Вежа» ВДУ ім. Лесі Українки, 2003, 82 с.
  5. Свидзинский А.В. Вступ до спеціальної теорії відносності. Луцьк: РВВ «Вежа» ВДУ ім. Лесі Українки, 2007, 96 с.
  6. Свидзинский А.В. Математичні методи теоретичної фізики. У 2-х т. Вид. 4-е, доповн. і переробл. К. : Інститут теоретичної фізики ім. М. М. Боголюбова, 2009.
  7. Свидзинский А.В. Мікроскопічна теорія надпровідності. Луцьк: ВНУ ім. Лесі Українки, 2011, 422 с.



3 березня 100 років від дня народження
ОЛЕКСІЙ ВАСИЛЬОВИЧ ПОГОРЄЛОВ (3.03.1919-2002)

український математик

Народився в 1919 р. у місті Короча (Бєлгородська область). У травні 1937 року учень 10 класу Олексій Погорєлов перемагає на міській олімпіаді юних математиків. Талановитого юнака помітили і запросили вчитися на фізико-математичний факультет ХДУ. Під час Великої Вітчизняної війни його було призвано до армії і направлено до Військово- повітряної академії імені Жуковського. Після війни протягом двох років працював у Центральному аерогідродинамічному інституті. У цей час розпочав навчання на механіко-математичному факультеті МДУ імені М. Ломоносова. У 1947 році почав викладацьку діяльність у Харківському університеті. У 1950 році йому було присвоєно звання професора. У тому ж році Погорєлова відзначено державною премією СРСР, а потім ще тричі він ставав лауреатом різних премій: Міжнародної премії ім. М. І. Лобачевського АН СРСР (1959), Ленінської премії (1962), Державної премії УРСР (1973). У 1951 р. О. В. Погорєлова було обрано членом-кореспондентом , а потім дійсним членом (1961) АН УРСР. Також його було обрано членом-кореспондентом (1960), дійсним членом АН СРСР (1976), а у 1991 році - академіком РАН. У 1959 році Олексій Васильович почав працювати в Інституті математики АН УРСР, а в 1960 році - у фізико-технічному інституті низьких температур імені Б. І. Вєркіна АН УРСР, де і пропрацював 40 років. Починаючи з 1971 року він чотири рази був обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Помер А.В. Погорєлов у 2002 році.

О.В.Погорєлов - автор більше як 200 оригінальних публікацій, серед яких 60 монографій і підручників, виданих українською, російською, англійською, німецькою та іспанською мовами. Олексій Васильович багато зробив для вдосконалення викладання основ геометрії у вищій та середній школі. Створений ним у 1982 році підручник з геометрії став базовим і досі використовується у середніх школах. Багато видань витримали підручники О.В. Погорєлова з провідних геометричних дисциплін для вищих навчальних закладів. Численні дослідження А.В.Погорєлова присвячені питанням в галузі геометрії. За свої дослідження у визначеності випуклої поверхні, що ввійшли до монографії «Однозначная определенность общих выпуклых поверхностей» (1949, 1952) він відзначений у 1950 р. Державною премією СРСР. Праці О.В.Погорєлова з цієї тематики підняли його до провідних геометрів світового рівня. Монографія «Некоторые вопросы геометрии в целом в римановом пространстве» (1957) була відзначена у 1959 р. Міжнародною премією ім. М.І.Лобачевського.

Важливе місце у працях О.В.Погорєлова займали питання вигинання поверхні. Ці питання розглядались ним і в монографії «Изгибание выпуклых поверхностей» (1951). За праці 1956-1960 рр.., підсумовані у монографіях «Бесконечно малые изгибания общих выпуклых поверхностей» (1959), «Поверхности ограниченной внешней кривизны» (1956), «Об уравнениях Монжа-Ампера эллиптического типа» (1960), «Некоторые вопросы теории поверхностей в эллиптическом пространстве» (1960), «Некоторые результаты: по геометрии в целом» (1961) О.В.Погорєлов у 1962 р. був відзначений Ленінською премією.

У 1969 р. вийшла з друку монографія О.В.Погорєлова «Внешняя геометрия выпуклых поверхностей», яка містить у собі головні результати його праць і монографій з теорії опуклих поверхонь. Вона видана також у США англійською мовою в 1973 р. Починаючи з 1962 р., О.В.Погорєлов дуже багато робіт присвятив механіці. Його дослідження з теорії оболонок опубліковані у багатьох статтях і в 10 монографіях. Більшість з цих монографій вийшла з друку у видавництві Харківського університету: монографії «Геометрическая теория устойчивости оболочек» (1966), «Геометрические методы в нелинейной теории оболочек» (1967), «Изгибание поверхностей и устойчивость оболочек» (1986).

О.В.Погорєлов опублікував монографії «Многомерная проблема Минковского» (1975), «Многомерное уравнение Монжа-Ампера» (1988). У багатьох із зазначених вище досліджень учений виявив свій винятковий талант не лише як геометр, але й як аналітик. Його праці з теорії оболонок і багатовимірної проблеми Мінковського відзначені Державною премією УРСР (1973).

Викликає інтерес монографія О.В. Погорєлова «Четвертая проблема Гильберта» (1974). У 2008 році вийшли з друку вибрані праці у двох томах академіка О.В. Погорєлова - знаменитого геометра XX століття. У першому томі представлені його кандидатська і докторська дисертації та дві монографії, а також статті, що не ввійшли до його фундаментальної монографії "Внешняя геометрия выпуклых поверхностей" (1969).




14 березня 140 років від дня народження
АЛЬБЕРТ ЕЙНШТЕН (14.03.1879-1955)

німецький та американський фізик-теоретик, лауреат Нобелівської премії в галузі фізики (1921)

10 ФАКТІВ ПРО ЕЙНШТЕЙНА, ЩО ВИ НЕ ЗНАЛИ

Без сумніву, Альберт Ейнштейн - один з найбільших вчених за всю історію людства. Але, як нерідко трапляється, історія перекручує факти, а деякі просто стираються з пам'яті. У біографії Ейнштейна, виявляється є цікава інформація про великого фізика, яка здатна здивувати.

Оскарження авторства теорії відносності

Коли великий фізик відкрив теорію відносності, його авторські права ставилися під сумнів. Факти, що підтверджують це, були досить серйозними, хоч і не широко відомими. Звинувачення йшло з боку Девіда Гільберта і його прихильників. Гільберт вважав, що він першим підійшов до відкриття теорії, а Ейнштейн використовував його напрацювання і не залишив жодного посилання на справжнього автора. Сам Ейнштейн відповів, що його ранні роботи були скопійовані Гильбертом, ніж спростував звинувачення. Коли стали розбиратися в ситуації, вирішили, що двоє вчених працювали окремо, але Гільберт подав свою роботу раніше Ейнштейна. Коли ж історики стали розбиратися в проблемі далі, вони з'ясували, що це деякі напрацювання Ейнштейна були запозичені його колегою. При цьому ім'я Ейнштейна жодного разу не було згадано.

Історики припускають, що доказам Гільберта бракувало даних для отримання правильного рішення. До моменту публікації вченому вдалося відкоригувати помилки. І хоча робота Ейнштейна була видана набагато раніше, Гільберт протиставив їй свою працю.

Відомий фізик був хорошим учнем

Багато хто вірить, що Ейнштейн вчився погано. Однак це не так. Ще під час навчання в школі він чудово знав математику. Математичний аналіз Ейнштейн вивчив ще в 12 років, а через три роки склав есе, яке в майбутньому стало базою для розробки теорії відносності.

Чутки про поганих оцінках ученого пішли через різної класифікації оцінок в школах Німеччини і Швейцарії. Оцінки виставлялися від 1 до 6, де 6 спочатку була поганою оцінкою, а потім система виявилася перевернутою і 6 стала найвищим балом. Одиниця при цьому замість найвищого балу вийшла найнижчим.

А ось в швейцарську Федеральну політехнічну школу Ейнштейн вчинити не зміг. Звідти і пішли чутки про поганий навчанні великого генія. Майбутній вчений зміг відмінно здати такі наукові предмети, як фізика і математика, але за іспити з суспільних, зокрема з французької мови, він отримав низькі оцінки.

Винаходи Ейнштейна

Фізику вдалося створити холодильник, для роботи якого не потрібно електрику. Авторство належить самому вченому, а також його колеги і друга Лео Сцілард.

Охолодження продуктів проходило завдяки процесу абсорбції. В ході зміни тиску між газами і рідинами, який застосовував учений в своїй розробці, відбувається зниження температури в холодильній камері.

Створити такий пристрій вчений зважився, дізнавшись про нещасний випадок з однією німецькою сім'єю. У звичного холодильника стався витік токсичних газів, якими отруїлася ціла сім'я. У той час траплялися такі проблеми, як дефекти пломби. І тоді отруйні речовини, двоокис сірки і хлористий метил, випливали назовні.

У числі винаходів Ейнштейна - насос і блузка. При цьому на блузі розташовувалося два ряди застібок. Перший ряд призначався для людини худорлявої статури, а другий - для більш повних людей. Дуже економна річ, що дозволяє в разі втрати ваги або, навпаки, сильною надбавки просто переходити з одного ряду застібок на інший, не змінюючи саму річ.




16 березня 160 років від дня народження
ОЛЕКСАНДР СТЕПАНОВИЧ ПОПОВ (16.03.1859-1906)

російський фізик, електротехнік, винахідник електричного зв’язку без проводів (радіозв'язку, радіо)

Олександр Степанович Попов народився 16 березня 1859 року в уральському селищі Турьинские Рудники, що знаходився в тодішній Пермської губернії. Батько його, Степан Петрович Попов, був місцевим священиком. Мати, Ганна Степанівна Попова, займалася домашнім господарством. Крім Олександра, у родині було ще 6 дітей. Сім’я достатком не відрізнялася і жила більш ніж скромно.

В 1869 році, Коли Олександру виповнилося 10 років, він вступив до Далматовское духовне училище. Тут він провчився до 1871 року, а потім перейшов в Єкатеринбург духовне училище. У Єкатеринбурзі ж проживала і сестра Олександра, Марія Степанівна Левицька.

У 1873 році Попов вступив у Пермську духовну семінарію. Через чотири роки він закінчує загальноосвітні класи семінарії і вирішує покінчити з духовним напрямком в освіті.

У 1877 році Олександр стає студентом Петербурзького університету, фізико-математичний факультет. Навчання в університеті давалося йому дуже важко. Головною проблемою була нестача грошей. Попов працював електромонтером, але все одно доводилося економити абсолютно на всьому.

У 1882 році Попов отримує диплом і залишається на кафедрі фізики в університеті, щоб готуватися до професорської діяльності. У тому ж році Олександр захистив дисертацію «Про засади магніто – і динамоэлектрических машин постійного струму». Тим не менш, до того часу вченого вже захоплюють дослідження електрики. Попов переводиться в кронштадтський Мінний офіцерський клас, де працює викладачем математики, фізики та електротехніки.

У 1890 році Попова приймають в Технічне училище Морського відомства викладачем фізики. Паралельно з цим він керує роботою електростанції на Нижегородської ярмарку. Вільний час Попов віддає дослідів в області електромагнітних коливань.

У травні 1895 Олександр Попов представив перший в світі радіоприймач Російському фізико-хімічному суспільству. 7 травня 1895 року стало днем народження радіо. У березні 1896 року Попов зумів здійснити радіопередачу на відстані 250 метрів. Вже в наступному році дальність була збільшена до 5 км. Незабаром Морське міністерство прийняло рішення про впровадження радіозв’язку на флоті.

У 1901 році Попов стає професором фізики в Електротехнічному інституті в Санкт-Петербурзі. У цьому ж році Російське технічне товариство обирає його своїм почесним членом.

У 1905 році Попова вибирають ректором Електротехнічного інституту. Після цього професор набуває дачу і переїжджає на неї разом з сім’єю. Тут він прожив до самої смерті.

13 січня 1906 року Олександр Степанович Попов раптово помер.

Основні досягнення Попова

  • Сформулював головні принципи радіозв’язку.
  • Розробив ідею посилення слабких радіосигналів за допомогою набору реле.
  • Винайшов заземлення і приймальну антену.
  • Створив перші зразки цивільних і армійських радіостанцій.
  • Довів можливість ефективного застосування радіозв’язку у повітроплаванні, сухопутних військах і морському флоті.



23 березня 270 років від дня народження
П’ЄР СІМОН ЛАПЛАС (23.03.1749-1827)

французький астроном, фізик, математик

Народився в селянській родині в Бомон-ан-Ож, у нормандському департаменті Кальвадос. Навчався в школі бенедиктинців, з якої вийшов, проте, переконаним атеїстом. Заможні сусіди допомогли здатному хлопчикові вступити в університет міста Кан (Нормандія).

Посланий їм в Турин і надрукований там мемуари «Sur le calcul int?gral aux diff?rences infiniment petites et aux diff?rences finies» (1766) звернув на себе увагу вчених, і Лаплас був запрошений до Парижа. Там він послав Даламберу мемуар про загальні принципи механіки. Той відразу оцінив юнака і допоміг влаштуватися викладачем математики у Військову академію.

Залагодивши життєві справи, Лаплас відразу приступив до штурму «головної проблеми небесної механіки»: дослідженню стійкості Сонячної системи. Одночасно він публікував важливі роботи з теорії визначників, теорії ймовірностей, математичної фізики та ін.

1773: віртуозно застосувавши математичний аналіз, Лаплас довів, що орбіти планет стійкі, і їх середня відстань від Сонця не міняється від взаємного впливу (хоча випробовує періодичні коливання). Навіть Ньютон і Ейлер не були в цьому впевнені. Правда, пізніше з'ясувалося, що Лаплас не взяв до уваги приливне тертя, що сповільнює обертання, і інші важливі фактори. За цю роботу 24-річний Лаплас був обраний членом (ад'юнктом) Паризької Академії наук.

1778: оженився на Шарлотті де Курті. У них народилися син, майбутній генерал Лаплас, і дочка.

1785: Лаплас стає дійсним членом Паризької Академії наук. У цьому ж році, на одному з іспитів, Лаплас високо оцінює знання 17-річного абітурієнта Бонапарта. Згодом їх стосунки були незмінно теплими.

У революційні роки Лаплас взяв керівну участь в роботах комісії з введення метричної системи, очолював Бюро довгот (так називався французький Астрономічний інститут) і читав лекції в Нормальній школі. На всіх етапах бурхливого політичного життя тодішньої Франції Лаплас ніколи не вступав в конфлікти з владою, які майже незмінно обсипали його почестями. Простонародне походження Лапласа не тільки вберегти його від репресій революції, але і дозволило займати високі посади. Хоча ніяких політичних принципів у нього не було (втім, можливо, саме тому).

1795: Лаплас читає лекції з теорії ймовірностей в Нормальній школі, куди він був запрошений як професор математики, разом з Лагранжем, декретом Національного конвенту.

1796: «Виклад системи світу» - популярний нарис результатів , пізніше опублікованих в «Небесної механіки», без формул і яскраво викладений.

1799: вийшли перші два томи головної праці Лапласа - класичною «Небесної механіки» (до речі, саме Лаплас ввів цей термін). У монографії викладаються рух планет, їх форми обертання, припливи. Робота над монографією тривала 26 років: том III вийшов в 1802 році, том IV - у 1805-му, тому V - в 1823-1825 рр.. Стиль викладу був надмірно стислим, безліч викладень автор замінював словами «легко бачити, що ...». Проте глибина аналізу і багатство змісту зробили цю працю настільною книгою астрономів XIX століття.

У «Небесної механіки» Лаплас підвів підсумки як власним дослідженням в цій області, так і працям своїх попередників, починаючи з Ньютона. Він дав всебічний аналіз відомих рухів тіл Сонячної системи на основі закону всесвітнього тяжіння і довів її стійкість в сенсі практичної незмінності середніх відстаней планет від Сонця і незначності коливань інших елементів їх орбіт.

Поряд з масою спеціальних результатів, що стосуються рухів окремих планет, супутників і комет, фігури планет, теорії припливів і т. д., найважливіше значення мало загальний висновок, спростовує думку (яке поділяв і Ньютон), що підтримка цього виду Сонячної системи вимагає втручання якихось сторонніх надприродних сил. В одному з приміток до цієї книги Лаплас мимохідь виклав знамениту гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності, раніше висловлену Кантом.

У 1812 р. побачила світ грандіозна dАналітична теорія ймовірностейt, в якій Лаплас об’єднав всі свої та чужі результати. А у 1814 р. був опублікований dДосвід філософії теорії ймовірностейt (популярний виклад), друге і четверте видання якого послужили введенням до другого і третього видання dАналітичної теорії ймовірностейt. dДосвід філософії теорії ймовірностейt був опублікований в перекладі російською мовою в 1908 році, перевиданий в 1999 році. Сучасники відзначали доброзичливість Лапласа по відношенню до молодих ученим, повсякчасну готовність надати допомогу. Помер Лаплас 5 березня 1827 року у власному маєтку під Парижем, на 78-му році життя. На честь великого вченого були названі: кратер на Місяці; астероїд 4628 Лаплас; багаточисельні поняття та теореми в математиці. За своє життя Лаплас був членом шести Академій наук і Королівських суспільств, у тому числі Петербурзькій Академії (1802). Його ім'я внесене до списку найбільших вчених Франції, розміщеного на першому поверсі Ейфелевої башти.




31 березня 130 років від дня народження
БОРИС ПЕТРОВИЧ ГЕРАСИМОВИЧ (31.03.1889-1937)

наш земляк, нар. у м. Кременчуці, український астроном, один з перших видатних астрофізиків-теоретиків і фахівців з фізики Сонця і зоряної астрономії

31 березня 1889 року народився Борис Петрович ГЕРАСИМОВИЧ (1889-1937), український радянський астроном, один з перших видатних астрофізиків-теоретиків і фахівців з фізики Сонця і зоряної астрономії.

Народився Борис Петрович у м.Кременчуці (зараз Полтавська обл.), після навчання у Полтавській гімназії (1899-1906) стає студентом Фізико-математичного факультету Харківського університету (1910-1914). По закінченню, за рекомендацією свого вчителя Л.Струве, був залишений в університеті для підготовки до професури.

У 1916 р. проходив стажування в Пулковській обсерваторії під кер. А.Бєлопольського і С.Костинського.

У 1917-22 рр. – приват-доцент Харківського університету, у 1922-31рр – професор астрономії, старший астроном обсерваторії Харківського університету.

У 1926-29 рр перебував у науковому відрядженні в США, у Гарвардській обсерваторії. З 1931р працював у Пулковській обсерваторії завідуючим астрофізичним відділом, а з 1933 р. стає її директором.

Наукові роботи присвячені різним проблемам астрофізики. Одним з перших почав вивчати природу планетарних туманностей, досліджував фізичні умови в них і їхні різні форми як фігури рівноваги газових мас, що перебувають під дією сил тяжіння центральної зірки і відштовхувальних сил світового тиску, визначив світимості центральних зірок і висловив підтверджене подальшими дослідженнями припущення про малість їхніх мас.

У 1927 р. спільно з В.Лейтеном визначив відстань Сонця від Галактичної площини, у 1929 р. спільно з Отто Струве розглянув фізичні умови в міжзоряному газі з погляду утворення ліній поглинання, у 1928 .р спільно з Д.Мензелем виконав піонерську роботу, присвячену джерелам зоряної енергії, в якій процеси звільнення внутрізоряної енергії розглядалися з погляду статистичної механіки і першим серед астрономів серйозно розглянув астрономічні аспекти космічних променів.

Також приділяв багато уваги вивченню Сонця, брав участь у декількох експедиціях для спостереження сонячних затемнень. Був головою спеціальної комісії АН СРСР з підготовки до спостереження затемнення 19 червня 1936р, коли вперше була розроблена єдина програма спостережень (у зоні затьмарення були встановлені 6 стандартних коронографів). Широкою популярністю користувалася монографія Бориса Герасимовича «Сонячна фізика», видана у 1933 р. українською і у 1935 р. російською мовами.

Був членом Німецького, Французького і Американського астрономічного товариств, Королівського астрономічного товариства в Лондоні, Американської асоціації спостерігачів змінних зірок і Американського географічного товариств.

За звинуваченням у організації контрреволюційної групи пулковських астрономів (т.н.«пулковское дело») заарештований(28 червня 1937р) і 30 листопада того-ж року, розстріляний. Реабілітований (посмертно) у 1956 році.

На честь Бориса Герасимовича у м.Кременчуці існує вулиця «Академіка Герасимовича», також його ім’ям названі кратер у південній півкулі зворотного боку Місяця Моря Східного і Мала планета №2126 – ГЕРАСИМОВИЧ.

Коментарі: Залишити коментар
 
X