Слідкуйте за нами

08-02-2019

11 лютого 180 років від дня народження
Джозая Віллард Гіббз (11.02.1839 - 1903)

АМЕРИКАНСЬКИЙ МАТЕМАТИК, ФІЗИК, ОДИН ІЗ ЗАСНОВНИКІВ ВЕКТОРНОГО АНАЛІЗУ ТА МАТЕМАТИЧНОЇ ТЕОРІЇ ТЕРМОДИНАМІКИ

Народився в сім'ї професора теології. Спочатку навчався в Єльському університеті Нью-Гейвена і у 1858 році закінчив його. Із 1863 працював над докторською з філософії і отримав її у 1866, а в 1871 р. — посаду професора.У 1876–1878 роках написав серію статей із загальною назвою «Про рівновагу гетерогенних субстанцій» англ. «On the Equilibrium of Heterogeneous Substances», яка стала одним з великих досягнень у фізиці XIX-го століття і базою фізичної хімії. У 1880 році отримав премію Румфорда як засновник хімічної термодинаміки. У 1901 році був нагороджений медаллю Коплі́(англ. Copley Medal) Народився в сім'ї професора теології. Спочатку навчався в Єльському університеті Нью-Гейвена і у 1858 році закінчив його. Із 1863 працював над докторською з філософії і отримав її у 1866, а в 1871 р. — посаду професора. У 1876–1878 роках написав серію статей із загальною назвою «Про рівновагу гетерогенних субстанцій» англ. «On the Equilibrium of Heterogeneous Substances», яка стала одним з великих досягнень у фізиці XIX-го століття і базою фізичної хімії.У 1880 році отримав премію Румфорда як засновник хімічної термодинаміки. У 1901 році був нагороджений медаллю Коплі́(англ. Copley Medal).

Наукове визнання прийшло до вченого не відразу (частково тому, що Гіббз в основному публікувався у «Transactions of the Connecticut Academy of Sciences» — журналі, який видавався під редакцією його зятя-бібліотекаря і був мало читаємим в Сполучених Штатах та ще менше в Європі). Спочатку лише де-хто з європейських фізиків-теоретики і хіміків (в їх числі був, наприклад, шотландський фізик Джеймс Клерк Максвелл звернув увагу на його роботи. Лише після того, як статті Гіббза були переведені на німецьку Вільгельмом Оствальдом в 1892 р.) і французьку Анрі Луї ле Шательє в 1899 р.) мови, його ідеї одержали широке поширення в Європі. Його теорія правила фаз була експериментально підтверждена в роботах Х. В. Бакхейса Розебома, який продемонстрував її застосування в різних аспектах. В 1880 р. Американська академія мистецтв і наук присудила йому премію Румфорда за роботи по термодинаміці. А в 1910 році в пам'ять про вченого Американське хімічне товариство з ініціативи Уїльяма Конверса звпровадило Медаль Вілларда Гіббза.Список академій і товариств, членом яких він є, включаючи академію мистецтв і наук Коннектикуту, Національну академію наук, Американське філософське товариство, Голландське наукове товариство, Гаарлем; Королевське наукове товариство, Геттінген; Королівський інститут Великої Британії, Кембриджське філософське товариство, Лондонське Математичне товариство, Манчестерське літературне і філософське товариство, Королівську академію Амстердама, Лондонське королівське товариство, Королівську Прусську академію в Берліні, Французький інститут, Фізичне товариство Лондона та Баварську академію наук. Американське математичне товариство запровадило в 1923 році так званні Гіббзівські лекції. для підняття всезагальної. Гіббз був одним із найвеличніших з вчених, коли-небудь народжених на американській землі.





12 лютого 210 років від дня народження
Чарлз Дарвін (12.02.1809 - 1882)

АНГЛІЙСЬКИЙ ПРИРОДОДОСЛІДНИК, ОСНОВОПОЛОЖНИК ЕВОЛЮЦІЙНОГО ВЧЕННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ ВИДІВ ТВАРИН І РОСЛИН

Чарлз Дарвін народився 12 лютого 1809 року в Шрусбері, графство Шропшир, у родовому маєтку Маунт Хаус (англ. Mount House). П'ятий із шести дітей заможного лікаря та фінансиста Роберта Дарвіна і Сьюзанн Дарвін (уроджена Веджвуд). Він є онуком Еразма Дарвіна по батьківській лінії і Джозайя Веджвуда по материнській. Обидва сімейства в значній частині були унітаріанцями, однак Веджвуди були адептами англіканської церкви. Сам Роберт Дарвін був досить вільних поглядів, і погодився з тим, щоб маленький Чарлз отримав причастя в Англіканській церкві, але в той же час Чарлз та його брати разом з матір'ю відвідували Унітаріанську церкву. До того часу, як він вступив у денну школу 1817 року, восьмирічний Дарвін уже долучився до природної історії та колекціювання. У цьому році, в липні, помирає його мати. З вересня 1818 року він разом зі старшим братом Еразмом відвідував найближчу Англіканську Шрусберську школу як пансіонер.[6] Перед тим як відправитися зі своїм братом Еразмом до університету Единбурга, влітку 1825 року, він був асистентом-учнем та допомагав батькові в його медичній практиці, надаючи допомогу біднякам Шропшира.

Единбурзький період життя (1825—1827). Дарвін вивчав в Единбурзькому університеті медицину. Під час навчання він виявив, що лекції нудні, а хірургія завдає страждання, тому він залишив медицину. Замість цього він вивчав таксідермію у Джона Едмонстоуна, який набув свій досвід, супроводжуючи Чарлза Ватертона під час експедиції в дощові ліси Південної Америки.

У наступному році, будучи студентом кабінету природної історії, він приєднався до Плініївського студентського товариства, в якому активно обговорювався радикальний матеріалізм. У цей час він асистував Роберту Едмонду Гранту в його дослідженнях анатомії та життєвого циклу морських безхребетних. На засіданнях товариства в березні 1827 року він представив короткі повідомлення про свої перші відкриття, які змінювали погляд на звичні речі. Зокрема він показав, що так звані яйця моховинки Flustra мають здатність самостійно рухатися за допомогою війок і насправді є личинками; в іншому відкритті він зауважив, що маленькі кулясті тіла, які вважалися молодими стадіями водорості Fucus loreus, являють собою яйцеві кокони хоботної п'явки Pontobdella muricata. Одного разу, в присутності Дарвіна, Грант вихваляв еволюційні ідеї Ламарка. Дарвін був вражений цією захоплюючою промовою, але продовжував мовчати. Згодом він почерпнув подібні ідеї у свого діда — Еразма, прочитавши його Зоономію, і тому вже був у курсі протиріч цієї теорії. Протягом другого року перебування в Единбурзі Дарвін відвідував курс натуральної історії Роберта Джемсона, який охоплював геологію, включаючи полеміку між нептуністами та плутоністами. Однак тоді Дарвін не відчував пристрасті до геологічних наук, хоча отримав достатню підготовку, щоб розумно судити про цей предмет.

У цей час він вивчив класифікацію рослин і брав участь в роботі з великими колекціями в Університетському музеї, одному з найбільших музеїв Європи того періоду.

Кембриджський період життя (1828—1831). Батько Дарвіна, дізнавшись, що син закинув вивчення медицини, був роздратований і запропонував йому вступити до Кембриджського християнського коледжу та отримати сан священика Англіканської церкви. Під час навчання в Единбурзі він забув деякі основи, необхідні для вступу на теологію, займався з приватним викладачем в Шрусбері та поступив у Кембридж після різдвяних канікул на початку 1828 року.

Дарвін почав вчитися, але, за словами самого Дарвіна, він не надто заглибився в навчання, присвячуючи більше часу їзді верхи, стрільбі з рушниці та полюванню. Його кузен Вільям Фокс познайомив його з ентомологією та зблизив з колом осіб, які захоплювалися колекціюванням комах. У результаті в Дарвіна прокинулася пристрасть до колекціювання жуків. Він став близьким другом та послідовником професора ботаніки Джона Стівенса Генслоу. Завдяки знайомству з Генслоу він познайомився з іншими провідними натуралістами, ставши відомим у їх колі як «Той, що гуляє з Генслоу». Коли наблизилися іспити, Дарвін зосередився на навчанні. У цей час він читав «Доказ Християнства» Вільяма Пале, чия мова і виклад захопили Дарвіна. По закінченню навчання, в січні 1831 року, Дарвін добре просунувся в теології, вивчив класиків літератури, математику і фізику, у підсумку став 10-м у списку з усіх 178, хто успішно склав іспит.

Навколосвітня подорож. Наприкінці 1831 року почалась п'ятирічна навколосвітня подорож на кораблі «Бігль». Ця подорож була важливою подією у житті Дарвіна, справжньою школою для нього. Інтенсивно працюючи як геолог, зоолог, ботанік, він зібрав величезний і дуже цінний науковий матеріал, який відіграв виняткову роль у розвитку еволюційної ідеї. Геологічні спостереження на океанічних островах у Південній Америці, Кордильєрах та інших місцях підтвердили думку Чарлза Лаєлла про постійну зміну поверхні Землі під впливом зовнішніх і внутрішніх причин. Зіставляючи різні факти, Дарвін приходить до висновку, що вимирання видів тварин і рослин минулих епох не можна пояснити якимись «великими катастрофами».

За час навколосвітньої подорожі Чарлз Дарвін зібрав цікаві матеріали, які пояснюють закономірності географічного поширення організмів у широтному (від Бразилії до Вогняної Землі) і у вертикальному (при підйомі в гори) напрямах. Він звернув увагу на залежність фауни і флори від умов існування тварин і рослин.

Після повернення з подорожі 2 жовтня 1836 р. Дарвін детально опрацював і опублікував зібрані геологічні, зоологічні та інші матеріали і працює над розробкою ідеї історичного розвитку органічного світу, що зародилась ще під час подорожі. Понад 20 років він настирливо розвивав і обґрунтовував цю ідею, продовжував збирати і узагальнювати факти, особливо з практики рослинництва і тваринництва.

Основні наукові роботи. Ранні роботи (до «Походження видів»). Незабаром після повернення з подорожі Дарвін видав книгу, відому під скороченою назвою «Подорож натураліста навколо світу на кораблі „Бігль"» (1839 рік). Вона мала великий успіх, і друге, розширене видання (1845) було перекладене багатьма європейськими мовами та багато разів перевидавалося. Дарвін взяв також участь у написанні п'ятитомної монографії «Екологія подорожі» (1842). Як зоолог Дарвін вибрав об'єктом свого вивчення вусоногих раків, і незабаром став найкращим у світі фахівцем з цієї групи. Він написав і видав чотиритомну монографію «Вусоногі раки» (Monograph on the Cirripedia, 1851—1854 роки), якою зоологи користуються досі.

Праця «Походження видів». У середині липня 1837 Дарвін почав свій записник «B» про Трансмутацію Видів, на сторінці 36 він написав «Я думаю» про своє перше еволюційне дерево.

24 листопада 1859 р. вийшла в світ геніальна праця Чарлза Дарвіна «Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя». Ця книга, в якій так майстерно викладені і всебічно обґрунтовані наукові основи еволюційної теорії, користувалась великою популярністю, і весь її наклад був розпроданий в перший же день. Появу «Походження видів» один із сучасників Дарвіна образно порівнював з вибухом, «якого ще не бачила наука, який так довго підготовлювався і так раптово прогримів, так нечутно підведений і так смертоносно разючий. За розмірами і значенням заподіяного руйнування, за тим відлунням, яке відгукнулося в найвіддаленіших галузях людської думки, це був науковий подвиг, що не мав собі подібного». Епохальна праця Дарвіна сім разів перевидавалась за життя автора, вона швидко стала відомою науковцям інших країн і була перекладена більшістю європейських мов.

Після публікації «Походження видів» Чарлз Дарвін продовжував енергійно працювати над обґрунтуванням еволюційної теорії. У 1868 р. він опублікував капітальну працю «Зміна свійських тварин і культурних рослин», де всебічно проаналізував закономірності мінливості, спадковості, штучного добору. Ідею історичного розвитку рослин і тварин Дарвін поширив і на проблему походження людини. У 1871 р. вийшла його спеціальна книга «Походження людини і статевий добір», у якій детально проаналізовані численні докази тваринного походження людини. «Походження видів» і наступні дві книги становлять єдину наукову трилогію, в яких наведено докази історичного розвитку органічного світу, встановлено рушійні сили еволюції, визначено шляхи еволюційних перетворень, нарешті, показано, як і з яких позицій слід вивчати складні явища і процеси природи. Дарвін опублікував 12 томів своїх творів. Дуже цікавою є його автобіографія «Спогади про розвиток мого розуму і характеру».

Чарлз Дарвін відзначався гострою спостережливістю, досить розвинутими аналітичними і синтетичними здібностями, науковою добропорядністю, винятковою працьовитістю, спрямованістю і акуратністю в роботі. До останніх днів свого життя він не припиняв систематичних наукових досліджень. Так, ще 17 березня 1882 р. Дарвін вів спостереження в своєму саду, а 19 квітня він помер. Похований Дарвін у Вестмінстерському абатстві в Лондоні поряд з Ньютоном, Фарадеєм та іншими видатними науковцями Англії.

Пізні роботи (після «Походження видів»). 1868 року Дарвін опублікував свою другу працю, пов'язану з теорією еволюції — «Зміна тварин і рослин під впливом одомашнення» (англ. The Variation of Animals and Plants under Domestication), в яку увійшло безліч прикладів еволюції організмів. 1871 року з'явилася ще одна важлива праця Дарвіна — «Походження людини і статевий добір» (англ. The Descent of Man, and Selection in Relation to Sex), де Дарвін привів аргументи на користь природного походження людини від тварин (мавпоподібних предків). Серед інших відомих пізніх робіт Дарвіна — «Запилення у орхідних» (англ. The Fertilization of Orchids, 1862), «Вираження емоцій у людини і тварин» (англ. The Expression of the Emotions in Man and Animals, 1872); «Дія перехресного запилення та самозапилення в рослинному світі» (англ. The Effects of Cross-and Self-Fertilization in the Vegetable Kingdom, 1876).





14 лютого 150 років від дня народження
Чарлз Томсон Ріс Вільсон (14.02.1869 - 1959)

АНГЛІЙСЬКИЙ ФІЗИК, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ В ГАЛУЗІ ФІЗИКИ (1927)

Чарльз Томсон Різ Вільсон народився 14 лютого 1869 р. на фермі неподалік від Гленкорса, в родині фермера Джона Вілсона та Енні Кларк Вілсон із Глазго. Він був наймолодшим з восьми дітей, яких мав його батько від двох шлюбів. 1873 р. батько помер і родина переїхала в англійське місто Манчестер. У Манчестері Вілсон відвідував Грінхейську академічну школу, після закінчення якої 1884 р. вступив до Оуенс-коледжу (нині Манчестерський університет). Там він протягом трьох років вивчав науки й 1887 р. дістав ступінь бакалавра. Ще один рік був присвячений вивченню філософії, логіки й грецької мови. 1888 р. Вільсон вступив до Сідней-сассекс-коледжу в Кембриджі. Під час свого навчання він відвідував переважно біологічні курси, тому що збирався стати лікарем. У Кембриджі він став цікавитися фізичними і хімічними питаннями. На його рішення відійти від медицини міг вплинути Балфурт Стюарт — професор фізики в коледжі Оуена. Здобувши науковий ступінь у Кембриджі (1892), Вільсон залишається там для проведення наукових досліджень. Проте через сімейні обставини 1894 р. покидає Кембридж і вчителює в Бредфордській середній школі, продовжуючи експериментальні роботи в Кавендишській лабораторії, яку очолював Дж. Дж. Томсон. Під час дослідів за допомогою приладу, названого камерою розширення, який призначався для імітації дощу й туману, він відкриває явище іонної конденсації. У процесі цієї роботи Вільсон істотно вдосконалює конструкцію своєї камери, яка згодом стала відомою як іонізаційна камера. У 1895—1904 рр., досліджуючи далі іонну конденсацію та атмосферну електрику, Вільсон відкриває метод конденсації пари під дією різних агентів, продемонструвавши (1897), як за певних умов кожний заряджений іон стає центром конденсації парів води, у зв'язку з чим присутність іонів є видимою для ока. Продовжуючи 1910—1913 рр. досліди з використанням своєї камери (згодом камера Вільсона), він спостерігав і сфотографував сліди (треки) заряджених часток. Йому вдалося зареєструвати фотографічно сліди окремих альфа-частинок та бета-частинок. У наступні роки він удосконалював цю техніку і опублікував у 1923 р. свої знамениті статті про траєкторії електронів. 1927 р. Вільсон був нагороджений Нобелівською премією з фізики «за метод візуального виявлення траєкторій електрично заряджених часток за допомогою конденсації пари». У 1900 р. Вільсон повернувся в Кембридж і працював там до 1934 р., з 1925 до 1934 р. — на посаді професора натурфілософії. Пішовши у відставку з Кембриджа в 1934 р. В 1937 р. йому було присвоєно дворянський титул.

Вільсон повернувся до Шотландії, оселившись недалеко від того місця, де він народився. Завжди обожнював природу, він і в свої вісімдесят з гаком років продовжував здійснювати гірські сходження і довгі піші прогулянки по околицях. У віці вісімдесяти шести років він вперше піднявся в повітря і був у захваті, спостерігаючи грозу з борту літака. Він представив свою останню статтю, присвячену грозам, Лондонському королівському товариству в 1956 р., будучи найстаршим членом цього товариства.





17 лютого 160 років від дня народження
Гамалія Микола Федорович (17.02.1859 - 1949)

УКРАЇНСЬКИЙ МІКРОБІОЛОГ, ЕПІДЕМІОЛОГ, ІМУНОБІОЛОГ, ВІРУСОЛОГ

Микола Федорович народився в Одесі. Його дід М. Л. Гамалія (1749-1830) був лікарем, написав у 1789 році монографію про сибірку, яка була перекладена німецькою мовою.

Гамалія закінчив Одеський університет в 1880 році, а в 1883 році і Петербурзьку військово-медичну академію, працював в Одесі в лікарні О. О. Мочутковського протягом 49 років. В 1885 році у Луї Пастера вивчав проблему сказу. В цьому ж році, повернувшись в Одесу, заснував разом з І. І. Мечниковим і Я. Ю. Бардахом першу в Росії бактеріологічну станцію і вперше в Росії здійснив вакцинацію людей проти сказу.

Коли в 1887 році у Франції і Англії розпочалася компанія проти Пастера. Навіть на засіданнях Академії Наук в Парижі відкрито обвинувачували Пастера в тому, що він своїми щепленнями заражає сказом і губить людей, Пастер викликав у Париж Гамалію. Микола Федорович в ті роки був одним з не багатьох лікарів, спеціалізованих в області бактеріології. Він створив у себе на квартирі лабораторію. Гамалія переїхав в Париж в розгар роботи Пастера по сказу і незабаром прийняв в ній активну участь.

Вивчивши метод приготування вакцини і методику прививок проти сказу, одержав від Пастера заражених кроликів, М. Ф. Гамалія повернувся в Одесу і незабаром почав прививки у знову створеній міській лабораторії.

На чолі її стояли І. І. Мечников і М. Ф. Гамалія. Але це була не тільки практична лабораторія. Однією із її задач було здійснення науково-дослідницької роботи.

В історії розвитку вітчизняної мікробіології відіграла роль Одеська лабораторія (сьогодні Науково-дослідницький інститут імені І. І. Мечникова).

За перші 3 роки своєї діяльності Одеська станція зробила прививки біля 1500 людям, які потребували їх. Смертність складала близько 2,5%, але з вдосконаленням методу знизилась до 0,61%. Практика прививок в Одесі, поглиблені наукові пошуки Миколи Федоровича Гамалії і його співробітника доктора Я. Ю. Бардаха дали основу російським вченим повністю підтвердити принципи пастерівського методу.

"Я – писав Гамалія, - висунув сильні аргументи на користь пастерівського методу на основі досвіду одеської станції, а також привів знищуючу критику дослідів і статистичних викладань противників".

М. Ф. Гамалія проявив велику мужність лікаря і ученого, поставивши досліди на собі. Це було в той час, коли вже ставало ясно, що необхідно застосовувати для тяжко-укушених людей і для тих, які пізно звертались за допомогою більш інтенсивну систему прививок.

В 1892 році, повернувшись в Росію, захистив докторську дисертацію ("Етіологію холери з точки зору експериментальної патології"). З 1899 по 1908 р. був директором заснованого ним Бактеріологічного інституту в Одесі. З 1912 по 1928 рік керував Віспоприваючим інститутом імені Дженнера в Санкт-Петербурзі. З 1930 по 1938 р. – науковий керівник Центрального інституту епідеміології і мікробіології в Москві. З 1939 року – завідуючий лабораторією Інституту епідеміології і мікробіології (з 1949 р. – Інститут епідеміології і мікробіології ім. М. Ф. Гамалії).

Микола Федорович Гамалія – автор більше 300 робіт, значна частина яких, призначена проблемам сказу і холери. Їм представлений, так званий, інтенсивний метод прививок. Вперше висунув положення про існування прихованих форм інфекції, уточнив значення строків щеплення антирабічної вакцини для ефективності дії. В 1888 році Гамалія відкрив холероподібний пташиний вібріон і представив протихолерну вакцину. До 90-х років ХІХ ст. відносять йог роботи по загальній патології, запаленню бектеріолізмом, вивчення феномена бактеріології. В 1894-1896 рр. Гамалія описав явища так званого гетероморфізму бактерій, це відкриття перевершило сучасне вчення про L – форми.

Займаючись розробкою питань епідеміології М. Ф. Гамалія вивчав роль корабельних щурів в поширенні хвороби і організував суцільну дератизацію під час спалаху епідемії в Одесі в 1902 році. За ініціативою М. Ф. Гамалії і за допомогою розробленого ним методу приготування віспової вакцини в 1918 році в Петрограді було введено всезагальне віспопрививання, потім прийняте по всій країні, згідно декрету від 10 квітня 1919 року, підписаного В. І. Леніним. в 1918-1919 рр. М. Ф. Гамалія вивчив методи приготування сипнотифозної вакцини.

1938-1949 pp. M. Гамалія — науковий керівник Центрального інституту епідеміології та бактеріології. Одночасно завідує кафедрою мікробіології 2-го Московського медичного інституту та лабораторією Інституту епідеміології та мікробіології АН СРСР, якому в 1949 р. було присвоєно його ім'я.

У 1939 р. Миколу Федоровича обрано головою Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів, почесним членом Біологічного товариства в Парижі, оголошено лауреатом Державної премії СРСР.

У 1940 р. М. Ф. Гамалія отримує звання почесного члена АН СРСР, а в 1945 р. — звання академіка АМН СРСР.





18 лютого 100 років від дня народження
Владислав Кирилович Дзядик (18.02.1919 - 1998)

ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МАТЕМАТИК

В. К. Дзядик народився 18 лютого 1919 року в селищі Сахновщина, Дар-Надеждинської волості, Костянтиноградського повіту, Полтавської губернії, Української народної республіки (зараз це селище міського типу, центр Сахновщинського району Харківської області. Владислав навчався у Сахновщанській (так писали до війни) школі № 1, завжди був першим учнем у класі. Влітку 1937 року, коли Владислав складав вступні іспити в Київський університет, його батька заарештували і репресували. Так від початку свого самостійного життєвого шляху В. К. Дзядик став нести важкий хрест сина «ворога народу».

У 1941 році, перед початком війни, В.К.Дзядик був переведений на п'ятий курс романо-германського відділення факультету іноземних мов Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Але він не мав права бути офіцером, як інші студенти.

У 1941-43 роках він був двічі мобілізований до Червоної Армії, обидва рази виходив з оточень ("котлів"), де загинули його кращі друзі; жодного разу не потрапив у полон. У 1943 році він разом з дружиною був інтернований на територію Німеччини, у місто Бранденбург. 30 квітня 1945 був звільнений Червоною Армією; демобілізований у вересні 1945 року. Після цього усе життя в автобіографії мав зазначати: "перебував на окупованій території", "перебував на території Німеччини у 1943-45 роках". Лише у 1980 році отримав першу закордонну візу.

У 1945–46 навчальному році Владислав Кирилович – вчитель німецької мови, фізики і астрономії у Волоській Балаклії Харківської області. У 1946 році отримав паспорт, і здійснилась його заповітна мрія — він успішно вступив на фізико-математичний факультет Дніпропетровського державного університету.

Перший свій сильний результат В. К. Дзядик отримав ще студентом наприкінці 1950 році, коли знайшов для розв'язок задачі Фавара, яка у цьому випадку довгий час була недоступною. Цей результат першим визнав Сергій Михайлович Нікольський, який з цього часу стає вчителем, науковим наставником і старшим другом для Владислава Кириловича на все його подальше життя.

У 1951–53 роках, після закінчення фізмату, отримав направлення і працював вчителем у селах Затурці, Луків та Цумань Волинської області.

У 1953 році завдяки активному сприянню С. І. Зуховицького В.К.Дзядика було зараховано на посаду асистента кафедри математики Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки, де він на різних посадах працював до 1960 року.

У 1955 році Владислав Кирилович блискуче захистив кандидатську дисертацію у Дніпропетровському державному університеті, а у 1960 році захистив докторську дисертацію в Математичному Інституті АН СРСР (м. Москва). За відгуком опонента, С. Б. Стечкіна, В. К. Дзядик розв'язав усі найскладніші задачі теорії функцій. Після тріумфального захисту його запрошували на роботу до Москви, але сім'я обрала Київ, який на той час серед великих міст світу мав славу місто-сад, оскільки мав найбільшу площу садів та парків на одного мешканця.

З вересня 1960 року до кінця життя В. К. Дзядик працював у м. Києві в Інституті математики НАН України. З 1963 по 1990 роки він очолює створений за його ініціативою відділ теорії функцій. Впродовж цього періоду він був керівником регулярних семінарів по теорії функцій в Інституті математики НАН України. Владислав Кирилович завжди дбав, щоб тематика відділу охоплювала якомога більшу кількість напрямів. У 1962–68 роках він за сумiсництвом працював завiдувачем кафедрою математичного аналiзу КДУ iменi Т. Г. Шевченка, у 1967 році йому було присвоєне вчене звання професора.

У 1969 році Владислава Кириловича обрано членом-кореспондентом АН УРСР. Він впродовж багатьох років він був членом редакційної колегії Українського математичного журналу, а також членом спеціалізованої вченої ради.

Науковий доробок В. К. Дзядика складають більш ніж 160 публікацій, серед них 4 монографії, він також є автором новаторського підручника з математичного аналізу. Він зробив фундаментальний внесок у розвиток теорії функцій, створив низку найбагатших ідеями та результатами напрямів у теорії наближення, а також здійснив «зближення і, деякою мірою, синтез ідей та методів теорії наближення функцій, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь та обчислювальної математики».





20 лютого 140 років від дня народження
Василь Якович Юр’єв (20.02.1879 - 1962)

УКРАЇНСЬКИЙ УЧЕНИЙ-СЕЛЕКЦІОНЕР

До плеяди визначних науковців, талановитих організаторів сільськогосподарської дослідної справи в Україні по праву відноситься Василь Якович Юр'єв — видатний учений-селекціонер, академік, заслужений діяч науки, доктор сільськогосподарських наук. Із його ім'ям нерозривно пов'язана історія Українського науково-дослідного інституту рослинництва. Трудову діяльність В.Я. Юр'єв розпочав у 1895 році робітником Маріїнського земельного училища. Закінчив Новоолександрійський інститут сільського господарства і лісівництва в Пулавах (1905), працював агрономом у Пензенській губернії (1905-1909), а з 1909 року — науковцем на Харківській селекційній станції, заснованій у цьому ж році. Працюючи науковим співробітником на селекційній станції, він збирав в Україні, Білгородській, Курській та інших областях селекційний матеріал — озимої та ярої пшениці, ячменю, вівса, озимого жита, проса, кукурудзи. За перші роки роботи він зібрав понад 10 тис. зразків різних польових культур, які ретельно вивчав і визначав їхню цінність для селекції. На їх основі В.Я. Юр'єв з 1920 по 1930 роки створив свої кращі високоврожайні, з цінними якостями сорти польових культур. Результати досліджень були опубліковані у перших наукових працях у 1911 році — "Организация селекционных учреждений", "Выбор очередных растений для селекции". У цих роботах В.Я. Юр'єв висвітлив також історію зародження дослідної справи в Росії. Зібрані ним матеріали за сортовими ознаками в Україні мали велике значення для виведення нових сортів озимої та ярої пшениці, ячменю, вівса, озимого жита, проса, кукурудзи.

У 1912 році Василь Якович отримав відрядження до США і звідти привіз насіння кукурудзи сорту Мінезота 23, на основі якого вивів сорти кукурудзи Харківська 23 та Харківська біла зубовидна. Йому належить пріоритет у створенні скоростиглих зубовидних сортів кукурудзи, які до цього часу не втратили свого селекційного та виробничого значення.

Багато сил і часу віддавав Василь Якович вихованню молоді. Створення власної наукової школи — найважливіший здобуток ученого. Наукові праці Василя Яковича та його учнів сприяли піднесенню рівня наукових досліджень та успіхам у селекційній справі. Ними були створенні десятки високоврожайних з цінними якостями сортів польових культур. Із сортів, створених В.Я. Юр'євим і його учнями, поширеними були зимостійкі сорти озимої пшениці Ферругінеум 1239 і Еритроспермум 917, які сприяли розширенню посівів цієї культури в північних і східних районах. Їх і нині використовують у селекції на зимостійкість. Сорти озимої пшениці створені в інституті в наступні роки, як правило, відзначалися підвищеною зимостійкістю (Лютесценс 266, Зенітка та ін.). На основі теоретичних розробок В.Я. Юр'єва в інституті були створені й широко впроваджені у виробництво сорти озимого жита Харківське 194, Харківське 55, Харківське 60. Два останніх сорти і нині висівають у ряді областей України .У 1925 році були надруковані його наукові праці "Про найкращі сорти озимої пшениці" та "До реконструкції дослідної справи".

За великі досягнення в галузі селекції та насінництва в 1936 році Вища атестаційна комісія присвоїла В.Я. Юр'єву без захисту дисертації вчений ступінь доктора сільськогосподарських наук.

У 1937 році Василь Якович очолив кафедру селекції та насінництва Харківського сільськогосподарського інституту ім. В.В. Докучаєва. В.Я. Юр'єв виховав кадри високої кваліфікації — кандидатів та докторів наук. Протягом багатьох десятиліть в інституті функціонує спеціалізована вчена рада по захисту докторських та кандидатських дисертацій за спеціальностями "рослинництво", "селекція і насінництво", "генетика".

У тяжкі воєнні роки В.Я. Юр'єв зі своїми співробітниками організовує евакуацію Харківської дослідної станції в Челябінську область, де працює заступником директора з наукової роботи Челябінської сільськогосподарської станції. У 1943 році організовує перевезення обладнання, селекційного матеріалу та насіння до Харкова і відновлює роботу Харківської селекційної станції. У 1944 році його призначають директором цієї станції, а в 1956-му — директором Українського науково-дослідного інституту рослинництва, селекції і генетики, створеного на базі Харківської селекційної станції та інституту генетики і селекції АН УРСР. Об'єднавши навколо себе талановитих дослідників-однодумців, інститут незабаром стає величезним науково-дослідним центром України. Цією науковою установою В.Я. Юр'єв керував беззмінно до останніх днів свого життя.

Основний напрям наукових досліджень В.Я. Юр'єва та його соратників і учнів — теоретичні й практичні питання селекції і насінництва сільськогосподарських культур. Найскладніші питання селекції, зокрема такі, як вихідний матеріал, методика і техніка селекції, індивідуальний і масовий добір, гібридизація, селекція на високу врожайність, стійкість рослин проти хвороб і шкідників, зимо — і посухостійкість, якість зерна, насінництво нових, виведених сортів і гібридів, сортовипробування та багато інших В.Я. Юр'єв вирішував з великою об'єктивністю і глибоким знанням селекційного процесу. Уперше в селекційній роботі він застосував комплексну, всебічну оцінку сортів культурних рослин, розробив ряд методик для вивчення та оцінки селекційного матеріалу.

В.Я. Юр'єв особисто і разом із співробітниками створив 21 сорт найважливіших зернових культур: озимої пшениці, озимого жита, ярої пшениці, ячменю, вівса, кукурудзи, проса, гороху. Із колективом авторів він видав підручник "Селекція і насінництво сільськогосподарських культур", який перекладено з російської на мови інших народів світу і користувався популярністю не тільки в нашій країні, але й за її межами. Численні наукові праці В.Я. Юр'єва ( ним опубліковано 112 наукових праць) є суттєвим внеском в українську агрономічну науку і практику.





25 лютого 125 років від дня народження
Костянтин Костянтинович Хрєнов (25.02.1894 - 1984)

УКРАЇНСЬКИЙ УЧЕНИЙ У ГАЛУЗІ ЕЛЕКТРОЗВАРЮВАННЯ

Фахівець у галузі металургії та зварювання металів, доктор технічних наук (з 1940), академік АН УРСР (з 1945), член президії АН УРСР (з 1953), член-кореспондент АН СРСР (з 1953), творець технології електродугової зварювання та різання під водою. Двічі лауреат Державної премії СРСР (1946, 1986, посмертно). Народився у м. Боровську (тепер Калузька обл., Росія). Розпочав навчання у Нижегородському реальному училищі, яке закінчив у 1911 р. та вступив до Петербурзького електротехнічного інституту. Навчаючись в інституті мав скрутне фінансове становище, а тому вимушений був самостійно заробляти кошти на існування, тому майбутній вчений у 1915 р. влаштувався на роботу до технічної контори інженера В.Д. Нікольського та професора А.Є. Маковецького. Під час навчання в інституті К.К. Хрєнов, крім електротехніки, захоплювався хімією, а тому був зарахований і на електрохімічний відділ. Успішно завершивши навчання в інституті, у 1918 році, К.К. Хрєнов переїхав до м. Уфи, де спочатку працював на залізниці, а згодом завідуючим міською електростанцією та водогоном. Тут він проявив здібності до науки та розробив перспективний план електрифікації Уфімської губернії. Переїхавши до Петрограду, він у 1921— 1925 pp. викладав на кафедрі загальної хімії у Петроградському електротехнічному інституті (ЛЭТИ). Протягом 1923-1932 років, не залишаючи роботи в інституті, він почав працювати інженером в електромашинобудівному тресті (Елмаштресті). Саме тут К.К. Хрєнов зацікавився дуговим електрозварюванням і почав поглиблено вивчати спеціальну літературу, займаючись вивченням зварювальної техніки і проведенням експериментальних досліджень. За короткий час електрозварювання стало його основною спеціальністю. У 1925 р. К.К. Хрєнов написав першу свою проблемну статтю оглядового характеру, яка була надрукована в журналі "Техника и производство”. У цьому ж році відбувалась реорганізація електропромисловості і у листопаді місяці К.К. Хрєнов переїхав до м. Москви, де продовжив свою роботу у Державному електротехнічному тресті. У зв’язку з нагальною потребою у вітчизняних працях з технології виконання і застосування дугового зварювання та технічного обслуговування електрозварювального обладнання, К.К. Хрєнов в 1927 р. написав та видав практичний посібник. В 1928-1947 pp. К.К. Хрєнов викладав у Московському електромеханічному інституті інженерів залізничного транспорту, а з 1931 року одночасно і в Московському вищому технічному училищі. У 1930 році, з метою підвищення кваліфікації та запозичення передового світового досвіду, К.К. Хрєнов був відряджений до Німеччини для ознайомленням з технологіями електрозварювання і виробництвом електрозварювального устаткування. За його участю в 1931 р. був створений Автогено -зварювальний інститут, який влився в Московський механіко - машинобудівний інститут і став попередником зварювального факультету та кафедри зварювання МВТУ. У травні 1931р. Урядовою постановою про організацію Московського автогенно-зварювального комбінату було створено кафедру зварювання у МВТУ ім. Н. Є. Баумана. До складу комбінату входив автогеном-зварювальний інститут, який у серпні 1933р. був перетворений у факультет Зварювального виробництва МВТУ. З кінця 1932 р. учений залишив роботу в електропромисловості і цілком присвятив себе викладацькій роботі. Діяльність на цій ниві було високо оцінено. У 1932 р. К.К. Хренова обрали

членом президії Всесоюзного наукового інженерно-технічного товариства зварників. У цьому ж році, після проходження стажування, його було призначено на посаду доцента, а в 1933 р. - професора. Проф. К.К. Хрєнов був обраний завідувачем кафедр "Машини та автоматизація зварювальних процесів" і "Технологія зварювання" , надалі - член-кореспондентом АН СРСР, академіком АН УРСР). У 1936 році факультет Зварювального виробництва був реорганізований. Кафедри "Технологія зварювання" і "Зварювальні конструкції" об'єдналися в єдину кафедру "Технологія зварювального виробництва". У 1941 р. К.К. Хрєнов захистив дисертаційну роботу на здобуття вченого ступеня доктора технічних наук на тему: « Исследование процессов в стационарной сварочной дуге». До 1946р. кафедру "Технологія зварювального виробництва" МВТУ ім. Баумана очолював К.К. Хрєнов - найстаріший організатор зварювального справи і один з провідних вчених у галузі зварювання металів, який вніс великий внесок у вирішення широкого кола проблем, що включають теоретичне і експериментальне вивчення зварювальної дуги. Багато часу і сил він приділяв науковим дослідженням різних способів зварювання. Вчений досліджував зварювальну дугу, розробляв нові типи джерел струму для дугового і контактного зварювання, розробив оригінальний спосіб магнітного регулювання контактних машин, виконав оригінальні дослідження сумішей для термітного зварювання металів. Створив нові керамічні флюси та електродні покриття, розробив і вдосконалив дефектоскопію зварних з'єднань, а також способів холодного зварювання тиском , газопрессове зварювання, пайки та зварювання металів з неметалами. Багато досліджень вчений виконав у галузі фізичних методів контролю металу без руйнування (дефектоскопія). Найцікавішою роботою К.К. Хрєнова є розроблення методу підводного дугового зварювання і різання металів. Одним з перших він почав працювати над зварюванням кольорових металів. У 1946 році за дослідження і практичне застосування процесу дугового зварювання під водою К.К. Хрєнов був удостоєний Державної премії СРСР. К.К. Хрєнов. Після обрання його академіком АН УРСР учений переїхав до Києва, де працював заступником директора Інституту електрозварювання ім. Є.О.Патона (1945-1948) та в системі АН УРСР. К.К. Хрєнов брав участь у відновленні й розгортанні роботи інституту після повернення з евакуації. У 1946 р. К.К. Хрєнов за дорученням Президії АН УРСР виконував роботу по розміщенню замовлень АН УРСР на наукове устаткування в Німеччині за рахунок репарацій. З 1947 р. крім наукової роботи вчений виконував і адміністративні обов’язки як заступник директора з наукової частини. Одночасно почав працювати в КПІ (1947-1958). З 1949 р. по 1952 р. К.К. Хрєнов працював заступником директора КПІ з наукової роботи. Післявоєнні наукові дослідження вченого присвячені різанню сталі великих товщин киснем низького тиску, аргоно-дуговому та газопресовому зварюванню, поверхневому дуговому гартуванню, дуговому зварюванню алюмінію та його сплавів, теорії джерел струму для живлення зварювальної дуги, дальшому удосконаленню і розвитку керамічних флюсів, електричному конденсаторному зварюванню. У 1949-1961 pp. К.К. Хрєнов працював завідувачем лабораторії і відділу Інституту електротехніки АН УРСР. А у 1961 році знову повернувся працювати в Інституті електрозварювання АН УРСР. К.К.Хрєнов у своїй науковій діяльності досяг значних успіхів: вперше у світі створив і реалізував на практиці процеси електродугового зварювання та різання під водою, які знайшли широке застосування при відновленні мостів і ремонті суден. Ним розроблені джерела електроживлення для дугового і контактного зварювання, керамічні флюси, електродні покриття, розроблені способи холодного зварювання тиском, газопрессове зварювання, плазмове різання. Вчений зробив внесок у розробку способу зварювання чавуну, та дефектоскопії зварних з'єднань.




Коментарі: Залишити коментар
 
X