Слідкуйте за нами

15-01-2019

11 січня 115 років від дня народження
Усиков Олександр Якович (1904 - 1995)

РАДІОФІЗИК, ДІЙСНИЙ ЧЛЕН АН УРСР

Видатний харківський науковець у галузі радіотехніки, вчений-фізик.

У 1932 р. почав працювати під керівництвом професора А.О. Слуцкіна (згодом академіка АН УРСР). Тут на той час працювала плеяда видатних фізиків Радянського Союзу.

У 1932-1937 рр. Л.Д. Ландау очолював теоретичний відділ УФТІ і одночасно був завідувачем кафедри теоретичної фізики у Харківському механіко-машинобудівному інституті, а з 1936 р. – кафедри загальної фізики Харківського університету.

До початку 1941 р. О.Я. Усіков вперше виявив явище перервної генерації в магнетронах і застосував його для створення потужних імпульсних магнетронів. Під його керівництвом створено перші макети станцій гарматної наводки з постійно збільшуваними потужностями передатчика.

У 1941 р. О.Я. Усіков передбачав створити установку «Рубін» з використанням потужності у 100 кВт у імпульсі. Установка «Зеніт» використовувалась в системі противоповітряної оборони Москви у 1941 р.

У 1944-1945 рр. А.Я. Усіков створив перший в Радянському Союзі прилад радіолокаційного принципу дії для дистанційного визначення високовольтних ліній електропередач на великих відстанях, а у 1946 р. – і на підземних силових кабелях.

З 1945 по 1955 рр. О.Я. Усіков – завідувач радіофізичного відділу ХФТІ, створеного за його ініціативою.

У 1946 р. за ініціативи академіка АН УРСР А.О. Слуцкіна і професора С.Я. Брауде, які працювали в ХФТІ, у Харківському електротехнічному інституті (з 1950 р. у складі Харківського політехнічного інституту (ХПІ)) створено радіотехнічний факультет.

У 1951–1956 рр. на кафедрі теоретичних основ радіотехніки, яку очолив С.Я. Брауде, розпочались роботи зі створення іоносферної станції. На станції вперше в Україні вивчено зміни щільності іоносфери під час закриття сонячного диску 30 червня 1954 р.

Подальша доля радіофізичних досліджень пов’язана з новоутвореною академічною установою. У 1955 р. на основі сектору електромагнітних коливань ХФТІ створюється Інститут радіофізики і електроніки АН УРСР, який очолив О.Я. Усіков.





11 січня 90 років від дня народження
Черевченко Тетяна Михайлівна (1929-2017)

ВЧЕНИЙ В ГАЛУЗІ БОТАНІКИ

Видатний український ботанік, фахівець у вивченні біології орхідних.

У 1952 р. закінчила біолого-ґрунтознавчий факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. По закінченні навчання працювала на посадах лаборанта та квітникаря у дендропарку «Олександрія» (м. Біла Церква).

З 1965 р. працювала у Національному ботанічному саду імені М.М. Гришка НАН України. У 1969 р. Т.М. Черевченко захистила кандидатську, а в 1985 р. – докторську дисертацію.

Після створення у 1974 р. відділу тропічних і субтропічних рослин стала його першим завідувачем, а з 1975 р. – заступником директора з наукової роботи.

У 1988-2004 рр. Тетяна Михайлівна – директор Національного ботанічного саду імені М.М. Гришка НАН України, з 1 січня 2005 р. – почесний директор цієї установи.

У 1992 р. їй присвоєно звання професора, а в 1995 р. обрано членом-кореспондентом НАН України по Відділенню загальної біології НАН України.

У 1977-1986 рр. брала участь у чотирьох експедиціях на науково-дослідному судні «Академік Вернадський» до місць природного зростання тропічних рослин – країн Південно-Східної Азії, Африки та Південної Америки.

Тетяна Михайлівна є автором понад 320 публікацій, в т.ч. 11 монографій у галузі інтродукції рослин і багатьох розділів експериментальної ботаніки.

Багато уваги вона приділяла підготовці наукових кадрів. Під її керівництвом підготовлено та захищено одну докторську та 10 кандидатських дисертацій.

Завдяки старанням Тетяни Михайлівни була відновлена робота спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських, а з 2005 р. – докторських дисертацій зі спеціальності «ботаніка». Вона була незмінною головою спеціалізованої вченої ради, редактором журналу «Інтродукція рослин», членом Європейського та Американського товариств орхідологів. За її ініціативи було створено Раду ботанічних садів та дендропарків України, яку вона очолювала протягом багатьох років.





11 січня 185 років від дня народження
Август Вейсман (1834-1914)

НІМЕЦЬКИЙ БІОЛОГ, ЗАСНОВНИК "НЕОДАРВІНІЗМУ"

Видатний німецький біолог, став другим еволюційним біологом 19-го століття після Чарльза Дарвіна.

Вейсман відстоював «теорію статевих клітин», згідно з якою у багатоклітинному організмі статеве розмноження має місце за допомогою зародкової лінії — статевих клітин, таких як яйцеклітина та сперматозоїди.

«Бар'єр Вейсмана» - генетична інформація, яка не передається від соми до зародкової лінії.

Ця ідея суперечила іншій популярній на той час ідеї, що відстоювала успадкування надбаних характеристик, запропонованій Жаном Батистом Ламарком, яку Чарльз Дарвін вважав надзвичайно вірогідною для пояснення змін, на які діє природний відбір.

Інколи бар'єр Вейсмана невірно змішують із центральною догмою молекулярної біології. Проте остання стверджує, що інформація може передаватися лише від ДНК до ДНК і РНК, але не від РНК до ДНК, що, як зараз відомо, не завжди вірно.

Ідеї Вейсмана передували відкриттям Грегора Менделя, і хоча Вейсман скептично відносився до його робіт, його молодші послідовники незабаром знайшли зв'язок між цими роботами.

У Радянському Союзі наприкінці 1940-х років послідовниками Т. Д. Лисенка ідеї Вейсмана були оголошені антинауковим і реакційними, що надовго зупинило розвиток генетики. Багато ідей з теоретичних положень Вейсмана не витримали випробування часом. Але головні його ідеї до цих пір є основою сучасної генетики і теорії еволюції.





18 січня 285 років від дня народження
Каспар Фрідріх Вольф (1734-1794)

НІМЕЦЬКИЙ АНАТОМ, СПІВЗАСНОВНИК ЕМБРІОЛОГІЇ

Німецький відомий вчений, анатом, фізіолог, один із засновників ембріології.

З дев'ятнадцяти років навчався в Медико-хірургічної академії в Берліні; в 1756 році продовжив навчання в університеті в Галле і в 1759 році захистив дисертацію «Theoria generationis», що поклала початок сучасної ембріології.

У своїй дисертації Вольф, спираючись на точні спостереження, науково обгрунтував вчення про епігенезису, поступовому розвитку зародка з міцного зачатка. Вольф не був першим вченим, який заперечував теорію преформации, але він був першим, хто сформулював серйозну теорію, засновану на безпосередньому спостереженні. Спростовуючи панівні погляди, Вольф накликав на себе запеклі нападки вчених, особливо Бонні і Галлера.

В Семирічну війну (в 1761-1763 рр.) Служив лікарем в польовому госпіталі в Бреслау. Так як йому вперто не дозволяли читання публічних лекцій з фізіології, то він в 1766 році вийшов запрошення імператриці Катерини II і став членом Петербурзької Академії наук.

У 1759 р Вольф захищає дисертацію під назвою «Теорія зародження» (Theoria generations).

Пізніше, в 1764 р, Вольф опублікував німецьке видання, що не представляє собою, однак, перекладу; воно було більш популярним і полемічним. У 1774 р німецький видавець опублікував друге латинське видання, де за основу взяв текст першого видання, але ввів доповнення з німецького тексту.

Каспар Фрідріх Вольф помер 22 лютого 1794 від інсульту в Санкт-Петербурзі. Рукописи його зберігаються в Академії Наук. Опубліковані роботи Вольфа використовував при написанні «Ідей до філософії історії людства» І. Г. Гердер.





У січні 135 років від дня народження
Іван Андріянович Фещенко-Чопівський (1884-1952)

ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ, ВЧЕНИЙ В ГАЛУЗІ МЕТАЛУРГІЇ

Закінчив дворічну народну щколу у Чуднові, а в серпні 1893 р. вступив до підготовчого класу Першої Житомирської класичної гімназії. Вимоги до навчання тут були дуже високі і тому навчання давалось важко, зате якість одержаних знань була дуже високою. Не випадково, що чимало випускників гімназії пізніше стали всесвітньовідомими постатями.

У 1903 році Фещенко-Чопівський після успішного закінчення гімназії вступає до Київського політехнічного інституту, обравши хімічний факультет, щоб вивчитися на технолога-цукроварника. Та події 1905 року призвели до закриття інституту, і Фещенко-Чопівський іде практикувати на Андрушівську цукроварню.

1906 року інститут було знову відкрито, щасливий випадок різко змінив долю юнака. Трапилося це під час студентської екскурсії до сталеварень Придніпров’я. Захоплений величчю металургійного процесу, Фещенко-Чопівський залишає хімію і пов’язує свої наукові інтереси з металургією.

З відкриттям Київської "Просвіти" в 1906 році започаткувалася громадсько-політична діяльність Фещенка-Чопівського і це сприяло зближенню його з видатними українськими діячами того часу.

У Петербурзі в 1911 році молодий вчений робить доповідь, яка привернула увагу фахівців і урядових кіл. Наукові досліди вчений присвячує цементації заліза, що в майбутньому принесе Фещенку-Чопівському міжнародне визнання.

У 1927 році він складає екзамен на звання доктора технічних наук, протягом 1930-1936 років випускає три томи фундаментальної праці "Металознавство" на матеріалах власних досліджень. Вченого обирають членом науково-технічних товариств у Німеччині, Англії та США, членом-кореспондентом Польської академії наук, його нагороджують Золотим хрестом за заслуги.

Україна не забула свого славного сина. Після тривалих пошуків в республіці Комі відшукано могилу Фещенка-Чопівського. Згідно із рішенням міськвиконкому одну із вулиць Житомира перейменовано на вул. ім. Фещенка-Чопівського, а на будинку цієї вулиці відкрито пам’ятну дошку. Нащадки Фещенка-Чопівського підтримують зв’язки з нашим краєм.





24 січня 145 років від дня народження
Сергій Данилович Чорний (1874-1956)

УКРАЇНСЬКИЙ АСТРОНОМ

В 1893 р. вступив до Київського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив через чотири роки.

Після закінчення університету С. Д. Чорний деякий час викладав фізику і математику в духовній семінарії в м. Вологді, потім повернувся до Києва, де спочатку викладав математику в Кадетському корпусі, а потім — в 2-й Київській гімназії.

У 1908 р. С. Д. Чорний був обраний професором Варшавського університету і одночасно директором університетської астрономічної обсерваторії та метеорологічної станції, яка знаходилась при ній.

В 1910 р., коли з’явилась комета Галлея, кілька астрономів обчислили її параболічну орбіту за трьома спостереженнями. На жаль, всі орбіти відрізнялись одна від одної, а ефемериди, які були обчислені за їхніми елементами, узгоджувались незадовільно.

Для С. Д. Чорного з’явилась нагода застосувати свої теоретичні надбання. І нарешті, він знайшов, що орбіта комети є еліпсом з великим ексцентриситетом, та показав, чому виявилося невдалим застосування рівняння, запропонованого ним для вибору істинного розв’язку. Виконані дослідження стали суттєвим внеском в теорію визначення параболічних орбіт і отримали подальший розвиток в наступних працях.

У 1915 р., в зв’язку з розгортанням бойових дій першої світової війни в районі Варшави, університет був евакуйований в Ростов-на-Дону. С. Д. Чорний залишався в місті до останнього моменту, зберігаючи обладнання обсерваторії.

В липні 1917 р. за наказом Міністерства народної просвіти Росії евакуйований Варшавський університет був перейменований в Донський і залишений в Ростові. Ця реорганізація не позначилась на діяльності С. Д. Чорного: за ним збереглася колишня кафедра і він продовжував виконувати свої професорські обов’язки.

У 1923 р. Київський університет, в ті роки Вищий інститут народної освіти (ВІНО), обрав С. Д. Чорного професором астрономії. Тоді ж він був призначений директором Київської астрономічної обсерваторії, яка на той період переживала скрутні часи.

За часів С. Д. Чорного Київська обсерваторія брала активну участь в спостереженні повного сонячного затемнення 19 липня 1936 р., тут почались спостереження змінних зір, успішно спостерігались проходження Меркурія по диску Сонця 7 травня 1924 р. та 10 листопада 1927 р. Особливо слід відмітити статистичні спостереження сонячних плям і факелів, які С. Д. Чорний розпочав ще в Ростові. Для Київської обсерваторії вони були новими, але з часом стали одним з основних напрямків її діяльності.

Щоб наблизити наукові дослідження до потреб практики, в 1933 р. С. Д. Чорний організував в обсерваторії геодезичний сектор, який очолив професор П. К. Нечипоренко. Проте цьому сектору так і не пощастило розвинутись. В 1937 р. П. К. Нечипоренко був репресований (10 років таборів без права листування).

Кращі роки життя С. Д. Чорного були затьмарені тяжкими соціальними заворушеннями. Він пережив російсько-японську війну 1904—1905 рр., першу світову війну 1914—1918 рр., евакуацію з Варшави в Ростов, дві революції, громадянську війну з її кровопролиттям і розрухою, голодомор, репресії 1936— 1938 рр., другу світову війну. На його становленні як вченого не могли не позначитися неприязні відношення, що склалися між його вчителями і наставниками М. Ф. Хандриковим і Р. Ф. Фогелем.

Пам’ять про С. Д. Чорного як вченого і дослідника збережеться в його багатій теоретичній спадщині та в результатах проведених ним астрономічних спостережень, а пам’ять про нього як директора Київської обсерваторії дбайливе збереже історія.





27 січня 95 років від дня народження
Володимир Веніамінович Фролькіс (1924- 1999)

УКРАЇНСЬКИЙ ФІЗІОЛОГ ТА ГЕРОНТОЛОГ

Видатний фізіолог і геронтолог сучасності, віце-президент АМН України, керівник відділу біології старіння і завідувач лабораторією фізіології Інституту геронтології АМН України, академік НАН і АМН Украї ни, заслужений діяч науки і техніки України.

У 1945 році закінчив Військово-медичну академію ім. С.М.Кірова в Ленінграді. Був прийнятий в аспірантуру на кафедру фізіології Київського медичного інституту.

У 1950 р захищає кандидатську дисертацію «До вивчення процесів втоми і відновлення серця» і залишається на кафедрі фізіології - спочатку асистентом, потім доцентом (з 1953 р). У 1958 р захищає докторську дисертацію «Фізіологічна характеристика рефлексів на серцево-судинну систему.

У 1958 році в Києві створюється Інститут геронтології та експериментальної патології АМН СРСР. Його очолив академік М.М. Горев, який запросив 34-річного В.В. Фролькіса керувати лабораторією фізіології знову організованого інституту.

Уже в 1967 р виходить його монографія (спільно з Д.Ф. Чеботарьов) «Серцево-судинна система при старінні». Надалі В.В. Фролькіс детально досліджує молекулярні і клітинні механізми вікової патології кровообігу.

Головним в цьому, новому періоді наукової творчості В.В. Фролькіса стає з'ясування фундаментальних механізмів старіння. Ці дослідження мали істотний вплив на розвиток сучасної геронтології, склали його важливий етап. В.В. Фролькісом запропонована отримала потім широку популярність адаптаційно-регуляторна теорія старіння (1960-1970), яка розкриває внутрішньо суперечливий характер вікового розвитку.

У великому циклі експериментів, проведених автором теорії і його співробітниками, показані характер і послідовність розвитку процесів старіння. Виявилося, що в процесі старіння слабшають як термінові медіаторні впливу на тканини, так і довгострокові - типу аксоплазматіческого струму речовин по нервових волокнах. Все це, в кінцевому підсумку, призводить до порушення нервового контролю над трофікою тканин, що стає важливим механізмом старіння.

З-під пера В.В.Фролькіс вийшло понад 700 робіт, в т.ч.25 монографій і 16 посібників і керівництв, виданих в країні і за кордоном - зокрема, в США, Австрії, Швейцарії, Німеччини, Бразилії, Угорщини, Болгарії, Словаччини. Він вів велику науково-громадську роботу і був невтомним організатором науки в Україні - він один з фундаторів Інституту геронтології АМН України, котрий зробив для його становлення.

У 1993 р В.В.Фролькіс разом з іншими академіками-засновниками Академії медичних наук України, ініціював її створення і став потім її віце-президентом. Він був першим академіком за спеціальністю - геронтологія.

У 1970 р В.В.Фролькіс був удостоєний премії ім. О.О.Богомольця, в 1995 році - премії ім. І.І.Мечникова, в 2000 р - премії ім. М.Д.Стражеска НАН України (посмертно). У 1984 р йому в числі провідних українських геронтологів присуджено Державну премію України.

Роботи В.В.Фролькіс заслужили широке визнання в світі. Він нагороджений іменною медаллю видатного геронтолога Ф.Верцара, удостоєний премії Міжнародної асоціації геронтологів.

Наукова та громадська діяльність В.В.Фролькіс була відзначена високими державними нагородами України - Почесною відзнакою Президента України, орденами князя Ярослава Мудрого IV і V ст. До останніх днів життя В.В.Фролькіс продовжував генерувати все нові і нові ідеї.





28 січня 165 років від дня народження
Володимир Костянтинович Високович (1854-1912)

УКРАЇНСЬКИЙ БАКТЕРІОЛОГ ТА ЕПІДЕМІОЛОГ

Медичну освіту здобув у Харківському університеті в 1876 р., отримав ступінь доктора медицини у 1882 р..

Від 1877 р. — прозектор військових шпиталів на Кавказі. Пізніше працював також прозектором кафедри патологічної анатомії Харківського університету, керував Пастерівським інститутом і бактеріологічною станцією (Німеччина).

У 1895—1912 рр. — професор, завідувач кафедри патологічної анатомії Київського університету св. Володимира, член його педагогічної ради, викладач медичного відділення при Вищих жіночих курсах у Києві.

У 1897 р. — начальник першої російської експедиції по вивченню і розробці ефективних засобів боротьби з чумою в м. Бомбеї (Індія).

Брав участь у боротьбі з епідемією холери в Росії в 1902 р., з епідеміями чуми в Одесі в 1901, 1902 і 1910 рр., організатор протиепідемічних заходів у російській армії під час російсько-японської війни 1904—1905 рр.

Праці В. Високовича, дослідника з широким діапазоном наукових інтересів, відкрили нову — експериментальну — еру вітчизняної патології. Сучасники називали вченого «королем патологів». Проведені ним фундаментальні дослідження набули широкого резонансу в європейській науці.

У 1886 р. створив разом з І. Мечниковим вчення про ретикулоендотеліальну систему, розробив концепцію сполучної тканини, першим довів провідну роль фібробластів у механізмі її утворення, започаткував учення про імунітет, уславився встановленням явища фагоцитозу.

Результатом відкриття ученим можливості використання суспензій із мертвих мікроорганізмів для вакцинації стало створення ним вакцини проти чуми (1896), сибірки, черевного тифу (1898).

На результатах дослідницької діяльності В. Високовича базуються досягнення сучасної профілактичної медицини, зокрема низка високоефективних протиепідемічних заходів.





28 січня 135 років від дня народження
Яків Оскарович Парнас (1884-1949)

УКРАЇНСЬКИЙ БІОХІМІК

У 1902-1904 роках закінчив хімічне відділення Вищої технічної школи в в Берлін-Шарлоттенбурге.

Від 1877 р. — прозектор військових шпиталів на Кавказі. Пізніше працював також прозектором кафедри патологічної анатомії Харківського університету, керував Пастерівським інститутом і бактеріологічною станцією (Німеччина).

У 1905 році спеціалізувався у Ф. Гофмейстера в Страсбурзі.

У 1906-1907 роках спеціалізувався у Р.М. Вілинтеттера в Цюріху.

У 1907 році захистив докторську дисертацію в Мюнхенському університеті.

У 1907-1915 роках викладав і працював на кафедрі фізіологічної хімії Страсбурзького університету (нагадаємо, що Страсбург в той час знаходився під владою Німеччини, лише після Першої світової війни він опинився під французької окупацією).

У 1916-1919 роках - завідувач кафедрою фізіологічної хімії Варшавського університету.

У 1920-1941 роках - професор, директор Інституту медичної хімії Львівського університету. У Львові Парнас організував Інститут медичної хімії при Львівському університеті.

У 1935 році разом з польським вченим Т. Барановським відкрив процес розщеплення глікогену за участю фосфорної кислоти ( «Парнас-фосфороліз»).

Після початку Другої світової війни згідно з пактом Молотова - Ріббентропа Польща була поділена між Німеччиною і СРСР. До Львова вступила РККА. У Парнасу був вибір - він міг виїхати в Лондон або в Нью-Йорк, проте він залишився у Львові.

У 1942 році - академік АН СРСР, лауреат Сталінської премії 1-го ступеня - за дослідження з обміну речовин в м'язах, підсумки яких опубліковані в кінці 1940 року в роботі «Глікогеноліз».

У 1943 році був викликаний до Москви і став одним із засновників заснованої в 1943 році Академії медичних наук СРСР, організатором і першим директором Інституту біологічної і медичної хімії АМН СРСР.

У 1943-1948 роках - завідувач організованою ним Лабораторії фізіологічної хімії АН СРСР.

Ряд відкриттів Парнасу пов'язаний з вивченням механізму гліколізу і спиртового бродіння. Парнасом вперше був встановлений зв'язок між окремими ланками анаеробного обміну глюкози і глікогену; процес анаеробного розпаду вуглеводів в м'язах отримав назву циклу Ембдена - Мейергофа – Парнасу.





29 січня 80 років від дня народження
Гузь Олександр Миколайович (1939)

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ АКАДЕМІК НАУК

Видатний український вчений Олександр Миколайович Гузь входить до когорти найавторитетніших вчених у галузі механіки у світі.

У 1961 р. закінчив механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. В Інституті механіки ім. С.П. Тимошенка НАН України працює з 1960 р. З 1967 р. — засновник і керівник відділу динаміки та стійкості суцільних середовищ.

З 1976 р. — беззмінний директор інституту — найбільшої у Європі наукової установи в галузі механіки матеріалів і елементів конструкцій.

Захистив кандидатську (1962) та докторську (1965) дисертації, у 1969 р. присвоєно вчене звання професора. На той час О.М. Гузь був наймолодшим доктором наук у СРСР.

Основні напрями досліджень вченого: тривимірна теорія стійкості деформівних тіл, теорія розповсюд¬ження та дифракції пружних хвиль в багатозв’язних тілах та тілах з початковими напруженнями, концентрація напружень біля отворів в оболонках, механіка композитних матеріалів та елементів конструкцій з них, аерогідропружність, некласичні проблеми механіки руйнування.

Одним із перших виокремив наномеханіку як новий напрям у механіці.

У науковому доробку 67 монографій (з них 18 — особисті) та близько 1000 наукових праць (400 — без співавторів).

Наукові досягнення у галузі механіки матеріалів і елементів конструкцій заклали основу наукової школи О.М. Гузя — 36 докторів та майже 100 кандидатів наук.

Ще на початку наукової діяльності Олександра Миколайовича відзначено преміями Ленінського комсомолу та Республіканською комсомольською премією ім. М. Островського для молодих вчених, потім — неодноразово багатьма преміями НАН України, золотою медаллю НАН України ім. В.І. Вернадського. Лауреат Державної премії СРСР (1985) за цикл робіт зі створення методів розрахунку конструкцій з композиційних матеріалів, Державних премій України (1979, 1988) в галузі науки і техніки. У здобутку також медаль Блеза Паскаля Європейської академії наук, медаль ICCEF «За досягнення впродовж життя», орден «Честі» Фонду «Кремль» (РФ), золота медаль Європейської науково-промислової палати.





30 січня 115 років від дня народження
Антон Пантелеймонович Комар (1904-1985)

УКРАЇНСЬКИЙ ФІЗИК, ПРОФЕСОР, АКАДЕМІК

Закінчив Київ. політех. інститут у 1930 році.

В 1930 — 1936 та з 1950 працював у Ленінград. фізико-технічному інституті.

З 1950 — 1957 — директор фізико-технічного інститута.

Наукові праці в галузі ядерної фізики, фізики і техніки прискорювачів, фізики металів і феритів, фізичної електроніки. Виконав дослідження гальваномагнітних та електричних властивостей сплавів, що впорядковуються, відкрив у них явище зміни знаку сталої Холла.

Здійснив у 1946 році запуск першого в нашій країні бетатрона. Спільно з В. І. Векслер брав участь в створенні електронних прискорювачів, зокрема синхротрона на 250 МеВ.

Виконав великий цикл робіт з м嬬талофізики, фазового та структур. аналізу, фазових переходів. Керував створенням променевих лабораторій. Розпочаті ним дослідження процесів атомного упорядкування сплавів згодом стали основою створення важливих електроконтактактних матеріалів.

Розробив метод рентгеноспектрального аналізу складу різних руд при їх збагаченні, способи зміцнення сталей і сплавів, що знайшли застосування при удосконаленні танкової броні та бронебійних снарядів.

Написав низку видатних праць у галузі фізичної електроніки та фізики поверхонь, зокрема методів електронної, а також польової електронної і високороздільної іонної мікроскопії. Створив перший у СРСР іонний мікроскоп-проек¬тор, розробив новий спосіб виготовлення польових електронних емітерів. Запропонував хвиле¬вод¬ну модель проходження елеꬬтричного струму крізь молекули та комплекси молекул і атомів.




Коментарі: Залишити коментар
 
X