В нас є зовсім небагато світлин наших дідусів і бабусь. Залишилося всього одне зображення нашого прадідуся Данила (фото№1). Майже ніхто з нас його ніколи не бачив. Єдина людина в сім’ї, що бачила його і пам’ятає - праонука Катерина. Було це в 1957 році, коли вони з батьком відвідали батьківщину діда Опанаса, село П’ятківку на Вінниччині. В спогадах дівчинки, якій тоді було всього 4 роки, збереглися старенька хата з маленькими віконцями, криниця у дворі. На подвір’ї – старенький, худорлявий чоловік, який ніжився на сонечку і мило всім посміхався. То була їх перша і остання зустріч. Все це, на жаль, важко усвідомлювати і сприймати зараз. Зважаючи на те, що на деяких фотознімках є зображення кількох осіб, не всіх ми знаємо і не можемо назвати їхні імена і прізвища. Особливо це стосується подій 1933-1945 років. І от після того, як все обмірковано і враховуючи все те, що було вже cказано, ми зрозуміли, настільки важко буде відобразити життєвий шлях дідів-прадідів, який непідйомний тягар на нас чекає попереду. Але все ж таки вирішили втілити в життя наш задум. Більше вже для пам’яті наших дітей та онуків.
Перші офіційні сліди нашої родини губляться, по документам, що ми маємо, десь в глибині позаминулого ХIХ сторіччя. Як ми не намагались розпитати своїх предків, на жаль, дуже важко було довідатись щось більш конкретно про минуле життя, про тих людей, кого вже нема з нами, а зараз… Вже нікого не розпитаєш і прочитати, тим більше, нема де….
Найстрашніший період – це була війна 1941-1945 рр. За цей період не залишилось ніяких слідів, ніяких документів. Навіть архів ПАО «КВБЗ» не зберігся.
Наш прадідусь Данило мав трьох синів. Старший син, Макар Данилович, був у забуті буремні роки революціонером, потім першим секретарем комсомольського осередку села. Він загинув від тортур. Серед села і досі стоїть пам’ятник цій сміливій людині. Як би там не було, але в ті часи не всі могли піти на такий крок, потрібно дійсно було мати мужність і стійкість. Середній, Лев Данилович, працював директором місцевої школи, а його дружина - завучем.
Найменший серед братів - наш дід Опанас Данилович. Народився він у 1896 році в селі П’ятківці Бершадського району Вінницької області. На жаль, ми нічого не знаємо про його дитинство і зовсім мало про молоді роки. Знаємо тільки, що починав служити ще в царській армії. Входив до складу козацького полку (Див. фото. Опанас Титов лежить). 
Одружився він рано із Оленою Григорівною Руденко, 1901 року народження. Олена була сиротою, жила у тітки. Та ж і віддала юну дівчину заміж за статного, високого красеня-вояка (Див. фото). 
В молодої сім’ї народилося четверо дітей. Це - Георгій 1919 р.н., Володимир - 1921 р.н., Віра - 1924 р.н., Борис 1933 - р.н. (Фото зроблене, коли ще не було найменшого Бориса).
У 1930 році сім’я Титових була вимушена виїхати з села до міста Кременчука. Слід сказати, що в подальшому трудова діяльність майже всіх членів родини Титових пов’язана з Крюківським вагонобудівним заводом. Виключенням стали лише його дружина та найстарший син.
Дружина, Олена Григорівна, працювала поштарем (Див фото). Найстарший син Георгій підкорював цілину, був водієм,
а потім одружився і все життя прожив у Москві. Ну а тепер можна розповісти і про інших членів великої родини, долі яких уже невід’ємно пов’язані з вагонобудівниками.
Трудова діяльність Опанаса Даниловича проходила паралельно з розвитком і післявоєнною відбудовою вагонобудівного заводу. Перші записи в його трудовій книжці (як власне і сама книжка) з’явились в 1947 році. Ми вже писали, що трудові книжки і записи в них через воєнні події не збереглися. З цього часу він працював робітником, комірником, вахтером. Звільнився з заводу вже в 1957 році у зв’язку з виходом на пенсію, мав стаж 10 років. Однак, Опанас Данилович і після звільнення постійно цікавився заводськими справами, бувало, навідувався на підприємство. Так в газеті «Вагонобудівник» від 19 квітня 1972 року можемо бачити Титова Опанаса Даниловича, який завітав у візковий цех заводу, в гості до дітей. На знімку він в цеху поруч з дочкою Вірою і сином Борисом.
Володимир був шахтарем на Донбасі. Там він захворів на сухоти, повернувся до Кременчука. Працював після цього у Палаці культури вагонобудівників імені Котлова. Був господарником. Мабуть, багато хто пам’ятав, які чудові квіти висаджувала його бригада на клумбах парку вагонобудівників, улюбленому місці відпочинку крюківських робітників. На жаль, помер він рано, у 1970 році від хвороби. Мав стаж вагонобудівника 6 років.
Донька, Віра Опанасівна разом із сім’єю пережила голод 1933-1938 рр. Тоді мати Олена Григорівна працювала на молокозаводі, де дозволялося брати додому хоч трохи сироватки. Так і виживали. Дуже важко переніс голод батько, він навіть почав пухнути. Але, на щастя, все минулося. Під час німецької окупації Віра працювала на спорудженні захисної дамби та у відділі зв’язку. Коли гітлерівці забирали молодь до Німеччини Віра, з подругами переховувалася у лісі. Але коли їй повідомили, що заберуть хворого батька, змушена була повернутись додому. В той час багато молоді таки вивезли на примусові роботи до Німеччини. Потрапила туди і Віра. З 1943 по 1945 рік вона працювала у місті Ашаффенбург на паперовій фабриці. Після визволення повернулася до Кременчука. З 1947
року вона працювала на КВБЗ. Спочатку це був інструментальний цех. Працювала робітницею. Потім була перерва кілька років 1956-1958 рр., в цей час вона працювала техробітником у школі-інтернаті для дітей, чиї батьки загинули на фронті. Потім повернулася на завод і вже до самої пенсії (маючи стаж 30 років) працювала токарем у візковому цеху. В 1949 році вона вийшла заміж за Горчакова Петра Микитовича, 1923 року народження (Див. фото). Він приїхав з Білорусії разом із сім’єю. Батько його загинув на фронті в перший рік війни. Петро Микитович також потрапив на фронт у 1944 р. і воював, а потім був в армії до 1947 р. На фронті, в окопах, відморозив ноги. Потім була гангрена, ампутація. Петро Микитович був робітником КВБЗ з 1947 року. Звільнився в 1962 році через хворобу, мав стаж 15 років. В газеті «Вагонобудівник» 13 грудня 1958 р. писали про бригаду Горчакова П.М., яка удосконалювала роботу карусельних верстатів, що дало змогу значно збільшити продуктивність праці. Звільнився він з заводу у 1962 році через хворобу. Після ампутації ніг Петро Микитович не сидів без діла. Плів сітки для рибалок, вміло керував будівництвом будинків у сусідів. Його піднімали на дах і він давав поради як правильно зводити дах. Власноруч, разом з Опанасом Даниловичем збудували і свій дім, в якому проживали покоління Титових і Горчакових. А скільки красивих і зручних меблів було ним зроблено на радість людям, які ще потерпали від наслідків страшної війни. В 1963 році завод виділив йому один з перших телевізорів (єдиний на всю вулицю). Вечорами збиралися всі сусіди і годинами дивилися телепередачі, бо було цікаво і незвично. Петро Микитович завжди підтримував зв’язок зі своєю бригадою токарів, іншими робітниками візкового цеху. Помер ще молодим у 1970 році від раку шлунку.
В сім’ї Горчакових народилося дві доньки. Старша, Любов Петрівна, 1950 р.н., продовжила традиції сім’ї вагонобудівників. Закінчила школу в 1967 році і одразу стала ученицею токаря у візковому цеху заводу, де працювала мати. В різні зміни їм доводилося працювати на одному верстаті. Одночасно Любов навчалася на вечірньому відділенні машинобудівного технікуму. Після його закінчення, з 1970 року стала технологом відділу головного технолога заводу, де і працювала до виходу на пенсію в 2005 році, маючи трудовий стаж 38 років. В 1970 році вийшла заміж за Олійника Володимира Захаровича, який теж працював на заводі з 16 років. До самої смерті, 2003 року, працював наладчиком токарних верстатів у візковому цеху заводу. Його трудовий стаж склав 40 років.
Молодша сестра, Катерина Петрівна Копійка, обрала професію вчителя. Так сталося, що мати, Віра Опанасівна, з дитинства мріяла про цю професію, але важке життя не дало змоги цій мрії здійснитися. ЇЇ втілила в життя донька. Після закінчення школи №7 з золотою медаллю стала студенткою Полтавського педагогічного інституту (до речі, закінчили школу із золотими медалями і її двоє дітей). Після закінчення навчання ось уже 45 років вона працює вчителем фізики в школі № 23, була довгий час завучем школи. Підготувала дуже багатьох своїх учнів до вступу у «виші». Навчання в неї пройшло дуже багато дітей вагонобудівників. ЇЇ заслуги цінилися дуже високо. У 1996 році Катерина Петрівна стала призером Міжнародного фонду Сороса «Кращий вчитель України». Про це в 1996-1997 роках писала газета «Радянська освіта» і в надрукованому нею списку серед 200 найкращих вчителів України було і прізвище Катерини Петрівни. Чоловік її – Копійка Володимир Павлович (Див.фото). До служби в армії, він, сільський хлопець, який дуже добре знав іноземну мову, працював у школі вчителем німецької мови. По закінченню педінституту працював директором школи та викладав історію. Після переїзду до Кременчука в 1977 році, викладав історію в ПТУ №6, що готувало поповнення для КВБЗ. Але потім доля перекинула його до візкового цеху заводу, де він і працював 31 рік слюсарем механоскладальних робіт. В 1992-1993 роках був депутатом міської ради.Найменший син Титова Опанаса Даниловича, Борис Опанасович, теж все своє життя пов’язав з вагонобудівним заводом. З 1947 по 1949 рік навчався в ремісничому училищі №6 м. Кременчука (нині ПТУ №6). Зразу, після його закінчення в 1947 році був зарахований учнем токаря в півскатний цех Крюківського вагонобудівного заводу, там же потім став токарем. Затим була обов’язкова служба в армії. Служити довелося в повоєнній Німеччині з 1952 по 1955 рік. Повернувся до Кременчука і вже знову, в 1955 році, був прийнятий на роботу токарем у півскатно-візковий цех вагонобудівного заводу. З цього часу він пройшов великий і цікавий трудовий шлях, ішов у ногу з усіма подіями і етапами відновленням і становленням цеху і заводу. Одним із перших вивчив і освоїв роботу нових верстатів – токарних вертикальних шестишпиндельних напівавтоматів (які були, до речі, новим словом у нашому машинобудуванні - сконструйовані і збудовані в Краснодарі на базі верстатів славнозвісної американської фірми «Bullard»). Маючи чималий досвід, він постійно приймав участь і завжди був першим у налагодженні цих складних верстатів при обробці нових деталей або після чергового ремонту обладнання. Як спеціаліст зростав і вже скоро став слюсарем-наладчиком цих верстатів, а потім був призначений бригадиром наладчиків і працював ним до виходу на пенсію. Ця бригада вбудь-який момент готова була прийти на допомогу робітникам в разі будь-якої непередбаченої ситуації, виникненні будь-яких труднощів. Без його участі не обійшовся запуск у виробництво багатьох видів нових вантажних вагонів нашого заводу. При його безпосередній участі пройшов перехід на нову конструкцію колісної пари – з торцевим кріпленням буксового вузла.
Борис Опанасович був завжди наставником молодих робітників, навчав всім прийомам роботи на токарних напівавтоматах і алмазно-розточувальних верстатах. Про нього писала 16 листопада 1973 року газета «Вагонобудівник». Був дуже активним раціоналізатором. Його винаходи, технічні вдосконалення і пропозиції постійно впроваджувалися у виробництві. Це було помічено керівництвом заводу. Досягнення Бориса Опанасовича були відмічені на міському і обласному рівні. Найвищим досягненням була нагорода на всесоюзному рівні. Він був учасником виставки досягнень народного господарства. У 1978 році Борис Опанасович нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ «За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства СРСР» у Москві. Крім того, нагороджений орденом Трудової Слави III ступеня. Слід сказати, що Борис Опанасович - ровесник цеху, в якому працював усе життя і про це писала заводська газета (фото №23). Він був дуже шанованою людиною на заводі. Багато років залишався незмінним головою заводської каси взаємодопомоги. За час праці в цеху неодноразово нагороджувався почесними грамотами як заводу, так і міста, області. Його фото було на дошці пошани вагонобудівників. Трудовий стаж становить 49 років. У вільний час дуже полюбляв рибальство, а восени, разом із сім’єю, збирати гриби.
Дружина Бориса Опанасовича, Олена Олексіївна, також є членом родинної династії. Ця дуже красива і тендітна жінка віддала заводу 29 років. Була сумлінна і відповідальна. Також неодноразово була відзначена почесними грамотами.
Їхні діти також пішли стежками старшого покоління. Старший син Бориса Опанасовича і Олени Олексіївни, Володимир, ще з дитинства цікавився технікою. В школі займався в автомодельному гуртку. Був неодноразово чемпіоном міста і області з автомодельного спорту. А в 1972 році виборов першість України. Після закінчення школи став студентом і закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування. Потім була служба в армії. Служба була цікавою і теж пов’язана з технікою. Служити довелось на науково-випробувальному полігоні військ протиповітряної-протикосмічної оборони.
По закінченні служби повернувся до рідного міста. Став працівником вагонобудівного заводу. Спершу був відділ головного технолога, інженер I категорії. Потім керував технологічним бюро ремонтно-механічного цеху. З цеху був прийнятий бійцем першого на нашому заводі молодіжно-житлового комплексу. Після отримання житла повернувся у відділ головного технолога і вже звідти нікуди не переходив до самого завершення своєї трудової діяльності в 2020 році. За свої 39 років на заводі був провідним інженером, інженером I категорії, начальником бюро планування і контролю. З 1996 року - головний технолог заводу, а з 1998 по 2005 рік начальник технологічного відділу - заступник начальника технічного центру. За цей час було дуже багато цікавої роботи. Це і освоєння, вперше в Радянському Союзі, випуску колісних пар на експорт (вантажні і пасажирські колісні пари для Туреччини, вагонні вісі для Франції, кілька типів колес для Індії…). За цей же час були отримані перші в СРСР сертифікати на право виготовлення колісних пар для Європейських країн та AAR для виготовлення продукції на Північно-Американський ринок. А ще було освоєння випуску автогрейдерів та пасажирських вагонів, безліч типів контейнерів для багатьох країн Західної Європи. За свої досягнення в 1999 році був нагороджений почесною грамотою Державної адміністрації залізничного транспорту України.
Його сестра, Світлана Борисівна Тесля, вийшла заміж за військовослужбовця. Кілька років разом з дітьми проживала в Чорнобилі. Після страшної трагедії повернулася з дітьми до Кременчука, проживала разом з батьками. Працювала в зварювальному цеху і має стаж 19 років.
Дружина Володимира Борисовича, Юлія. До заводу працювала екскурсоводом в Кременчуцькому краєзнавчому музеї, потім бібліотекарем в ПТУ №6. 5 років працювала у відділі технічної документації заводу. Їхня дочка Вероніка закінчила Крюківський машинобудівний технікум. Ще зовсім малою дівчинкою, була учасницею і акторкою самодіяльного театру вагонобудівників Палацу культури ім. Котлова. Всім глядачам сподобалось її виконання ролі онуки у спектаклі театру «Віддали батька в прийми». Потім Вероніка 3 роки була інженером I категорії відділу підготовки виробництва та інструментального забезпечення заводу. Донька Світлани Борисівни, Валентина Тесля, 11 років працювала у зварювальному цеху комплектувальником, а потім архіваріусом.
Всього загальний трудовий стаж всіх цих сімей на заводі становить 328 років.
Слід згадати і про багатьох інших людей, чий шлях пройшов поруч із згаданими членами великої родини. Батько чоловіка Любові - Захар Григорович Олійник - був заступником директора заводу з виробництва. Він є учасником Другої світової війни, і написав про це спогади дітям і онукам «Забвению не подлежит». Рукопис цієї книги зберігається як сімейна реліквія. Все життя працювали на заводі брати чоловіка Віри Опанасівни - Горчакова Петра Микитовича, Олександр та Михайло, його дружина Галина, сестра Веснянка Ніна Микитівна і її чоловік Іван Григорович, їхні діти Веснянка Тетяна і її чоловік Левицький Олександр. Ціла династія.
Дружина Бориса Опанасовича, Олена Олексіївна, теж член родинної династії. На КВБЗ працював ковалем у ковальському цеху її батько - Барчан Олексій Кіндратович. Був робітником заводу брат Микола, сестри Людмила і Клавдія. Клавдія Олексіївна і її чоловік, Булкін Василь Миколайович, теж працювали у візковому цеху заводу. Чоловік був наладчиком і довгий час очолював цеховий комітет профсоюзу. В цьому ж цеху зараз трудиться фрезерувальником їхній син Сергій з дружиною та онуком.
Ось такий нескінченний ланцюг родинної естафети вагонобудівників.
Закінчуючи нашу розповідь про великі і часом дуже нелегкі долі всіх цих людей хочеться сказати напутнє слово молодим поколінням: «Ідіть по життю своєю стежиною та рахуйте на небі зорі, а не камінці під ногами. Хай усім щастить!»
Копійка Володимир Павлович(розповідь записала Васильченко Л.В.,завідувачка філі ї № 4 ім.І.Приходька)
