Слідкуйте за нами

20-03-2020
Лазар Йосифович Вайсбейн народився 21 березня 1895 року в багатодітній сім’ї. З дитинства мріяв стати пожежником, у старшому віці марив кораблями, морськими пригодами. Ні про сцену, ні про театр тоді взагалі не думалося і не мріялося. І Льодечка, як всі одеські діти, розпочав освіту в приватному комерційному училищі Файга. Цей навчальний заклад славився тим, що відси нікого не виключали. Хоча за роки існування (а заснований він був у 1883 році) люду перебувало в ньому найрізноманітнішого. За освітою з’їжджалися сюди зі всієї імперії. І от, одного разу, сталася надзвичайна ситуація. З’явився перший відрахований школяр. Так, це був Лазар. За свої пустощі він вилетів взаший з училища. Знаючи, що батько після роботи начубить, втік із дому.

 

   

Прибився до бродячого цирку Бороданова, який саме закінчив гастролі в Одесі. Взяли Льодю до трупи, бо він умів написати афішу. Інші артисти грамоти взагалі не знали. Так і мандрував з ними від міста до міста. Під час гастролей цирку опановував уміння ходити по канату під самим куполом без страховки. Така безстрашність хлопця захоплювала навіть бувалих циркачів. А він все жартував, що заговорений: "Дружини у мене нема, дому нема, статку нема, навіть костюма пристойного – і того нема. Удача таких любить”.

     З 1911 року він працював в Україні в театрах мініатюр Кременчука, Одеси, Херсона, одночасно почав виступати на естраді в ролі конферанс’є.

    До речі, у Кременчуці Утьосов працював протягом 9 місяців 1911 року, в театрі біля центрального ринку. В репертуарі — п’єси української та єврейської класики. Кременчук входив до межі осілості євреїв за часів царської Росії, їх там мешкало до 30%, як і в Полтаві до 1917 року.

     В Тульчині Льодя зустрів вигідну партію. Дівчину звали Ганна. Вродлива, ще й приданого за нею було 100 карбованців, портсигар і годинник у сріблі. 15-річний юнак, додавши до свого віку пару літ для солідності, швиденько освідчився і запропонував одружитися. Випросив у майбутньої тещі майже два карбованці та поїхав до Одеси – мовляв, за батьковим благословінням. І зник, навіть сліду не лишилося. Наречена щодня надсилала листи, телеграми, та ніхто на них не відповідав. Зневірившись, припинила.

     У 1912 році Василь Скавронський запропонував хлопцеві роботу в Одеському комедійно-фарсовому театрі. І тоді Лазар задумався над псевдонімом, але таким, щоб доти не знане, щось нове. Думки літали, від розмірковувань боліла голова.

    Репертуар Утьосова постійно доповнювався новими композиціями. Його вистава-бенефіс мала назву "Від трагедії до трапеції” і тривала майже шість годин. Там він грав і Раскольнікова, потім співав Менелая з "Прекрасної Єлени”, потім скрипкове тріо, пантоміма, танці, романси й пародії, жонглювання, польоти на трапеції. І все це за один вечір.

      Одного разу, в кафе на Хрещатику, йому впала в око чорноброва красуня. Там вона співала циганські романси. І хоча не в правилах Утьосова було оплачувати вечерю малознайомим красуням, цього разу не зміг встояти. Запросив кралечку до столика, запропонував замовити, чого душенька забажає. Та "циганочка” довго вивчала меню, а потім замовила якусь дрібницю, вартістю трохи менш як два карбованці. Леонід був здивований, а пані мовчки з’їла замовлене, піднялась і мовила: "Я – Ганна Кольба, ваша наречена. Вважайте, що борг, який ви взяли у моєї матері, ви віддали”, – і пішла геть.

     У 1920-х роках Леонід Утьосов відправився до Москви. Там він почав працювати у Театрі революційної сатири (Теревсат), де розкрив талант сатирика. Впродовж семи років він виступав у різних театрах. Потім здійснилася його давня мрія – створив театралізований джаз і представив його на широкий загал у Ленінграді. Виступ поєднував у собі танці, спів, скрипку, читання віршів, конферанс та диригування. На сцені відбувалося розігрування сценок між диригентом і акторами. Це було настільки цікаво, незвично і захопливо, що виступ став справжньою сенсацією у творчій кар’єрі Утьосова. Колектив отримав назву "Теа-джаз”. Їхня постанова "Музичний магазин” надихнула Григорія Александрова на створення музичної кінокомедії "Веселі хлоп’ята”, яка згодом в Італії отримала приз кінофестивалю.

    З плином часу голос Утьосова почали впізнавати по радіо. Під час Другої світової він виступав на фронтах, завойовуючи прихильників свого таланту. У повоєнні роки Утьосов продовжив концертну діяльність.

     І все-таки доля була прихильна до нього, адже він займався улюбленою справою, яка зачіпала струни душ мільйонів шанувальників. Мав сім’ю. Його дружина, Олена Осипівна Голдіна, створила йому надійний тил і справжній сімейний затишок. Прощала його романтичні пригоди на стороні, навіть закривала очі на "таємне кохання”. Свою дочку Едіт обожнював. Мав багато друзів, був улюбленцем народу.

      Але все рано чи пізно закінчується. Олена Осипівна померла, а разом з нею закінчилася ідилія сімейного щастя. Утьосову було 65. Його "таємне кохання” Тоня Ревельс, яка працювала в оркестрі Утьосова, відразу стала непотрібною, попри те, що зв’язок між ними тривав 40 років. Гіркі роздуми охопили Леоніда Осиповича. Зачинився у великій квартирі, не скидаючи халата, сидів і слухав власні пісні, згадував минуле, відчував провину за романи і у 1961 році вирішив піти зі сцени. Тоня відчула свою непотрібність – Утьосов не бажав її навіть бачити – і виїхала до Воронежа. А через місяць почула на тому кінці телефонного дроту такі жадані слова: "Приїжджай! Я дуже кохаю тебе”.

      Ще не вірячи своєму щастю, прилетіла на крилах любові. І здавалося, життя почало налагоджуватися. Та невдовзі захворіла Едіт, настраждавшись сама від онкології, змучивши батька, померла. Знову удар у груди. Та тепер поруч була кохана Тоня, яка допомогла оговтатись від утрати. Тоді Утьосов зважився і запропонувавАнтоніні одружитися. Церемонія була тихою, реєстрація шлюбу проходила вдома, гостей не було. Тільки двоє закоханих людей.

      Роман Утьосова і Тоні тривав майже півстоліття, а шлюб декілька тижнів. Навесні 1982 року, Леонід Осипович, залишив "молоду” 60-літню дружину, перебрався до санаторію. Антоніна кожного дня приїздила до нього. Одного разу, повернувшисьдодому після чергових відвідин, пролунав дзвінок: "Приїжджайте, він у реанімації, і надії нема”. Через кілька днів, 9 березня 1982 року Леонід Утьосов помер.

У рідній Одесі, на вулиці Дерибасівській йому встановлено пам’ятник, а його ім’ям названо вулицю.

Література:

1.     Акимов В.В.  Леонид Утесов. - М.: Олимп: АСТ, 1999. - 448с

2.     Генсіцька I. Бiля витокiв вiтчизняного джазу // Музика . - 2005.- N 3 . - С.28

3.   Горгола Р. Как в Кременчуге умер Лазарь Вайсбейн и родился Леонид Утесов

      // Кременчуцький телеграф. - 2016. - 24 березня (№ 12). - С.  12

4.   Дмитриев Ю. Леонид Утесов. – М.: Искусство, 1982. – 208 с., 16 л. ил.

5.   Как Лазарь Вайсбейн в Кременчуге Леонидом Утесовым стал // Для дому та сім'ї. –

      2016. - 24-31 березня (№ 12). - С. 11.

6.   Ніколаєнко І. Славні люди землі кременчуцької // Кременчуцька панорама. –

      2009. - 21-27 вересня (№ 39). - С.5

7.   Утесов Леонид  Осипович // Сто великих вокалистов . - Москва: Вече . - 2004 . - С. 352

8.   Утесов Леонид  Осипович //Музыкальная энциклопедия Т. 5. Симон – Хейлер. –

      М.: Советская энциклопедия, 1981. – С. 747.

9.   Утьосов Леонід Йосипович // Енциклопедія історії України у 10 т. Т. 10: Т – Я. –

       К.: Наукова думка, 2013. – С. 256.

10.  Хентова С. Странные сближения // Музыкальная жизнь . - 1995.- N 3 . - С.12

 

 

Коментарі: Залишити коментар
 
X