Добрий день, шановні друзі!

 Відділ абонементу ЦМБ, в рубриці «Мандруємо книгою»,  продовжує подорожувати надзвичайною і за змістом, і за оформленням книгою Наталки Лещенко та Руслана Павлюка «Українська культура».

Сьогодні ми будемо знайомити вас з розділом - «Ремесла та мистецтво»

Частина 2: Ремесла

Гончарство.

Українська земля багата на різні глини. Не дарма в кожному третьому селі були свої гончарі.

    Не кожна глина годиться для гончарства. Є, наприклад, така, що годиться тільки хати мазати – купи тримається, але тонкостінний посуд із неї не зробиш. Для гончарства придатна тільки високоякісна глина, яка тримає тонку стінку, достатньо пластична і тугоплавка. Такою є, скажімо каолінова глина, яку використовують у виробництві фарфорового та фаянсового посуду.

   Українська кераміка існує на нашій землі продовж тисячоліть. До речі, перші залишки гончарного круга знайшли на Північному Причорномор’ї в ІІтис. до н.е., а до цього посуд ліпили без круга.

Майстри – гончарі не тільки виготовляли посуд, а й хитро його оздоблювали: робили наліпки, розписували, литували, лощили. У оздобленні не обмежувались просто малюнками чи орнаментами, а створювали цілі сюжети та сюжетні лінії. 

 

Приміром, на глиняних кахлях, якими оздоблювали піч,зображали не лише дерева, квіти та загадкових птахів, а й сцени мисливства, красивих дівчат та звитяжних воїнів, вершників, будинки..

Такий собі мальований літопис епохи.

   В Україні посуд споконвіку робили на гончарному крузі, який майстер крутив поштовхом ніг. Силою натиску пальців на шматок глини поступово зявлялись на світ горщик, глечик  (кринка, гладущик), миска, полумисок, макітра, слоїк,тиквач, бунька, куришка, близнюки, куманець та ін.. Кожен вид посуду мав своє призначення і за формою був повністю пристосований до приготування їжі чи зберігання того чи іншого виду продуктів.

Посуд ділився на неполив’яний  та полив’яний.

Полива – це склоподібна речовина, яку отримували шляхом перетирання в жорнах із додаванням оксидів металу та розбавляли водою. Цю емульсію наносили на черепок після першого «утільного» випалу шляхом поливання, а потім повторно спікали в горні за температури 960 – 1200 °С. Від цього й назва посуду  - «полива», «полив’яний».

  Поширеною на теренах України була й чорно – димлена, або чорно – лощинна кераміка, створена за технологією без кисневого випалу, коли на одному етапі випалу( у дров’яному горні) піч засипають піском, перекриваючи таким чином доступ кисню і вихід диму з горна. Сажа від дерев’яного вугілля заповнює пори глиняного посуду, і завдяки цьому посуд стає водонепроникним і повністю придатним до вживання.

Якщо горщик не димлений і не полив’яний і таки пропускає воду, то наваріть у ньому тримного (жирного, ситного – так кажуть у с.Великоселецькому Оржицького району Полтавської області) борщу з м’ясом. Страва заб’є шпари горщика й назавжди запечеться в них.

Приїзд гончара в село міг віщувати багато весіль: «Як на Покрову проїде по селу гончар, то буде багато весіль, а як дьогтяр, то будуть дівки сидіти ще рік» ( с. Виблі, Куликівський р – н,Чернігівська обл., запис кінця ХІХст.)

На Лівобережжі, купуючи глечик, «його не беруть за вінця, а опускають в середину руку і піднімають: чи є на дні пуп ( горбовина), оскільки наявність його обіцяє гарний збір сметани» ( з етнографічних досліджень кінця ХІХст.) На Поділлі теж, « як купуєш гладущика, то береш на руку, кілько рукою засягне, і кажеш нишком: « До половини сметани, до половини сиру, а сироватки нема, бо з’їсть дурна». А як взяв у руки, то маєш заплатити скільки гончар сказав, не торгуючись». ( с.Бубнівка, Волинський р – н, Хмельницька об., запис поч..ХХст.)

  Старі люди повчали дітей та підлітків: «Не кради у гончара нічого. Бо як украдеш, шукатимеш його весь вік, щоб віддати, мучитимешся дуже. Місця собі не знаходитимеш    ( с. Олешня, Ріпкинський р- н, Чернігівська обл., запис, імовірно , др..пол.ХХст.)

  Зі спостережень Художника Сергія Радька за гончаром на Львівщині(с. Гавреччина, Золочівський р-н): «Перед тим , як почати гончарювати, гончар звертався до Бога зі словами : «Поможи, Боже!», а як закінчував: «Дякувати, вже-м скінчив», - хрестився, збирав з рук залишки глини, кидав на головку круга і на ньому ставив хрест. Той хрест стояв, аж поки гончар знову не брався до роботи»( орієнтовно запис др..пол.ХХст).

   В Україні будь-яке ремесло в пошані, а надто гончарство.